Людмила Юферова

 

                                      АВТОБІОГРАФІЯ.

     Я, Юферова Людмила Леонідівна, народилася 18 березня 1959 року у невеличкому степовому селі Василівка Добровеличківського району на Кіровоградщині. Це село було і є столицею мого серця, незмінним об`єктом моїх думок і мого болю. Саме на цьому шматочкові благодатної землі у мою душу завіялося з небесної високості тендітне зернятко поезії, яке впродовж півстоліття хвилює мою уяву, змушує дивуватися, любити, плакати, переживати і трішки радіти. Саме з цих почуттів і народжуються вірші.

     У 1966-ому році стала ученицею Добровеличківської середньої школи №1. Любила вчитися. Нецікавих шкільних предметів для мене не існувало. Мріяла стати археологом, лікарем, художником. Зосереджувалася на вивченні фізики і хімії. І в той же час була постійним дописувачем до районної газети «Сільське життя». То були інформації про ті чи інші події шкільного життя чи піонерської дружини, а також вірші. Дуже нервувала і соромилася, коли хтось із творчих працівників газети виправить якесь слово у вірші, а воно виб’ється із заданого ритму.  Про поетичні розміри взнала у 7 класі з підручника літератури. З того часу не дозволяю собі їх порушувати. Найцікавіше те, що десь до четвертого класу я по своїй наївності думала, що писати вірші – це якась невід`ємна необхідність абсолютно кожної людини.

У 1976 році з похвальною грамотою закінчила школу. У моєму атестаті красувалося аж дві четвірки – з фізкультури та російської мови. Мене переповнювало почуття обурення. Фізкультура – то таке… А от мова! А я була впевнена у тому, що  знаю на «відмінно» не тільки українську, а й  російську. Одночасно  і археологія, і медицина відійшли на десятий план. Вирішила довести вчительці, що вона неправа. І довела. Стала у 1976 році студенткою філологічного факультету Кіровоградського державного педінституту, написавши твір на четвірку і склавши інші три усні іспити на «відмінно», в тому числі й з російської мови та літератури. Навчання подобалося. За увесь його період не мала жодної трійки, переважали п`ятірки. Вдень вперто вивчала теорії мовознавства та філософії, а вночі писалися вірші – і це було так романтично. Стала членом інститутської літстудії «Обрій» та обласного літоб`єднання «Сівач». Нові знайомства з «дорослими» письменниками спонукали до відповідального ставлення до поетичного слова. Які ж то були гарні часи!

     У 1980-ому році я, молодий філолог, стала вчителем. Спочатку працювала у сільській школі, потім у рідній райцентрівській та у двох міських. Робота подобалася, з дітьми знаходила спільну мову, була їхнім старшим другом – саме цей педагогічний прийом давав мені можливість справлятися з різновіковими категоріями дітей і впливати на їхню не завжди адекватну поведінку. А потім з 1989 року по 1993-ій обставини змусили вчити дітей образотворчому мистецтву у Добровеличківській школі мистецтв та школі естетичного виховання.   У 1993 році у Добровеличківці була створена районна телерадіокомпанія «Колос». Керівництво району запропонувало мені нову роботу. Тож я з 1993-го по 199 7-ий рік була кореспондентом і диктором місцевого телебачення. Мені так подобалося створювати документальні фільми з історії рідного краю, про земляків! Чотири роки справжньої казки залишилися тільки в пам`яті – районна ТРК «Колос» пішла у небуття.  Після її закриття у вересні 1997 –го зовсім випадково стала листоношею. І ця робота мені дуже подобалася! Бо я була на 80 відсотків у своїх думках! У моїй голові постійно снували яскраві образи небаченими потужними ордами. Я могла стати серед вулиці і записувати, зовсім не соромлячись, свої думки у блокнотик. У цей період багато писала нарисів та інформацій до «Поштового вісника», «Сільських вістей», до районної газети «Сільське життя», до обласних «Кіровоградської правди», «Народного слова», «України – Центра», до журналу «Жінка».  А потім у липні 1998-го року перейшла працювати до Інформаційно-видавничого об`єднання «Сільське життя». Була і кореспондентом, і головним редактором, і редактором інформаційного відділу, а ще в навантаження – редактором і диктором місцевого радіомовлення. Тож протягом майже 15 років три рази в тиждень бігла на шосту ранку до апаратної Укртелекому, аби довести до відома земляків новини Добровеличківщини. Фізично це було тяжко, але водночас і цікаво. Член Національної Спілки журналістів України з 2002 року (членський квиток №3379), керівник  районної літстудії «Пролісок», член Кіровоградського обласного літоб`єднання «Степ». За роки роботи в ІВО зібрала, відредагувала та зверстала 15 колективних збірок поезії авторів нашого краю, 18 авторських збірок, провела десятки презентацій книг та зустрічей з шанувальниками поезії. Видала 3 власних книги поезій «Загублені стежки» (2012 р.), «Сільські пасторалі» (2014 р.) та «Под крылом вечности» (2015 р.). Районка стала сенсом мого життя на довгі роки. Ніколи не рахувала, скільки інформаційних кореспонденцій, заміток, репортажів, нарисів, інтерв`ю, аналітичних розслідувань тощо було написано за ці роки. А скільки зібрано цікавих архівних матеріалів та розповідей земляків щодо історії рідного краю. І де тільки мене не носило! Доводилося лізти і на дах електровоза, і на найвищу точку елеватора, і падати під комбайн, аби зробити вдалий знімок, і лежати на жертовному камені предків-трипільців, і розкопувати їхні давні поселення, і в`язати ціпи з керівниками багатьох підприємств, міліції, суду та навіть одіозними політиками, відстоюючи свою точку зору чи захищаючи просту людину. Доводилося часто й плакати у дворищах вмираючих та вже вмерлих сіл…  Всього було – і болю, і радості від постійного спілкування з людьми, навіть задоволення від посильної допомоги землякам. Але… У березні 2014 року я прийняла рішення йти на заслужений відпочинок у 55 років, так як майже втратила зір. Сумую за улюбленою роботою. Але з`явився час для написання книги нарисів з історії рідного краю, вже маю близько ста віршів на нову поетичну книгу, організувала для душі клуб рукоділля «Чарівниці» при Добровеличківському РБК та літературну вітальню при районній бібліотеці для дорослих.

У вересні 2015 року переїхала на Київщину в село Дмитрівку Києво-Святошинського району. Весною 2016 року стала членом НСПУ. Заміжня. 

                                 

 «ЗАГУБЛЕНІ СТЕЖКИ», лірика, ІВО, «Сільське життя», Добровеличківка, 2012 р.;

«СІЛЬСЬКІ ПАСТОРАЛІ», лірика, Кіровоград, «Поліграф-Сервіс», 2014р.

 

 

НАП’ЮСЯ СОНЦЯ, СПОКОЮ І ЩАСТЯ… 

30 січня поетеса Людмила Юферова, що нещодавно переїхала з Кїровоградщини до села Дмитрівки Києво-Святошинського району зібрала в Боярському краєзнавчому музеї на презентацію своїх трьох збірочок поезій чималий бомонд творчої інтелігенції.

Невеличка на зріст, з мудрим поглядом жіночка, обворожила присутніх сучасним поетичним мисленням і філософським заглибленням поетичного слова. Її сучасна поезія, як колос золотого степу і краса зажуреної верби сільського ставу, розкрила витончений образ цієї людини – поетки сільської долі - стала людським болем спустошених сіл і трагедії сучасного сільського життя. Її творчий доробок переконує, що кожен громадянин повинен саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну в ці найтяжчі хвилини сільського буття і його руйнації.

Чергова поетична збірка “Сільські пасторалі” визначає деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, болі душі і лірика кохання. Захоплення, розчарування, переживання втрат – немовби зусилля відшукати долю у світі, зріднитися з іншою долею, подолавши самоту, а отже долучившись до загального життя. Людмила гостро відчуває свою самоту і лірика кохання - це лірика найінтимнішої орієнтації її відносин, лірика самовипробування та духовний пошук своєї особистості.

У своїх поезіях Юферова відтворила добро і справедливість, правду і гуманність. Вона не мислить життя без України, ця безмежна любов проходить через усі її твори.

Твори що звучали з вуст поетки сюжетними гомінливими хвилями, влилися в душу і розум. Не знайшлося її віршів, які слухачі не змогли б переповісти своїми словами. То ж її поезія – новаторська за своєю суттю, оригінальна за філософським осмисленням, вона легка для розуміння. Вона розмірковує над сутністю людського буття, шукає шляхи боротьби за людську правду.

Вона свідок історичних подій, свідок і учасник гострих подій, яким судилося стати, тих літературно-мистецьких, естетичних та світоглядно-філософських обширів людського болю і кривд на селі. А як пронизливо і боляче озвався у неї материнський відгук:

Рій років на палицю обперся

Став крутим зачовганий поріг

Знаю, знаю плаче в тебе серце,

Що мій шлях з невдачами побіг.

Але сільську долю поетка обрала сама. А вона й могла бути іншою. Вона в пошуку кращих шляхів:

Гайда у поле коню мій, гайда!

Наздоженемо безкінечний простір!

Філософія життя і боротьби є покликом поетки і вона вказує на корінь всіх невдач. 

Та то ж мого народу справжня суть:

Стогнати і вмирати у зневірі.

І тут же змушує не похитнутися ні перед чим у боротьбі за краще майбутнє:

Коли народ знедолений воскрес,

Камінням розбиваючи кайдани,

І янголи з обурених небес

Десантом опускались на майдани.

Авторка висловлює думку, що час "молитов і сподівань" за добро, порядність, чесність і справедливість. 

Молімося, щоб обрані пани

І цього разу нас не обдурили!

Важливо з'ясувати від чого вона застерігає у цей важкий для України час:

Почуй молитви, Господи мої,

Спини війни трагедію в основі!

Бо в липні тут гримітимуть бої,

Нескошені хліба нап’ються крові!

В середовищі свого існування вона не ухиляється від боротьби, не опускає руки, а сміливо і свідомо ступає назустріч бідам, не зважаючи на те, що життєва дорога проляже через страждання:

Я не звикла просити, благати у слізнім поклоні,

Розраховую тільки на себе, як воїн в бою,

І закушую біль, що аж губи бувають солоні,

І затискую душу між «хочу» і «треба» свою.

Вона сповнена віри в краще майбутнє хоча «болить її душа в скорботі», а «далі степу… кличуть у фантастичну путь…» все ж душею у протистоянні перед жорстокою дійсністю в ім'я високої мети, щастя і спокою:

Нап’юся сонця спокою і щастя…

І заспіває день веселу пісню,

Бо так давно для мене не співав!

А це означає, що з під пера талановитої поетеси Людмили Леонідівни побачить світ ще не одну збірочку поезій.

 

Володимир Чорномор,

український письменник,

заслужений діяч мистецтв України

 

Additional information