Прозаїк Віктор Євтушенко у «Хортиці»

 

Наш колега, голова Ревізійної комісії Київської обласної організації СПУ  Віктор Євтушенко відомий широкому загалу як поет-гуморист. Далеко за межами Київщини живуть своїм життям, читаються, звучать з великих і малих  сцен твори з поетичних збірок гумору та сатири «Жарт-птиця» (1996), «Стожарти» (1999), «Сміхограй» (2001), «Старі казки на новий лад» (2003), «Багаті також плачуть» (2005), «Сміх на голову» (2008), «То є так!» (2011), «Про100сміх» і «Не на того напали!» (2013). Він є лауреатом Білоцерківської міської молодіжної літературно-мистецької премії ім. Миколи Вінграновського, Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири (м. Київ,1993), Всеукраїнського молодіжного фестивалю «Перлини сезону» (м. Київ, 1995), кількох  Всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки» з присвоєнням звання «Професійний сміхотворець України». Обраний президентом Міжнародного фонду ім. Павла Глазового. Член Асоціації діячів естрадного мистецтва України та заслужений артист естрадного мистецтва. 

А от як вдумливий, талановитий прозаїк він відомий значно менше. Біда та ж, що і в усіх нас: його книга прози через безгрошів’я вийшла дуже маленьким тиражем.

Нещодавно цей недолік виправив популярний українсько-російський літературно-художній та громадсько-політичний журнал Запорізького краю «Хортиця», який видається пристойним тиражем і розходиться по всій Україні. У 2-му номері цього часопису за 2015 рік опубліковано повість Віктора Євтушенка «Юрась» про трагічну долю вихованця школи-інтернату Юрія Ковальчука – головного героя Юрася. 

Я, як і Віктор Євтушенко, виріс в інтернаті. Але написати про той період свого недитячого життя, коли інтернатівська босота за небажання скоритися їм і жити за їхніми правилами забивала мало не до смерті, я так і не змусив себе написати. Вижив. Вистояв, але написати досі не зміг. Надто страшні згадки, надто жорстоку правду довелося б при нелукавому письмі розповідати про себе і своє тогочасне оточення. 

Віктор Євтушенко на це зважився, втіливши пережите ним самим у філігранний художній твір. Переповідати його – марна справа. Його треба, стиснувши зуби. Прочитати до останньої сторінки, до останньої хвилили життя цього , як казали тоді і кажуть нині, «важкого підлітка».

Щиро вітаю побратима з гарною публікацією. А  від усіх нас, колишніх інтернатівців,  –  тих, хто «вийшов у люди» й наперекір злій долі реалізував себе у цьому трудному житті, і тих, хто опустився «на дно», мало не весь вік просидівши по колоніях і тюрмах, за щиру правду про наше інтернатівське дитинство, написану кров’ю небайдужого, талановитого серця.  

                                                                       Анатолій Гай,

Голова Київської обласної організації НСПУ

 

 Дядько Іван

Поки їхали столицею, раз по раз зупиняючись на світлофорах, Юрась мовчав. Видно було, що підліток був засмучений розставанням. А коли виїхали за околиці Києва і „газик”, мов осідланий коник гарцюючи по вибоїнах, набирав швидкість, дядько Іван повеселішав і намагався розважити Юрка. 

Нарешті й Ковальчук поцікавився про інтернат:

– Ну, а як там наші? Що новенького?

– Новин багато, синку!

– Які саме?

– Відгуляли, якщо можна так сказати, Новий рік. Але після вашої бійки вихователям було не до свята. Понаїхало багацько поважних гостей з області. Довго розмовляли з педагогами за зачиненими дверима. Борис Семенович кілька разів на виклик їздив до столиці. Отримав сувору догану. Хотіли взагалі зняти з посади. Але, мабуть, минулі заслуги не дали цього зробити, та й колектив школи став за ним горою і не дав його „з’їсти”. Тепер над нашим інтернатом взяв шефство райком комсомолу. Створюють у нас первинну організацію… Іще і досі навідуються до школи то міліціонери, то якийсь посадовець, то ще якийсь… а дідько їх знає! – засміявся дядько Іван, бачачи, як Юрко почав сумувати від його новин.

– От якби я був директором школи, то всім було б весело! Ви би зі мною не нудьгували! Це – точно!..

Детальніше...

Додаткова інформація