Прозаїк Віктор Євтушенко у «Хортиці»

 

Наш колега, голова Ревізійної комісії Київської обласної організації СПУ  Віктор Євтушенко відомий широкому загалу як поет-гуморист. Далеко за межами Київщини живуть своїм життям, читаються, звучать з великих і малих  сцен твори з поетичних збірок гумору та сатири «Жарт-птиця» (1996), «Стожарти» (1999), «Сміхограй» (2001), «Старі казки на новий лад» (2003), «Багаті також плачуть» (2005), «Сміх на голову» (2008), «То є так!» (2011), «Про100сміх» і «Не на того напали!» (2013). Він є лауреатом Білоцерківської міської молодіжної літературно-мистецької премії ім. Миколи Вінграновського, Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири (м. Київ,1993), Всеукраїнського молодіжного фестивалю «Перлини сезону» (м. Київ, 1995), кількох  Всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки» з присвоєнням звання «Професійний сміхотворець України». Обраний президентом Міжнародного фонду ім. Павла Глазового. Член Асоціації діячів естрадного мистецтва України та заслужений артист естрадного мистецтва. 

А от як вдумливий, талановитий прозаїк він відомий значно менше. Біда та ж, що і в усіх нас: його книга прози через безгрошів’я вийшла дуже маленьким тиражем.

Нещодавно цей недолік виправив популярний українсько-російський літературно-художній та громадсько-політичний журнал Запорізького краю «Хортиця», який видається пристойним тиражем і розходиться по всій Україні. У 2-му номері цього часопису за 2015 рік опубліковано повість Віктора Євтушенка «Юрась» про трагічну долю вихованця школи-інтернату Юрія Ковальчука – головного героя Юрася. 

Я, як і Віктор Євтушенко, виріс в інтернаті. Але написати про той період свого недитячого життя, коли інтернатівська босота за небажання скоритися їм і жити за їхніми правилами забивала мало не до смерті, я так і не змусив себе написати. Вижив. Вистояв, але написати досі не зміг. Надто страшні згадки, надто жорстоку правду довелося б при нелукавому письмі розповідати про себе і своє тогочасне оточення. 

Віктор Євтушенко на це зважився, втіливши пережите ним самим у філігранний художній твір. Переповідати його – марна справа. Його треба, стиснувши зуби. Прочитати до останньої сторінки, до останньої хвилили життя цього , як казали тоді і кажуть нині, «важкого підлітка».

Щиро вітаю побратима з гарною публікацією. А  від усіх нас, колишніх інтернатівців,  –  тих, хто «вийшов у люди» й наперекір злій долі реалізував себе у цьому трудному житті, і тих, хто опустився «на дно», мало не весь вік просидівши по колоніях і тюрмах, за щиру правду про наше інтернатівське дитинство, написану кров’ю небайдужого, талановитого серця.  

                                                                       Анатолій Гай,

Голова Київської обласної організації НСПУ

 

 Дядько Іван

Поки їхали столицею, раз по раз зупиняючись на світлофорах, Юрась мовчав. Видно було, що підліток був засмучений розставанням. А коли виїхали за околиці Києва і „газик”, мов осідланий коник гарцюючи по вибоїнах, набирав швидкість, дядько Іван повеселішав і намагався розважити Юрка. 

Нарешті й Ковальчук поцікавився про інтернат:

– Ну, а як там наші? Що новенького?

– Новин багато, синку!

– Які саме?

– Відгуляли, якщо можна так сказати, Новий рік. Але після вашої бійки вихователям було не до свята. Понаїхало багацько поважних гостей з області. Довго розмовляли з педагогами за зачиненими дверима. Борис Семенович кілька разів на виклик їздив до столиці. Отримав сувору догану. Хотіли взагалі зняти з посади. Але, мабуть, минулі заслуги не дали цього зробити, та й колектив школи став за ним горою і не дав його „з’їсти”. Тепер над нашим інтернатом взяв шефство райком комсомолу. Створюють у нас первинну організацію… Іще і досі навідуються до школи то міліціонери, то якийсь посадовець, то ще якийсь… а дідько їх знає! – засміявся дядько Іван, бачачи, як Юрко почав сумувати від його новин.

– От якби я був директором школи, то всім було б весело! Ви би зі мною не нудьгували! Це – точно!..

 

Юрко запитально глянув на водія, дивуючись його висновку:

– А що б ви зробили?

– А я би разом з вами на бійки ходив і ніколи нікому б не дозволив вас скривдити! – засміявся дядько Іван і очікувально поглянув на Юрка.

Той розреготався. Гарний настрій було врятовано. Тепер вони фантазували і кпили один з одного.

– О, це було б добре, якби ви були нашим директором. Чого ж ви замолоду про це не подумали? – допитливо глянув Юрась на веселого співбесідника.

Дядько Іван посерйознішав, нахмурив брови і полинув у далеке минуле.

– Ех, синку!... Я мріяв ще з дитинства стати вчителем. Але війна… клята війна. А ще деякі остолопи, які нами керували. Але, вважай, що я тобі про  них нічого не говорив. Бо й кісток моїх не знайдуть у холодному Сибіру, коли дізнаються, що я школяра навчаю не того, що треба. Виростеш – сам дізнаєшся!.. А окрім бажання, були, синку, в мене і хист, і сили, і навіть деякі педагогічні новаторства. Я й вірші колись писав. Маститі письменники казали, що досить пристойні… Ось так, синку!

– Ну, ну, а далі? – заінтриговано запитав Юрко.

– А що далі? Служив я тоді водієм на полуторці. До оточеного Ленінграда по замерзлій Ладозі хліб возив. Чув з історії? Чи, може, не вчили?

– Му-гу! – пробурчав Ковальчук.

– Так от, перші медалі там заслужив. Все пішло шкереберть, коли мені доручили вивезти з передової, аби потім доправити в Москву, рудого німецького офіцера. Мабуть, той німець був велике цабе, раз аж до столиці перевозили. А супроводжував наш зовсім молоденький лейтенантик. Виїхали ми і якось по дорозі загрузли в глибокій баюрі. Туди-сюди смикалися машиною, а нічого не виходить. Тільки глибше в багнюку сідаємо. А навкруги – ні душі! Вже й лейтенантик виліз на поміч. Я баранку кручу в кабіні, а він – підкладає різний хмиз під колеса. Намучився бідненький, а тоді й каже: „Нехай ворожа сволота попрацює на нас! А то бач, зараз, сидить собі в кузові і, мабуть, тільки над нами посміхається!” Як ми до нього, а його й слід прохолов. Утік, паразит! А навколо тільки ліс, де ж його шукати? Бігав лейтенантик, стріляв у небо, кричав, а потім по лісу палив… Тоді в розпачі так і сів у багнюку. Плакав, плакав… уже було й дуло автомата собі до горла приставив. Мабуть, застрелився б, якби всі патрони раніше не повистрелював. Отаке було!

– Ну, а далі що? – не вгавав допитливий слухач.

– Далі був СМЕРШ. Це – гірше від гестапо! Як забрали того лейтенантика, так більше його ніхто й не бачив. А мене на фронт уже не пустили, хоч і просився навіть у штрафбат! Видно, лейтенантика катували енкаведисти, бо дуже швидко дав на мене якісь кривосвідчення. Що буцімто я навмисно загруз, щоби той гад утік. Потім – десять років таборів у Мордовії, каторжна праця, знущання... Ой, щоб тобі все це розказати, то вуха б одпали від гіркої правди. Цього в школі вам ніколи не розкажуть. Отаке-то було!.. Звичайно, ні про який  педінститут не могло бути й мови. Я вже не про навчання мріяв, а як би вижити. Добре, що хоч дозволили бублика крутити. Я спеціально виїхав аж сюди, в глуху Згурівку, щоб не дістали. Та це мало допомогло. Сім’ї не створив. Як тільки батьки дівчини дізнавалися, що я колишній зек, на цьому все й кінчалося. А нащо їм лишній клопіт? Після сорока років я вже й мріяти про сім’ю перестав. А втім дітей у мене і так багацько! Он, цілий інтернат! – щиро засміявся дядько Іван.

 

Юрась слухав розповідь, і так шкода йому стало цю людину. Він дуже любив дядька Івана, а після почутого ще більше поважав його.

 

Additional information