МУЖНІСТЬ НАС НЕ ПОКИНЕ

Відомий поет і журналіст Олександр Хмельовський для назви своєї художньо-публіцистичної книги, написаної на реальних фактах з бойових біографій його земляків – синів Обухівщини, які у грізну для Вітчизни годину збройного захоплення новітньою Російською імперією Криму та вторгнення у південно-східні райони Донецької і Луганської областей стали в лави Українського війська і грудьми зупинили путінську дику татаро-монгольську орду, вибрав рядки відомої поетеси, етнічної українки Анни Горенко-Ахматової, написані у таку ж смертельно тяжку годину гітлерівської навали у 1942 році. Ось вони, перекладені видатним українським поетом, лауреатом Шевченківської премії Василем Герасим’юком:

Ми знаєм, що нині на терезах

І що відбувається нині.

Час мужності нашої на дзиґарях

Пробив. Мужність нас не покине.

Обкладинка книги Олександра Хмельовського "Час мужності"

Так було на усіх війнах: першими про події, що відбувалися, сповіщали військові журналісти, а емоційне сприйняття тих героїчних і трагічних подій несли слухачам і читачам поети. Це не теоретичні розмірковування. На п’ятій у моїй неспокійній журналістській біографії війні на сході України мені з сином Юрієм, також членом Національної спілки письменників України, з квітня 2016 року під Волновахою і до початку жовтня 2017 року під Авдіївкою випало редагувати військовий вісник «Знамено перемоги» 72-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України, яка у мирний час розквартировувалась у Білій Церкві. 

Ми з сином та зі ще одним членом нашої редакції прес-офіцером бригади молодшим лейтенантом Оленою Мокренчук збирали на передовій матеріали і у фронтових замітках та репортажах газетним рядком і фотознімком розповідали про героїзм наших хлопців, про їхні важкі фронтові будні. 

А дехто з наших однополчан, яких ми відкрили як фронтових поетів, писав обпалені полум’ям неоголошеної, проте від того не менш жорстокої і кривавої війни вірші. Поетичні рядки ходили в рукописах по бліндажах і окопах, і ми під час відряджень визбирували їх на передовій та у тилу, в медсанбаті, у ремонтних та господарських підрозділах, ще не знаючи їхніх авторів особисто, аби донести до ширшого кола читачів. 

Двом з таких окопних поетів, 38-річному начальнику стройової частини бригади майору Андрію Кириченку та 21-річному номеру обслуги самохідно-артилерійського дивізіону солдату Владиславу Бєлорусу, які мали найбільші творчі доробки, ми допомогли підготувати і за власний кошт видали перші збірочки.

 

 

Ось, здавалося б, зовсім не фронтові, а насправді тремтливо-болісні й ніжні рядки, написані воїном, який перед штабною роботою пройшов через важкі бої і не один місяць пробув під ворожими обстрілами на блокпостах під Маріуполем та Волновахою, з першої поетичної книжки Андрія Кириченка «От така війна...»:

 

Що віддати тобі, аби ти дочекалась на мене,

Як запасти у душу, де місце у серці знайти,

Чим розвіяти смуток, що навіть і зілля зелене

Не відпустить, бо мушу я знову від тебе іти.

Кожен крок, кожен слід, мов рубець, через серце лягає,

Та байдуже, де був я чи де доведеться пройти,

Пам’ятаю тебе, а про мене чи ти пам’ятаєш?

Серед подруг та справ, зовсім десь у другому житті.

Я напевно вернусь, як і всі ми вернемось, можливо,

Але знати, що є теє місце, де будь-коли ждуть, –

Це, повір цим рядочкам, для кожного дуже важливо, 

Важливіше за все, через що випадає нам путь. 

 

Не лише читачі, але й професійні письменники високо оцінили творчий доробок фронтового поета Андрія Кириченка і прийняли його у члени Національної спілки письменників України.

Андрій Кириченко, герої книги О.Хмельовського "Час Мужності" з видавцями

А ось такі ж ліричні рядки з книги зовсім юного воїна-артилериста Владислава Бєлоруса «Душа перелита у слово»:

 

Зробив я крок тобі назустріч,

чи крок назад... Та це дарма.

Не бути разом ще півроку

чи й цілий рік? Це не злама.

Я більш не буду сумувати, 

чекати зустрічей в дощі.

Лиш Муза, знаю, не покине 

та забере мене й вірші,

як забирала ще з дитинства 

у дивний світ, де тільки сни...

Мине це літо, прийде осінь,

й вернусь додому із війни...

 

На жаль, наш однополчанин, 21-річний поет-фронтовик, кавалер ордена «За мужність» III ступеня Владислав Бєлорус не побачив своєї першої поетичної збірки – книга вийшла у світ уже після його героїчної загибелі у бою з російськими загарбниками біля села Червона Зоря Шахтарського району Донецької області.

Можливо, зі смертю Владислава передчасно згасла яскрава поетична зірка нашої України, яка так і не засяяла на всю силу таланту, бо поета знищили здичавілі від злоби й ненависті вояки московської орди... 

Цей ліричний вступ до книги художньої документалістики «Час мужності» Олександра Хмельовського я зробив не випадково. Адже Олександр – сам тонкий поет-лірик, автор прекрасних віршів, багато з яких стали популярними піснями. Цей стан душі відчувається і у його прозі про своїх земляків – учасників неоголошеної російсько-української війни. 

Олександр Хмельовський, Андрій Кириченко, Анатолій Гай перед початком презентації

Прототипами художньо-документальних есеїв стали військовослужбовці моєї рідної 72-ї окремої механізованої бригади підполковник Олександр Поляков, офіцер-артилерист Анатолій Столяр, заступник командира механізованого взводу старший сержант Олександр Кучма, командир танка старший сержант Павло Москаленко; воїни батальйону територіальної оборони «Київська Русь» майор Андрій Коваленко та старшина-мінер Сергій Красногурський; бій¬ці 11-го батальйону «Київська Русь», сформованого з добровольців – жителів Києва і Київщини, Юрій Антонов і В’ячеслав Пазиніч; танкіст 93-ї механізованої бригади Сергій Могутов; старший розвідник 73-го морського центру спеціальних призначень Абдулкарім Гуламов; військовий водій 128-ї гірсько-піхотної Мукачівської бригади, батько п’яти малолітніх дітей Олександр Грабовий; волонтери Руслан Тригуб і Оксана Павлів; фронтові артисти-аматори зі співочого колективу «Горлиця» та інші обухівчани.

Завершує художньо-документальні розповіді Олександра Хмельовського пантеон з 13-ти героїв Обухівщини, які віддали найдорожче – свої молоді життя за незалежність і територіальну цілісність України. 

З одним із них – кулеметником солдатом Романом Кияницею мені випало служити у 72-їй окремій механізованій бригаді – спадкоємиці стрілецької дивізії Гончарових «Прапороносців». Під час редакційних відряджень на передову випало кілька разів зустрічатися з ним на опорних пунктах 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади навесні і влітку під Волновахою та у листопаді-грудні 2016-го і у січні 2017 року під Авдіївкою за кілька кілометрів від Донецька. Про нашого земляка як про сумлінного воїна і вірного бойового побратима розповідали головний старшина 2-го механізованого батальйону прапорщик Олександр Ліщук, командир БМП 6-ї роти 2-го механізованого батальйону сержант Віктор Гончаров, санітар 6-ї роти 2-го мехбату солдат Андрій Олійник. 

Його портрет у зимовому маскхалаті зберіг на своєму знімку, зробленому наприкінці гру-дня 2016 року на передовій, військовий фотокореспондент Юрій Гай. 

А про трагічну загибель одного з кращих кулеметників бригади солдата Кияниці в нічному бою 4 березня 2017 року і про представлення його до ордена «За мужність» III ступеня повідомила у військовому віснику «Знамено перемоги» член нашого невеликого редакційного колективу прес-офіцер бригади молодший лейтенант Олена Мокренчук.

У книзі Олександра Хмельовського «Час мужності», яка в грудні 2018 року відзначена літературною премією «Радосинь», мій однополчанин солдат Роман Кияниця, як і його полеглі побратими-обухівчани, повертається до нас, живих, аби назавжди залишитися у світлій пам’яті тих, заради кого він 25-річним пішов у Вічність з вірою, що його Україна, його рідні і співвітчизники матимуть світле щасливе майбуття.

Полеглі герої дали нам заповіт: як зіницю ока берегти нашу землю, нашу мову і культуру, нашу матір-Батьківщину Україну. Ми не маємо права не виконати їхній останній наказ і сло-вами нашої співвітчизниці, поетеси світового рівня Анни Ахматової запевняємо: Мужність нас не покине! 

 

                                                                                                  Анатолій Гай, 

редактор військового вісника «Знамено перемоги» 72-ї окремої механізованої бригади під Волновахою і Авдіївкою,

голова Комісій з військово-патріотичної літератури Українського фонду культури ім. Бориса Олійника

і Національної спілки письменників України,

кавалер ордена «За заслуги» 3-го ступеня та інших бойових відзнак

 

 

 

 

Додаткова інформація