Галина ТАРНАВСЬКА

Подала документи з проханням надати рекомендацію від КОО НСПУ для вступу в НСПУ учителька з села Тайниця Тетіївського району в Галина ТАРНАВСЬКА, прозаїк.                                                                                                             

Галина Олександрівна Тарнавська народилася 10 травня 1959 року  в с. Хотів Тетіївського району Київської області. Закінчила Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище (1978) та Харківський державний університет ім. Каразіна (1993). Працювала вчителем початкових класів, викладачем української літератури і зарубіжної літератури у 5-11 класах  м. Володарки та Володарського району (у 1978-1981 та у 2000-2014) у загальноосвітніх школах Балаклійського району Харківської області (1985-2000). З 2000 р. по 2002 р. та з 2012 р.  по 2014 р. учителювала в Тайницькій ЗОШ І-ІІ ступенів Тетіївського району. З  2002 р. по 2010 р. працювала головою Тайницької сільської ради, а з 2018 р. по даний час – викладач Дібрівського аграрного ліцею на Київщині. 

Педагогічну працю поєднує з літературною творчістю. Перша на 262 сторінки збірка з 37 новел про непрості долі селян доби недорозвиненого соціалізму і становлення незалежності України під назвою «Любов’ю освятіть життя», побачила світ 2016 року. Наступною з-під пера цілком зрілого прозаїка вийшла повість «Спасенна весна» (2018) про страшні події Голодомору 1932-1933 років  у її рідному селі.

Окремі новели і оповідання друкувалися в газетах «Життєві історії» (Львів), «Сімейна газета» (Хмельницький), «Жіночі історії» (Херсон) та в інших ЗМІ.

Незаміжня. Син Тарнавський Андрій Анатолійович, 1980 р.н., живе і працює у м. Києві.

До Спілки Галину Тарнавську рекомендують члени НСПУ Галина Гай, Леся Дзюба та Тетяна Лаврова-Міцінська     

Надаємо світлини Галини Тарнавської, копії обкладинок її книг та для ознайомлення кілька оповідань кандидатки у члени НСПУ.   

 

       

 

Відроджена  Яблунівка

                                   

                                Сніг буває холодний і теплий…

                                Він ще буває сніжно-білий і багряно-червоний.

                                Це Катруся вже розуміла. А ще…

                                А ще… сніг може бути рідний і чужий.

Катруся поспіхом поверталась додому. Затрималась з друзями, спускаючись на санчатах з гірки. Не зогляділись, як стемніло, навіть не зважали, що померзли і дома всіх сваритимуть, що отак довго гралися. Домовлялись уже «на ходу», що на Різдво зберуться біля старої яблуні і підуть колядувати. Чого - чого, а яблунь в їхньому селі багато, недарма ж і село їхнє зветься Яблунівка. А та, біля якої завжди збираються – найстаріша в їхньому селі і росте в центрі, недалечко від гірки. Казав дід Петро Коваль, що ще він малим ласував яблуками з тої яблуні. До свого обійстя добігла швидко і на хвильку завмерла: хата виглядала, як в казці: пишно завалена снігом, лиш краєчки стріхи стирчали та тьмяно світились віконця. Під стріхою вона ще вчора приховала добрий шмат сала (батьки кололи на святки кабана) і подумки похвалила себе, що буде гостинець пташкам на цілу зиму. Бо чіплятиме на гілочки маленькими шматочками, щоб до весни вистачило. Ото їм буде радість, та ще й коли навколо все під товстим шаром снігу!

   Батьки клопотались в коморі, бабуня не зважила на неї і Катруся  прослизнула до хати непоміченою. Зняла з ніг мокруваті від снігу опорки(латані-перелатані материні чобітки), притулила до теплої печі, щоб сушились, а сама – на піч. Відігрітись і – спати. Вечеряти мати покличуть. Менші брати стусались на теплій печі, щось там грались, а вона, згорнувшись калачиком, почала мріяти про Різдво. Воно буде неймовірне!В тих мріях, усміхнена, і заснула солодко…

Її будять, разом з братиками, грубо стягуючи з печі. «Це що, мати сваряться що запізно прийшла, чи на вечерю…- думки спросоння перебивали одна одну. – Що це?» Розплющила очі і вжахнулась: хата повна людей, чужих людей! Їх примушують швидко одягатись і виходити з хати. Катрусі кортить запитати маму, в що їй вбиратися, але бачить, що всіх підганяють прикладами і вона хутко одягає сухий теплий кожушок, бо той, в якому гуляла звечора – уже вдів Петрусь. Бачить, що її старі опорки – на Павлику і тому вплигує в валянки. Вони їй завеликі, але роздумувати не дають. Всіх вигнали на обійстя, мама чомусь лежить в снігу – над нею схилився страшний чоловік і вимагає щось показати. Мати плаче, каже, що краєм хустки прикрила немовля, більше нічого! Поки мати підводиться, Катруся вмить опиняється біля стріхи і непомітно дістає прихований кусок сала. Не задумуючись чому так робить, адже сало сховала голодним пташкам на зимівлю – ховає його під кожушок. Їх виганяють на вулицю – а там уже повно людей, гавкіт собак, крики чужих, злих чоловіків. Нічого не видно, лише ліхтарі прорізають не то темряву, не то людей… Мати падає прямо в кучугуру снігу, немовля викочується з-під кожуха. Солдат вдарив прикладом матір, підганяючи, вона вже не може дотягнутись до малого, та в цей час Катруся, прослизнувши попід руку з рушницею, підхоплює братика і чимдуж кидається вперед: щоб не відібрали! Мати догнала її і вони опинились біля машини.  «Де ж наші?» - схвильовано прошепотіла мати до Катрусі, але й та  не бачила, на яку машину посадили братиків і батька. Їхали недовго  - на станції всіх висадили і стали заштовхувати до товарних вагонів. Не дозволяли говорити між собою, кликати рідних: «молчать!»  Ще жорстокіше били, щоб припинити розмови і плач. «Ми ж не худоба!» - виявив спротив дядько Федір, але його одразу ж застрелили.

 Катруся вчепилась в мамин кожушок, щоб не загубитися серед натовпу людей, як ото їх батько з братиками. Навколо здавлений стогін, перекошені від страху обличчя людей – односельчан. Всіх Катруся знала – чужих тут не було. «Що ж це таке, що з нами буде?» , «Лишенько, за віщо?», «Та тут, мо”, все село, бо й Ковалів з-під лісу бачили!», «Та це, може, за те, що від колгоспу відмовились!», «Не можуть вони отак все село наказати, ну, одну родину, чи дві, а щоб усеньке село?! Вони що, Бога не бояться?» - неслось звідусіль. Не допомогло: всіх запхали до вагонів і зі страшенним гуркотом зачинили двері. Потяг рушив. 

 «Куди ж це нас?» - стогоном пронеслось по вагону. Люди стали шукати своїх, перегукуючись, хто ж знаходив – навпомацки пробирались до рідних. Мати питала людей, чи не бачив хто її чоловіка з хлопчиками. Розповів дід Матвій, що бачив як їх  заштовхнули до іншого вагону – разом з його, діда, сім”єю. Заспокоїв матір, щоб не хвилювалась, бо ще маля годувати, а дорога далека. Катруся притулилась до матері, щоб не тільки зігрітись, а й заховатись. А від чого – ще не розуміла. З часом у вагоні потепліло: надихали, стало просторіше, якось всілися. Тривожний шепіт, здавлений плач, монотонний стукіт коліс. Раніш би Катруся зраділа, якби їй сказали, що вона буде їхати поїздом, а зараз… розпач і страх за маму, братика Іванка, за татка і Павлика з Петрусем. Катруся незчулась, як заснула. А на ранок – захворіла.  Вже згодом їй розповіли, що вона горіла, просила пити. Їй збирали сніг, який задувало крізь погано прибиті дошки на «вікні» вагона. Мати, розкриваючи кожушок, знайшла заховане сало. Ним і губи змащували, і ділили на всіх по крихітці. Ділились всім, хто що встиг приховати, але… через тиждень, коли зупинили поїзд і дозволили людям дати води, Катруся прийшла до тями і бачила, як виносили тіла. І подальшу дорогу вона погано пам”ятала, але коли різко зупинявся потяг – їх кидало вагоном. «Щось людей стало менше, - солдат чогось кричить…» - подумала вона і провалилась в сон. Розбудив її знову сильний гуркіт і скрегіт дверей. Матуся притисла її до себе і попросила, щоб спала й далі, а що зупинились – покійників забирають. Не знала вона, що з іншого вагону, так же само, винесли її братиків. Нове пробудження – біля неї батько, тримає залізний чайник, просить її пити воду. Напилась водички, зраділа, що батько уже біля них, ще запитала, а де Павлусь з Петриком – і заснула. Їй снились братики, радо говорили, що вони дуже щасливі, їм усе подобається і там дуже гарно. Дивні якісь, подумала вона уві сні, звідки знають, що там добре? Ніхто не відає, куди-то їх везуть. Проснулась від відчуття дому, печеного хліба… І справді, мати дає їй зачерствілий шматочок підпалка (перший хлібець, спечений не на черені печі, а в сковороді). «Я думала, що ми вдома!» - прошепотіла Катруся і гірко заплакала. Проснувся і заплакав Іванко – мати пожувала йому крихітний шматочок підпалка, загорнула в клаптик сорочки, який відірвала з подолу, обв”язала головкою і дала в ротик. Маля жадібно присмокталось і стихло. «Хай хоч оцю намотану куклу смокче, з жалем промовила мати, - молока геть не стало. Дякувати Ковалям, поки до них добрались аж під ліс, то вони встигли дещо прихопити!» 

Якою довгою не була дорога, та одного ранку потяг зупинився, знову з гуркотом відчинились двері і всім звеліли виходити. Після напівтемряви вагона очі різонув сліпучо-білий сніг. Чужий сніг. Дуже холодний… Катруся не встигла нічого роздивитись, як їх уже заштовхували в машини. Кузов був накритий брезентом і як тільки почали їхати – стало дуже холодно. Цього разу дорога була не така довга: за кілька годин   зупинились і всім наказали вигружатись. На краю будки, біля виходу, їхали два солдати з рушницями. Коли люди почали вистрибувати на сніг, батько хотів першим вибратись, щоб допомогти їм з мамою. Та солдат рушницею вдарив татуся, що той впав вглиб кузова. Вони з мамою поспішили зістрибнути, щоб не злити цих дядьків. Люди падали в сніг, підводились, збирались до гурту, немов шукаючи підтримки один в одного. Мовчали, розгублено озираючись навкруги. Ліс. Куди не кинь оком – ліс. «Та це ж тайга!» - прошепотів поруч дід Матвій.

 Окремим гуртом стояли солдати, вийшов один, може, головний, в білому кожусі і прокричав: « Отут, в цих лісах, і хазяйнуйте!  Самостєйно, чи якийсь собі колгосп придумуйте, бо ж наш, який вам радянська влада запропонувала – вам не такий!  Робіть тут що хочте – але заважати нам будувати комунізм ми вам не дозволимо! В цих лісах, з дикими звірами – вам саме й місце! Спробуєте кудись пробиратись чи тікати – наказ стріляти, як собак! Пощади ворогам не буде!» Солдати пострибали в машини і поїхали, лишивши людей, жителів бунтівного села Яблунівка серед кучугур Сибірського лісу…

  Катруся тулилась до матері, зовсім не розуміючи, що вони тепер будуть робити. Підійшов батько, вона нарешті мала змогу допитатись, де ж братики? І коли почула, що вони померли від гарячки ще в потязі – залилась сльозами: «Це я в усьому винна, - гірко відхлипувала, - моя вина. Я довго тоді гуляла, опорки і кожушок не встигли висохнути і вони простудились, бо одягли тоді той одяг!» Батько втішив її, пояснивши, що не її вина, - в тому вагоні, в якому вони їхали, дошки на полу були з дуже великими щілинами і звідти немилосердно задував вітер. З їхнього вагону найбільше померло людей. А односельчани уже гуртом обговорювали, що їм робити і вони також підійшли до них. Батько одразу пробрався до центру натовпу і поклав на сніг рушницю. Поряд – набої. Пояснив, що солдат, який штурхонув його вглиб будки – прошепотів, щоб під ганчір”ям взяв її і набої. «Получається, що й серед цих виродків ще є люди.» - голосно сказав дід Матвій і запропонував усім, хто що зумів прихопити з дому – покласти до купи. Харчів не було, не лишилось нічого з тих мізерних продуктів, що вдалось на ходу прихопити та сховати під одяг. Але на сніг поклали: ножі, сокири, тютюн, сірники, навіть декілька пилок-ножовок.  «Оце справжній порятунок! – задоволено прорік дядько Михайло, - з таким  струментом не пропадемо! Тільки от як і де нам сьогодні переночувати?» Катруся, побачивши дядька, похопилась, бо ж дуже дружила з його сином.  Та Миколки  ніде не було видно. « Невже і він?» - тільки й встигла подумати, як біля неї, провалюючись в кучугури, уже стояв вірний товариш. Змарнілий, довготелесий, але очі сяяли щастям, що знайшов її живою. «На, тримай, це все, що вдалось довести.» На худій, аж синій долоньці лежало кілька сушених яблучок. А в цей час люди продовжували пробиратись до гурту, ще й посміхатись інколи над тими, хто провалювався і борсався в глибоких наметах.  І діти посміхнулись, дивлячись як витягують бабу Оверчиху з кучугури. Та ж, лиш стала на прогорнуту колію, - одразу проштовхалася всередину: «Простіть, людоньки, простіть діточки! – плакала стара і сльози, сповзаючи по зморщеному обличчі, - замерзали на підборідді. – Закинули нас на край світу, чи й виживемо… А я ж діточок… і різкою, і кропивою, щоб неспілі яблука не крали!.. Кому теперечки тії яблука будуть?... Згинемо тут…Простіть!» Заспокоїли бабу самі діти – ті, що доїхали. Серед них і Катруся з Миколкою. Відвели в сторону. «Візьміть, бабусю, - простягнула на долоньці сушене яблуко. – Ми теж вам шкоду робили, назло.» Баба взяла його як найдорожчий скарб, принюхалась і вдоволено повернула дітям: «Їжте самі, вам потребніше, мені однак на сповідь до Бога… Не викидайте насіннячко – воно живе, бо сушене не в печі(як груші чи вишні), а в затінку. Весною (вона перехрестилась) посадите в земельку – гляди і тут виросте яблунька . Бережіть зернятка, діточки і буде вам спомин про рідне село – Яблунівку!» Заспокоєні, пішли вони до гурту людей, дізнатись що робити всім надалі.

 - Миколко, то ми зможемо посадити тут сад? Колись, з часом. – зраділо обговорювала бабину думку Катруся. – І тут, серед цього лісу, буде у нас своя Яблунівка? Це так може бути?

- А чого ж, бути може все… Як ми туточки опинились, той й сад колись насадимо, нову свою Яблунівку, - відроджену! – сказав Миколка, обводячи поглядом дерева, що наче насувались суцільною стіною на людей.

В цей час уже застукали сокири, зрубуючи тонкі деревцята. Чоловіки зрубували, «обчухрували» гілляччя, щоб було хоч на що присісти серед кучугур холодного снігу. Всі діти кинулись розбирати гілки на різні купи: грубі – до грубіших, а тонші – до тоненьких. Батько Катрусі з сусідом і Ковалем почали стругати лижі, обговорюючи, що треба ще підібрати такі дерева та виготовити, як мінімум, кілька пар лиж. Зараз від голоду їх врятує лише полювання, та збирання кедрових горішків. Швидко вечоріло, а чоловіки продовжували рубати гілля – особливо ялинкові лапи, жінки вистеляли ними притоптаний сніг, щоб якось було переночувати. Діти невтомно приволікали гілки до матерів, щоб і собі брати участь в спільній роботі. Трудились невтомно всі. Наче й не було отих сільських сварок та непорозумінь в колишньому їх ньому житті. Ніч нагло накрила темрявою все: і ліс і людей. Стомлені, повсідались на настил із гілля, чоловіки, запхнувши сокири за пояси, стали розводити багаття, інші – набивати сніг у відра і два чайники, що лишились у них після вагонної подорожі. Якимось дивом їх у них не відібрали… Пошепки, щоб не прикликати ніякого звіра (все-таки дикий ліс навколо) говорили, що зранку одні чоловіки – на полювання. Всім  решті – валити дерева. Миколка розповідав, що планують валити дерева, обкорувати і з них побудувати один, загальний будинок для всіх. Пізніше – будуватимуть для кожної сім”ї окремий. Разом, гуртом – для кожної родини. І не тільки Миколка з Катрусею, а всі діти з великою вірою і надією обговорювали плани дорослих, навіть голод відступив, десь там причаївся, заховався у верхів”ях  найвищих кедрових дерев. Туди лазили хлопчаки в пошуках кедрових горішків – єдиної їжі, яка була тут, в цих глухих лісах. Та ще всі підтримували вогонь багаття, на якому гріли кип”яток, приправлений  гілочками дерев і кущів. Чоловіків, що пішли на полювання, не було два дні, всі мовчали, не обговорювали причин затримки, боячись накликати щось погане, але коли на вечір наступного дня вони прийшли, волочачи на ялинових лапах оббіловану тушку ведмедя – люди зустріли їх плачем радості. Жінки, звичайно, плакали, а підлітки і чоловіки – схвально вигукували: « Оце молодці, оце виручили, так виручили!» Вечеря була пізня, зате всім дісталось по смаженому кусочку ведмежатини. А ще мисливці розповіли, як один з них – Василь, провалився у ведмежу барлогу і вони вже всі разом змушені були забити чималого бурого косолапого. Та і це ще не головна новина. Барлога була під деревом, на схилі пагорба, а з іншого його боку – чимала печера, якраз на березі річечки. Зараз вона замерзла, але ж на літо!.. Це і рибалка, і вода, і прання, і все, що завгодно! Катруся уже засинала після ситної вечері, але чула, що вирішували старші: завтра, як тільки розвидниться – вирушати в дорогу. Оченята злипались, але помітила, що старші чоловіки сіли по краю кола, всередині якого були знову жінки і діти . Заснула. Навіть не відчуваючи, як муляють гілки в спину.

 Запам”яталась дорога до річки, йшли по слідах мисливців. Попереду – старші, протоптуючи стежку в снігу, за ними жінки й діти. Замикали також старші. Більше сотні кілометрів подолали за три дні і, надвечір, зупинились біля колишньої барлоги ведмедя. Там було багато сухого моху з дерев, спочатку на ньому спали діти, а згодом, ним вистеляли всередині валянок і чобіт. Це гарно оберігало ноги від переохолодження. Роботи було багато: розчищали, розширювали печеру з іншого боку пагорба, полювали, збирали кедрові горішки, підтримували багаття, щоб економити сірники. Коли вистелили всередині печери  «підлогу» і змогли всі лягти там спати – вперше відчули полегшення. Згодом побудували один будинок, один на всю велику родину, без жодного цвяха і зрозуміли, що виживуть. Малі діти радо виконували всю роботу, яку доручали старші і дуже чекали весни, щоб посадити в землю кісточки з яблук. Свято вірили, що вони проростуть, і тут, далеко від рідного села, вони зможуть виростити сад, відродивши їхню Яблунівку.

   Минуло більше десяти років. Катерина одружилась з Миколою в невеликій церкві, яку збудували люди з дерева, без жодного цвяха. Так як і всі хати в їхньому селі. Невеликі, на одну хатинку (кімнату), але з піччю. А там, згодом, хто захоче, чи в кого яка потреба буде – прибудують ще одну чи дві хатини. Головне – всім побудували житло, звели церкву, розробили городи, викорчовуючи дерева. Це було найважче. Звіра навколо було багато, то ж і  харчами себе забезпечували. Збирали ягоди, гриби, ловили рибу. Все дальше , вглиб лісу, ходили мисливці, роблячи запаси м”яса і хутра, а, заодно і вивчаючи навколишні ліси. Натрапили на поселення старовірів, але ті не захотіли підтримувати дружні стосунки. А от минулого літа до них забрели геологи – то були радісні гості. Від них дізнались чимало новин. Їх керівник обіцяв після повернення повідомити про їх поселення місцеву владу, щоб зареєстрували їхнє село і все, що там «положено», вони мали. Запитували, звідки така назва їх поселення в сибірському лісі: «Яблунівка». Геологів щедро пригостили яблуками,дали в дорогу припаси з м”яса, сушених грибів та ягід. Ті ж, із вдячності, залишили їм молоду кобилу, яка підвернула ногу, не мали часу на її лікування, а пускати на м”ясо жалко – вона жеребна. Гості пішли далі, вглиб лісу, а яблунівчани обговорювали новини. Найважча з них – почалась війна з німцем. Тривожила невідомість: як, чому? Щоб там не було, а державу треба захищати! Чому до них ніхто не приїхав, невже їх списали, чи вирішили, що вони тоді, взимку, всі замерзли? Дід Матвій висловив свою думку про війну, не знаючи, що там вийшло: «Війну часто починають ті, хто хоче або прикрити щось в тилу, або щось чи когось там же перемогти… Правителів людська кров мало хвилює, на жаль…» 

 Пролетів ще один рік, відцвіли яблуньки біля людських осель, тамуючи їх біль і смуток за рідним селом, за рідним краєм. Катерина стояла біля річки, чекаючи на чоловіка. Микола підплив на лодці з товаришем, витягли її на беріг і лиш тоді підійшов до коханої. 

- Як ви тут, мої рідні? – запитав дружину, поклавши долоню на її чималий живіт .

- Ми – добре, чекали на тебе, а ось як малий почув плескіт весел об воду – так почав штурхатися в животі, що довелось рукою гладити, заспокоювати.

- Звідки ти так впевнена, що саме хлопчик буде? – обнімаючи жінку, запитав Микола.

 - Помічника тобі потрібно, он роботи стільки, хіба  могли ми ,дітьми, уявити, що заново прийдеться не те щоб хату будувати, а все село відроджувати!

- Донечка нам також треба, це і помічниця тобі і берегиня роду, як наші мами, як ось ти. Щоб я без тебе робив, де б силу брав? Голубко моя, хай наші діти родяться в любові, яка нам ще в ті роки допомогла вижити, а зараз – відбудовувати нашу дорогу Яблунівку.

- Відроджувати… - соромлячись, поклала руку на живіт Катерина, а іншою – обняла чоловіка. 

  Дерева, великі дерева сибірського лісу, завмерли на мить з повагою споглядаючи  на щире і сильне почуття любові, яке допомогло людям бути Людьми!

 

Довга дорога до мами

 

Зінка поїхала жити до міста. Жити «красиво», а не так, як живуть її батьки та знайомі в глухому хуторі. До центральної садиби сусіднього села далеко. Газу немає. Зимою треба топити грубу, воду гріти на плиті, щоб помитись в ночвах. Влітку – як варіант – у ставку. У місті ж жити було легко і весело. Вдень працювала касиркою, винаймаючи кімнату на чотирьох, вечорами розважалась, намагаючись взяти від життя все. Та оте все різко обірвалось: Зінка «залетіла». Гірше всього, що не знала, від кого. Здогадувалась, але той, на кого думала, десь змився, а коли животик почав заокруглюватись – розсіялись і інші кавалери. Тимчасово повернулась в село: народжувати. Батьки довго сварили і лаяли нерозумну дочку, потім змирились, взяли зібрану з пенсій копійчину, поїхали в райцентр і купили всі необхідні для маляти речі. 

Хлоп’я народилось кріпкеньке, біленьке і мовчазне. Чому воно більше мовчало, а не плакало, дід з бабою не знали, а Зінку, матір, це навіть влаштовувало: «…мовчить, бо знає, що нічого в мене не викричить!» А ще через місяць вона й зовсім зникла, не повернувшись з поїздки до райцентру. Надвечір батьки знайшли серед пелюшок клаптик паперу, на якому дочка повідомляла, щоб її не шукали, сама приїде, а малого щоб здали кудись, бо він їй не потрібен. Дитина – завада на її шляху до омріяного життя. А бездітних сімей хватає – за щастя хтось та й всиновить.

Малий Богданчик того вечора гірко розплакався, відхлипуючи дитяче горе. Може, відчув, що та, яка дала йому життя і мала б зігрівати своєю любов’ю, його просто покинула, як кидають якийсь непотріб. Заспокоїти дитя вдалось лиш під ранок… І то завдяки діду, який довго пояснював малому про «паршиву ситуацію навколо нього із-за політично незрілої поведінки їх єдиної дочки» і т.д. і т.п. Так і ріс Богданчик – під жалісливі погляди бабуні і політично-виважені розмови діда. Зінка, мати, з’являлась раз чи два на рік: яскрава, пахуча, весела і з великою сумкою подарунків. Приїзд матері був для хлопчика, як поява казкової феї, яка на короткий час освітлювала його сіре життя. На одну ніч вона забирала малого спати до себе, а на ранок…зникала. Малий не плакав, коли не знаходив маму поруч – знав, що її знову довго не буде. І готувався терпляче чекати… А поки ще постіль зберігала мамине тепло, він заривався в подушки, накривався ковдрою з головою, щоб дихати рідними пахощами матусі і поніжитись в ліжку, де зовсім недавно лежала вона. Хутірські хлопці звикли до такої мами, як у Богдана, і не чіпали його. Мами у всіх різні, і яке їм діло до того, що його мама так рідко буває вдома, може, десь далеко працює... Але гостинці привозить гарні, а Богдан всім ділиться з товаришами: чи то іграшками, чи то чимось смачненьким, чого в їх хуторі і не бачили.

Велика біда прийшла тоді, коли Богданчик дочекався великого свята. Першого вересня дідусь завів його до школи в сусіднє село. В тому селі він бував не раз, коли його брали з собою в магазин, 

 на пошту, чи в лікарню. Тоді він був ще малим, і дорослі водили його за ручку. Тепер він став школярем – отже, самостійний вже. Буде вчитись, і одягнений, як і всі школярі. Бабуся запевнила, що весь цей одяг йому передала мати, а сама зможе приїхати аж взимку. Зараз у неї роботи багато. Хлопчик повірив і вирішив бути найкращим учнем, щоб йому було чим похвалитись перед найкращою в світі мамою. Свято першого дня в школі затьмарили хлопці з села, які на перерві оточили його і почали насміхатись, що мати в нього – хвойда. Богданчик побив би їх усіх і примусив би прикусити язики, та зненацька прийшла до школи Валентина Олександрівна, яка працювала в міліції і яку побоювались й старші хлопці, а не тільки такі малі, як він. Богданчик же тьотю Валю поважав і навіть таємно любив. Чому таємно? А щоб ніхто не насміхався. Вона часто приходила на хутір, навідувалась і до них, щоб побачити, як він живе, чи не хворіє, чи є в нього іграшки, а тепер – і книжки з зошитами. І, головне, – чи не ображає його ніхто. Щоб така тьотя-міліціонер думала про такого малого хлопчика, як він, – це викликало гордість в його маленькій душі. Але й з нею він бував не згоден, коли мова йшла про його маму. Богданчик відчував, що і дідусь з бабусею, і тьотя Валя – всі вони погано думають про неї, але це ж його матуся, вона на роботі, заробляє гроші, щоб було за що купувати для нього і одяг, і іграшки, і оцей ось портфель з книжками! А ці дорослі не хочуть зрозуміти його маму. Ну хай вже дід з бабою, вони завжди сварять неньку, коли та приїжджає, але ж тьотя Валя...  Вона точно має бути справедливою! Валентина Олександрівна, відчувши, що творилось в душі хлопчика, припинила розмову, взяла його на руки і довго говорила з ним про все-все на світі, поки він не заспокоївся. Виходячи з двору, пообіцяла малому за гарну поведінку і старанне навчання подарувати велосипед. Щоб і сам міг їздити до школи, коли гарна погода. Очі миттєво висохли від невиплаканих сліз, і бурхлива радість охопила хлопча. Він буде робити все, як треба, бо якщо тьотя Валя пообіцяла велосипед – то так і буде. Вона завжди дотримає свого слова – так всі хлопці кажуть.

І вже до кінця вересня хлопець отримав омріяний велосипед. Воно, може, він ще й не встиг зробити багато чого хорошого, а, може, тьотя Валя й сама дуже хотіла, щоб у нього він був, але сонячного вересневого дня після уроків на нього чекала тьотя Валя з блискучим велосипедом в руках. На хуторі у неї були якісь там справи, і вони разом пішли додому. Кілька разів на ніч вставав Богданчик, щоб помилуватись своїм красенем, погладити перламутрове кермо, яке виблискувало в місячному сяйві.

Наступного дня в школі його побили хлопці, знову насміхаючись над його мамою і тим, де в нього взявся велосипед. Порвали сорочку, замастили форму, а найстрашніше – забрали велосипед. За те, щоб повернути, вимагали ставати на коліна і цілувати всім черевики. Плакав і цілував. Лишившись сам, розтираючи по обличчю сльози разом із брудом, не знав, що йому робити... Як пояснити дідусеві з бабусею, що з його одягом? Що говорити тьоті Валі? Не будуть же вони разом з ним ходити до школи... І чому, ну чому ті хлопці насміхаються над його мамою і над ним? Він мусить сам в усьому розібратись. Розпитати маму, розказати, що говорять хлопці. Він їм не вірить – ні, але вони всі думають, що вона погана. Треба знайти маму, поговорити з нею і попросити, щоб вона залишила його жити з собою. Бо ті хлопці одне кажуть правильно: всі діти з їхньої школи живуть зі своїми мамами й татками. Лиш він – з дідусем і бабусею. Батька в нього теж чомусь немає, але ж мама є, і вона в нього – найкраща! Він знайде її, і все в них буде добре.

Дома пояснив, що впав дорогою в баюру і вимазався. Щоб не викликати зайвих запитань, швидко виконав уроки і ліг спати. А перед ранком, коли край неба ще тільки починав сіріти, Богданчик вийшов з двору, ведучи свій велосипед, на який повісив сумку з книжками і хлібом (хто знає, скільки займе дорога, а їсти ж щось треба!).  Шарко кинувся було за ним, але передумав, потягнувся і пішов до будки – досипати.

– Ти що, не віриш, що я йду дуже далеко, до мами? – збентежено запитав собаку. – От побачиш, я знайду її, і ми вдвох повернемось і тобі принесемо… ковбаси. От побачиш, сонько!

Собака вже давно сховався в будку – досипати, а малий, оглянувшись на хату, впевнено вийшов з двору. Дорогу він знав, бо коли останній раз вони проводжали маму (за нею не приїхала машина, яку вона чекала), то він бачив, в який бік поїхав автобус. Туди він і піде. І ще, він добре пам’ятає назву міста, де живе його мама, і знає, що на дорогах є такі стовпчики, де написано і назву кожного села чи міста, і стрілочки, як до них іти. Читати він вміє, його ще до школи навчив сусідський хлопець. Він йому і про вказівники розповідав – ті, що на дорогах стоять.

Спочатку іти самому було не страшно, ну хіба трішечки, навколо були знайомі місця. Потім заспокоював себе тим, що він розшукає свою маму, і вона обов’язково залишить його з собою. А ради цього можна трішки й потерпіти. Вона побачить, що він уже не маленький, за ним уже не треба дивитись, а, навпаки, він уже справжній помічник. Дід його щодня хвалить і каже, що є за що. Богданчик боявся, щоб його не зупинили і не повернули назад, на хутір, до діда з бабою. Щоб не ризикувати – ішов не по дорозі, а звертав на польові дороги, які йшли паралельно трасі. Ночував у невеликих ямках, притулившись до велосипеда. Засинав, як «убитий», бо дуже стомлювався за день, намагаючись пройти якнайбільшу відстань. Рахував дні. Рівно за тиждень попав під дощ, змок і простудився. Його дуже трусило, не було сили в руках, щоб вести велосипед, не слухались ноги і хотілось пити. Вода, набрана в криничці при дорозі, закінчилась. Звернув в лісок, нагріб якогось сміття і в ньому заснув. Снилась тьотя Валя, яка гладила його по голівці, закутувала в ковдру, шепотіла теплі слова… Від того робилось солодко і затишно. Проснувся аж на другий день і побачив, що поруч нього спить великий рудий собака. Рудий підвів голову, тривожно настовбурчивши вуха, і подивився прямо в очі Богданчику.

– То це ти мене вночі грів? – звернувся до собаки хлопець. – Що ж, давай снідати разом. 

І віддав залишок хліба собаці, бо самому їсти не хотілось. Рудий вдячно лизнув хлопчика в вухо і, зібравшись, дальше вони пішли разом. Удвох стало веселіше, та й хвороба відпустила, видно, уві сні вилікувався, чи, може, собака допоміг. Вперше за стільки днів Богданчику було з ким поговорити, і він без упину розповідав кудлатому все: і про маму, і про діда з бабою, і про тьотю Валю, і про школу (навіть книжки показав собаці, коли сіли відпочити), і про велосипед. Ішли так само обережно, але частенько малий сідав за кермо і їхав рівною трасою в супроводі Рудого. Собака біг попереду, наче вказуючи дорогу і захищаючи свого нового господаря. Зупинялись відпочивати там, де показував собака, знаходячи безпомилково місця відпочинку водіїв. Після них лишались об’їдки, яких вистачало їм з собакою поїсти. Ну, майже вистачало. У викинутих пляшках була вода, навіть солодка, яку так любив Богданчик. Спати вдвох уночі було тепло і не так страшно. Лише одного разу його мало не зловила сім’я, яка зупинилась при дорозі на відпочинок. Жінка прискіпливо оглянула несвіжий одяг хлопчика і запитала, що це він сам робить в цьому лісі.

– Гриби з дідусем збираємо: я ось з собакою ходжу, а він о-о-он там, за тими деревами, – спокійно показав вглиб лісу Богданчик. – Це я вийшов до дороги глянути, чи, бува, батьки не приїхали за нами. А це ви зупинились, чужі люди, то я пішов до діда. Гайда, Рудий, а то нас ще лаятимуть, що ми з чужими людьми розмовляємо! 

А вже, зайшовши вглиб лісу, за ті самі дерева, сховався за ними і чекав, поки поїде машина з недовірливою жінкою. Ще за кілька днів дороги, сівши на відпочинок, показував собаці стерті кросівки і мало не плакав з досади:

– Ну як я тепер буду шукати маму, як покажусь їй з отаким порваним взуттям? Вона подумає, що я її шукав, щоб вона мені нові кросівки купила?! А я ж не із-за них, ти ж знаєш, я хочу жити з мамою… Собака підповз до хлопчика і поклав йому голову на коліна, немов намагався заспокоїти. Богданчик взувся в стоптані кросівки, і вони побрели далі, збиваючи ноги, які з кожним днем ставали все важчими, і більше говорив про гаряче молоко, яке щовечора кип’ятила йому бабуня, а він, дурний, не хотів пити; згадував лежанку, яку з осені починав топити дід… 

Надвечір чергового дня знесилений Богданчик присів неподалік стовпчика, на якому була написана назва міста. Міста, де жила його мама. Він – дійшов, вони дійшли вдвох з Рудим. Собака відчув радість хлопчика і стрибав навколо нього, злегка повискуючи та намагаючись лизнути в обличчя.

– Зараз підемо, зараз, почекай, дай трішки посиджу, – намагався пригамувати собачий захват хлопчина. – От відпочину, бо ноги болять, і підемо  до міста.

… Знесиленого, хворого хлопчика підібрала міліція і відвезла до відділку. Там його зустріла Валентина Олександрівна, яке весь цей час не припиняла пошуки хлопчини. Побачивши за багато днів 

поневірянь знайому і таку добру до нього тьотю Валю, малий кинувся до неї зі сльозами на очах:

– Я до мами йшов, я не втік! – Ридання не давали йому змоги говорити. – Вони… били…сміялись… моя мама – не хвойда… і я – не байстрюк!

– Знайшли ми твою маму, – заспокоювала згорьованого хлопчика жінка, – бо зрозуміли, що ти пішов саме до неї. Скоро її привезуть сюди, а ми, тим часом, давай вмиємось, щоб не було видно твого заплаканого, замурзаного обличчя і ти зустрів маму чистеньким.

Хлопчик із вдячністю глянув на тьотю Валю, дивуючись, як ото вона його завжди розуміє; може, тому й не сварить ніколи, що розуміє. Вмившись, почув голос мами і кинувся до неї на руки. Від різкого руху зношені кросівки не витримали і впали з ніг, та Богданчик не зважив на те і босим добіг до рідної матусі. Плакали обоє з радості, мати заспокоювала малого і щось тихенько йому шепотіла. Богданчик не чув, про що говорила йому мама, він горнувся до неї і просив забрати до себе.

– Тільки зрозумій мене і не ображайся, – почали доходити до нього мамині слова, – він хороший чоловік і хоче зі мною одружитись, але дітей… Ну, не хоче він дітей – і годі! І якщо покажу йому тебе – він мене кине! Ти розумієш? Це мій шанс – бути щасливою! А кросівки я тобі нові куплю… потім… Зараз у мене немає… грошей. Зрозумій, що мені треба одягатись, щоб виглядати гарно, бо це ж місто, а не ваш задрипаний хутір! 

Богданчик усе зрозумів. Був стомлений: боліло все тіло, особливо ноги; був голодний, адже кілька останніх днів їм з Рудим не щастило знаходити харчі; а тепер стало ще й порожньо всередині. Пусто. Вперше він так яскраво зрозумів, що хлопці казали правду: він не потрібний матері. Дарма йшов до неї! Краще б і не знаходив… Раніше вірив, що вона не така… А тепер хай хлопці хоч заб’ють його, бо в нього й справді мами немає… 

Встав з дивану, на якому сиділи вдвох, і по-прямував до дверей, за якими на нього чекала тьотя Валя.

– Поїхали додому, Богданчику, там на тебе чекають всі: і дідусь з бабусею, і однокласники, і хутірські хлопці. Глянь, як тебе виглядає собака на порозі, заберемо і його з собою, правда ж, не годиться кидати друзів, а я так зрозуміла, що ви з ним подружились в дорозі? – говорила без упину Валентина Олександрівна, відволікаючи малого від сумних думок.

Собаку примостили в «уазику» за сидіннями, вмостились самі і вирушили  додому. Не соромлячись сліз, Богданчик плакав коло тьоті Валі і розповідав їй усе: і про те, чому пішов шукати маму, і про холодний дощ, і про хворобу, і про рудого собаку, і про чужу жінку, і про пошуки їжі вздовж дороги, і про порвані кросівки… І про маму, яка проміняла його на чужого дядька…

– Хіба мами такі бувають? – відхлипуючи, допитувався хлопчик.

– Ну досить плакати, – заспокоювала малого жінка, – це вже минуло, пройшло, і ми постараємось його забути. Нас з тобою ще багато чого цікавого чекає попереду. А, саме головне, я домовилась з твоїми дідусем і бабусею, що поки ти ходиш до школи, то будеш жити у мене. Мій чоловік не проти, він радий, що з нами житиме такий кмітливий і сміливий хлопчик.

– Він і справді хоче, щоб я з вами жив? – недовірливо запитав Богданчик.

– Сама справжня, чистісінька правда! – запевнила малого і додала: – Поки дорослі будуть де з чим розбиратись, вирішувати, готувати папери, – тобі треба вчитися і жити спокійно. І ще: ти ж хочеш, щоб тебе любили?

– Так, хочу, – прошепотів, засинаючи, малий.

– Я це знаю, маленький, бо я тебе люблю!

Дорога м’яко стелилась під колеса автомобіля. Дорога додому. Богданчик того вже не бачив – він солодко спав  на руках у жінки, яка його не народжувала, але щиро любила і знайшла, щоб дати йому можливість жити повним і щасливим життям. 

 

 

Повернення додому

 

Вечоріло. Дід Матвій звично перевірив, чи зачинено на ніч двері до хліва та льоху і пішов у хату. Час вечеряти й відпочивати. Був незвично стривожений і заглиблений в свої невеселі думки: син запропонував переїздити до нього в столичну квартиру.

Дід Матвій з дружиною Дарунею (так назвав її на сватанні півстоліття тому) за вечерею обговорював всі події прожитого дня, планував роботу на день наступний. Частенько вони сміялись, що як ото в телевізорі вечорами показують новини «Час. Підсумки», так і в них за вечерею свої підсумки. Та цього вечора їхні посиденьки будуть особливими: треба вирішувати, як жити далі, чи доживати вік у своїй хаті, в рідному обійсті, чи переїжджати жити до сина. Петро давно звав їх до себе в столичну трикімнатну квартиру, де обіцяв, що вони житимуть не тільки без турбот, а й з усіма зручностями, які їм, в їхньому віці, просто необхідні. На ті пропозиції сина вони не дуже зважали, хазяйнували помаленьку, аж поки Дарина не перенесла операцію після складного перелому ноги, якийсь перелом зі зміщенням. Дід сам восени і город викопав, і двір прибрав, та й господарство порав без сторонньої допомоги. Жінку хоч і привіз з лікарні додому, але вона ще не дуже окріпла, та й за ногу побоювалась, як там все зрослося. Діти не мали змоги навідуватись часто, бо в усіх свої сім’ї, свої клопоти. Коли дід заводив мову, щоб приїхали щось зробити – відповідь була одна: «Переїжджайте до нас, і всі проблеми вирішаться самі собою!»

Вечеряли дід Матвій зі своєю Дарунею за столом, який був ровесником побудованої хати. Стіл, як завжди, застелений лляною скатертиною. Незвично мовчали за вечерею, бо й так розуміли, що старість та хвороби диктують своє, їм бо вже не по двадцять і не по сорок… Колгоспні пенсіонери. Хто проробив вік у колгоспі, та ще й тоді, коли про механізацію ніхто й не чув, – той знає, що це таке.

-  А пам’ятаєш, Матвію, як ти їздив в ліс заробляти дерево на хату? - порушила мовчанку Даруня. - З того дерева не тільки хату звели, хлів поставили, а й оцей стіл теслі замовили. Скільки людей за всі роки їли за цим столом! 

- А могоричів перепили скільки! - усміхнувся дід. – А родини, хрестини та всі наші сімейні празники за ним пройшли, він з нами святкував. Як почнемо все згадувати – то ого-го, до ранку не вправимось: життя ж яке прожили… Та не могли й подумати, що не в своїй хаті віка доживатимемо…

- Це я підвела всіх, Матвію, - з сумом промовила дружина. – Слабувати стала, нездужати, та ще й отак тяжко ногу зламала. Операцію довелось робити, в мої літа…

- Не винуй себе. Що було – то було. Якби не так тяжко робила, то й здоров’я зберегла б! Чи я не розумію, що і в ланці, на буряках, де вимерзла та надривалась на тих ручних вантаженнях, і як набрала групу корів на фермі, де все теж робилось вручну, - зберегти здоров’я було неможливо?!

Матвій встав з-за столу, підійшов до дружини, щоб допомогти їй дійти до ліжка.

- Облиш, Матвію, - запротестувала Дарина, - я й сама потихеньку доберусь, ось тільки посуд помию.

- Даруню, ти ж знаєш, як в народі кажуть: «Поки баби – доти й діда!». Ото ж я тебе й бережу. Сам ті тарілки сполосну, скільки тієї роботи! Глянь на свої руки – хіба то руки жінки, хоч і похилого віку? Крім важкої роботи, скільки ці руки всього перемили й перепрали…

- Але в народі ще кажуть: «Поки діда – доти й хліба!». Тож я і за тебе хвилююсь, бо що я сама?

- Ну, ото й порішили, - підсумував дід, - раз син зве до себе жити – поїдемо. Завтра ж піду до сусідів, переговорю з ними, там якийсь їхній знайомий давно питав, чи не продає, бува, хто хату в селі. На дачу хтять купити.

…Домовитись з покупцями вдалось швидко: їм потрібно було продати хату, а «дачник» і не торгувався. Хату купив задля своєї домашньої робітниці-помічниці, яка прожила в їхній сім’ї майже чверть століття і стала членом родини. В свій час її дочка продала материну хату в селі, пообіцявши, що тимчасово та поживе у сусідів, а вона, як тільки влаштується на новому місці, – одразу ж її забере. Минав час, зрідка надходили листи від доньки, де вона скаржилась на різні проблеми, а потім чесно написала, що чоловік проти того, щоб забрати тещу з села, сім’ю ж із-за матері руйнувати не буде. Від тих сусідів і потрапила жити до бездітної сім’ї киян. Сумувала за селом, не раз говорила, що ладна куди завгодно поїхати – аби босими ногами  вранці пройти споришевою стежкою до річки…  От в цю хату, що купили в діда Матвія, і будуть приїжджати на вихідні, а тітонька Варя – коли захоче і на скільки захоче. 

Виручені за продану хату п’ять тисяч карбованців вирішили поділити. Сину й дочці скажуть, що продали хату за три тисячі, й поділять ці гроші між дітьми, а решту – дві тисячі – залишать собі. Дід наказав бабі заховати ці дві тисячі куди завгодно, хоч в «звізду», і забути про них. Про всяк випадок. Життя покаже…

Переїзд до сина викликав у старих, як ото кажуть, «змішані почуття». Раді були їхати до дітей, бо любили їх, та й жили, стараючись заради них: чи якусь копійку зібрати, чи кабанчика до празника відгодувати, чи городину виростити - теж дітям на гостинці. Бачились рідко й недовго. Ото лиш на Різдво з’їжджались син з дочкою до батьків «повним составом», завалювали порося, баба в печі напікала всякої всячини: від домашньої ковбаси до «макара» з домашньою лапшою, весело гуляли, а потім розбирали по сумках домашні гостинці і повертались до міста. 

Все робили для дітей та онуків, то й раділи зустрічі з ними. Але тяжко було на душі – бо кидали рідну хату, яку вибудували власними руками, обійстя, на якому прожили півстоліття. Не вірилось, що отой їхній розлогий сад, родючий город, пологий берег, - все це ростиме й буятиме без них, а вони житимуть далеко від нього. Це не вкладалось в голові, тому й намагались про це не думати. Дарина горнулась до свого чоловіка, як наче замолоду, вірячи, що разом з ним, удвох, вони і цей переїзд якось переживуть. Прийняли їх радо, щиро подякувавши за півтори тисячі карбованців, які дід з бабою віддали синовій сім’ї в перший же вечір. Стареньким виділили кімнату, навчили, як користуватись усіма зручностями, й запевнили, що дуже раді переїзду батьків. Дід з бабою робили, що могли, потихеньку пристосовуючись до міського життя, намагаючись рідше згадувати своє село, а швидше звикнути до міста, яке і вночі не заспокоювалось, не затихало, а дзенькало трамваями, світило у вікно ліхтарями, стукало й шуміло нічними ліфтами. Незвично все було для них, тривожно. 

Минув місяць. Одного буденного дня невістка Тетяна звернулась до батьків:

-Ви живете в нас уже довгенько, нагостювались, то, може, ще й до дочки навідаєтесь? Вона ж теж ваша рідна дитина. Не все ж вам у сина сидіти!

Промовчали дід з бабою, приголомшені такою пропозицією невістки. Наступного ранку попросили сина відвезти їх до дочки в гості. Захотіли, мовляв, побачити, як вона живе. Син не зміг відвезти батьків до Зіни, але посадив на вокзалі в автобус, який їхав прямо в містечко… 

Подзвонивши у двері доньчиної квартири, дід запитав:

- Як думаєш, Даруню, а тут ми довго поживемо? Чи погостюємо, як у сина?

- Може, він і не знає, що його жінка нас не хоче, а то чого б забирав нас до себе жити? - непевно сказала дружина.

Дочка Зіна зраділа приїзду батьків, дякувала за півтори тисячі карбованців, подаровані батьками, поділившись з ними планами купити машину. Давно мріяли, не один рік складали гроші, й подарунок батьків якраз допоміг зібрати необхідну суму. В наступні дні водили старих містом, показували і музеї, і магазини, прогулювались парком, пригощали батьків морозивом, яке вони зроду й не куштували (то не було за що купувати, а то й пробувати не хотіли, збираючи копійку до копійки на гостинці дітям та онукам). Вечорами внучата, подивившись по телевізору «Вечірню казку», просили бабусю розповісти ще й своїх казочок. Минали дні, дід з бабою намагалися бути потрібними дітям, онукам і не набридати своєю присутністю. Через деякий час, ховаючи очі, Зіна попросила батьків повертатись до брата, бо у них – тіснувато, незручно. Хай уже вони, батьки, вибачають, але ж переїжджали з села жити до сина, а не до неї. На вокзал їх завезуть, куплять квитки за свої гроші.

- І на тому спасибі, дочко, - спокійно відповів дід. – Не хвилюйся, це життя. Кожен поступає, як йому виходить.

- От бачите, тату, ви самі все розумієте! - полегшено видихнула Зіна.

Сім’я сина зустріла батьків стримано. І поплелись дні за днями. Баба Дарина взяла всю роботу по кухні на себе: готувала, мила, прибирала. Дід навчився користуватись пилососом, пральною машиною: і щоб себе чимось зайняти, і щоб показати дітям, що вони з бабою - не клопіт, не зайвий рот, а ще можуть щось робити, поки діти на роботі, а онуки в школі. Вечорами ж, сидячи вдвох у своїй кімнатці, згадували інші свої посиденьки, за столом, застеленим старенькою лляною скатертиною… Частенько, не втримавшись, Даруня діставала з валізи скатертину, гладила її руками, і вони з дідом пошепки довго-довго про щось своє розмовляли. Чула їх лише вилиняна пенсіонерка-скатертина…

На весну в квартирі сина пронизливо задзвонив телефон. Баба, яка так і не потоваришувала з технікою, попросила діда поговорити з тим «горлопаном». Дід Матвій довгенько когось там слухав і твердо запевнив:

- Ми згодні. Завтра приїжджаємо в село. З речами. Як можете – то зустріньте. 

Своїй Даруні він кілька разів переповідав зміст телефонної розмови, але та від радості ніяк не йняла віри.

- Це правда? Вони продають нашу хату?! Це сам «дачник» дзвонив?

- Так, це він дзвонив. Померла їхня хатня помічниця, яка там, в основному, й жила, а їм самим та хата не потрібна. А, головне, Даруню, який він мудрий чоловік : вирішивши продавати хату, подзвонив насамперед нам, колишнім хазяям, бо, каже, в житті всього буває, хто знає, як ми тут прижились, може назад в село захочемо.

- Спасибі йому, добрий чоловік, - прошепотіла баба й перехрестилась.

- Тільки послухай, Даруню, продає він хату уже не за п’ять тисяч, а за сім. Каже, зробив ремонт, провів воду в хату, збудував теплий туалет. Такі от справи. Але я йому сказав, що ми їдемо, нічого на старості комусь набридати.

За вечерею син вислухав рішення батьків і не заперечував проти їхнього повернення в село. Про те, де брати гроші, щоб викупити хату, мови не було. 

«Дачник» зустрів  діда Матвія з Дарунею власною машиною і привіз їх до двору разом з нехитрими пожитками. Їхні старі речі та меблі господарі не викинули, а перенесли в критий сіновал, де вони й перезимували. Все збереглося, тільки в дерматиновому дивані мишка прогризла дірку, звела кубло і вивела мишенят. Даруні це дуже сподобалось, хоча раніше вона терпіти не могла мишей. До вечора обставились, дивуючись чудовому ремонту, який зробив чоловік. За гроші домовились швидко і просто. Баба дістала з потаємного місця дві тисячі, і дід одразу вручив їх «дачнику». За решту домовились так: дід взяв у колгоспі позику, яку також віддав, а невелику суму пообіцяли віддати до кінця року. Для цього виписали в конторі і взяли на відгодівлю пару бичків і пару поросят. Вирішили, що доведеться не складати руки, а працювати, аби повернути позику. Пенсію заробили, в своєму селі їх всі знають, якось усе вирішать. 

- Головне – спасибі тобі, чоловіче добрий, - звернувся наостанок Матвій до «дачника», - що ти нам спочатку сказав, що хату продаєш.

- Тепер у своїй хаті й старість не страшна, – підхопила Дарина. – І жити буде спокійно, і руки буде де скласти, бо ж «своя хата – своя правда».

Провів дід Матвій «дачника» до воріт, звично обійшов обійстя, перевіривши, чи зачинено на ніч двері в хлів та погріб, і пішов до хати. Вечеряти. А в хаті, повеселівши і аж наче помолодівши,  Даруня  застелила стіл лляною скатертиною, приготувала вечерю, чекаючи хазяїна до столу. На вечірній підсумок дня.

- З поверненням додому, Даруню! – Дід пригорнув бабу до себе, і вони сіли до столу, погладивши стареньку, але таку рідну лляну скатертину, яка тут, у цій хаті, також була на своєму місці.

 

 

Розмова баби Одарки з Богоматір’ю

 

Вечоріло. Звично, за тисячолітнім неписаним розпорядком все приведено до ладу в кожному дворі села: худоба нагодована, напоєна, в кого є корівчина – видоєна, всім їм підстелено і хліви зачинено. Сім”ї в своїх господах готуються до вечері. Так було, так є і, дай Боже, буде, як і споконвіку, в одвічній колисці держави – селі.

 Баба Одарка усміхнулась своїм думкам і, важко ступаючи хворими ногами, піднялась на поріг. Вона давно уже не ходить, а плентається собі потихеньку, що й звикла так пересуватись, хоча її сусідка, бажаючи підбадьорити стареньку, сказала що та заплітає тими ногами так, наче вишиває хрестиком свої рушники. А їх вона щедро роздавала людям, то ж і в сусідки був бабин подарунок. «Ох, сусідці аби поглузувати!» - посміхнулась про себе Одарка і ще раз, немов бажаючи надовше запам”ятати свій квітучий двір, оглянулась: все в неї попорано, кури зачинено. Та й  скільки їх в неї – десяточок. Зате ж півень – красень!Він і біля курочок своїх порядкував і обійстя бабине охороняв. Спробуй, зайди до неї в двір зненацька! «Б”ється, гаспид, - винесли вердикт сусіди, - як собака кидається!» Сусідку і далі провідували, але з обережністю, оглядаючись, чи не летить, бува, червонястий. Гостинці приносили, воду діставали з криниці та вносили до хати, горді тим, що саме на їх вулиці живе довгожителька. Все бачить і розуміє баба, одне її турбує: чому засиділась на цьому світі? З такими невеселими думками  «заповзла помаленьку до хатинки. Звично глянула на старенький образок Богоматері, привіталась до неї подумки і присіла на лавку: перепочити, ковтнути водички. Непроста історія цього образу:коли розбирали, розоряли їх церкву -  люди , хто що міг, похапцем забирали і ховали дома, хто під стріхою, хто в клуні. А її мати загорнула образ в полотняну тканину і заховала під піччю – в штандарах. Діставала по великих празниках і ревно молилась, просячи матір Божу про щось своє, материнське… Одарка ж росла неслухом, непокірною, не дуже зважала на всі ті події, на прохання матері та повчання батька. Хоча тепер розуміє, що насправді вони запали їй в душу, бо роки потому – зринули, ожили в серці і стали щоденним вказівником в її житті. Як і оця свята іконка, збережена матір”ю. На довгі роки… А життя, як не раз говорила її мудра і добра бабця: « то просто дорога до себе, дитинко, та не кожен   її годен пройти…»  Тепер і вона розуміє, що то воно таке, і як це важко: дійти до самої себе, щоб зрозуміти, для чого ти прийшов у цей світ!  Та й вишивати  вона почала зовсім по-іншому, не так, як в дівоцтві,- ревно й старанно лише після війни, після Перемоги 45-го, чекаючи рідних з дороги. Чекала і вишивала. Робота вже не так спорилась в її руках, не «горіла», як то замолоду біля дівочих рушників,  це було інше вишивання – стібочки, хрестики матері, яка чекала чоловіка і п”ятеро синів . Помаленьку шила, з острахом, бо то були її молитви барвами ниток, які мовчки рвалися кудись далеко, бажаючи заглянути на ті солдатські дороги і вгледіти своїх рідних. Вона росла бунтаркою, не такою, як всі, тому й тоді, чуючи прокльони вдів, тужіння матерів, які отримали чорні звістки, знала одне, про себе: так само гірко плачуть всі матері, чиї діти загинули, бо дитина завжди лишається для неї її дитям , не дивлячись ворог вона чи своя… То війна має бути чужа для всіх, бо нащо вона простій людині?   І про це також ділиться своїми думками Одарка. Розказує вона Божій матері як то важко народжувала кожного синочка, якими богатирями вони приходили в цей світ. «Але ж, - вглядалась в потемніле від часу обличчя тієї, що дала людям такого сина! – але ж і сама знаєш, як тяжко даються нам ці діти..» - прошепотіла ледь чутно, наче присоромившись такого порівняння. Повитуха за кожним її дитям говорила: « Ого, довгий та важкий, боюсь не втримати, щоб хоч не вронити такого козака!» А вона ж кожного виношувала по дев”ять місяців, кормила груддю, кого рік, кого – два, а найменшенького, Михайлика – мало не три рочки. Народжувались діточки один за одним, на радість їм  з Миколою.  Заколисуючи Михайлика в колисці, яка була причеплена до сволока під стелею, вони з чоловіком тішились, що мають стільки синів, що буде кому і кухлик води подати і від кого онуків дочекатись. Не збулись їхні мрії, не судилось… Та й досі вона розповідає Богородиці про те, як тяжко їй дістались всі синочки і як несправедливо їх у неї було забрати! Отак щодня і жаліється, бо болить їй серце за кровиночками, біль тільки з роками інший – безнадійний, тупий… Але ж не була б вона матір”ю, якби не вірила, якби не сподівалась, що колись, (вона вміє чекати) хоч один з них постукає в двері і скаже: «Я вернувся, мамо, бо знав, як ви мене чекаєте!»

  Тужить Одарка, кровить серце незагоєною раною, пригадує старенька, як відривали від неї по шматочку її тіло, як чорні звістки приходили в її хату… Старших синів, двійнят, Петра й Павла, чекала з війни, вмліваючи від тяжких передчуттів, бо ще в голодовку їх посадили за ті колоски…А звісточку отримала лише в сорок першому, написали діточки, що воюють в штрафбаті, їм дали можливість «кров”ю скупити свою вину». Чи то той трикутник десь довго блукав, чи то… але одразу ж після тієї золотої звісточки прийшли дві похоронки. Зразу ж, дві, в один день!.. А Тарасик І Степанко – ті писали їй з фронту, рідко писали, але приходили такі довгожданні синівські трикутники і вона стала звикати, що цих її синів війна не зачепить. Он там, за образами і досі лежать їх листи, мало не в кожному «Ми повернемось, мамо, ще вишні не встигнуть перецвісти!» Натомість, там же, за образами, лежать дві похоронки, і їй байдуже, що вони захищали десь там, в тій далекій Європі когось там… Хто тепер захистить її, стару, хвору матір? Втішав найменшенький, допомагаючи витримати страшний біль, аж поки і його, її малого Михайлика не призвали в березні сорок п”ятого . І в травні, коли забіліли цвітом дерева, радіючи закінченню війни, їй у двір, не підіймаючи очей, приніс похоронку одноногий листоноша – інвалід війни. Вона була на ту хвилину в хаті і, побачивши ту похоронку,– зомліла… Добре пам”ятає, як, прийшовши до тями, глянула Богородиці в вічі і прошепотіла: « Я розумію твій біль, як страчували твоє єдине дитя, безневинного сина…Сьогодні в мене забрали останнього… Як перенести, як з цим змиритись, за що?» Ой і тужила ж вона тоді, ой як же просила чоловіка, щоб прийшов, щоб розраяв, щоб знайшовся для неї, де там він безвісти пропав! Не може вона сама справитись, не може дихати, хай прийде, порятує її, а не  кого вони там рятували. А теперечки вона молить його повернутись, знайтись,бо ж війна вже закінчилась…

Сидить самотня баба в пустій хаті. Дістала зі скрині рушники, роздивляється вишиті хрестиком узори, поправляючи на носі дві пари окулярів. Сусідський хлопчина, який по віку міг би бути її онуком, сміявся, побачивши бабині «налаштування». Говорив, що то скорше лінзи, а не окуляри. Хай і так. Вона й сама посміхається зі своїх намагань щось вишити, тому лише бере до рук ті, раніше вишиті і гладить зашкарублою рукою. Ті, повоєнні, рушники долі, які вишивала і зверталась з молитвою-проханням до Богоматері, щоб повернулись її сини, - складала до скрині. Вишивала, просила, складала, кожного божого ранку молячись про повернення дітей і чоловіка. Вечорами  відкривала скриню, перекладала рушники, які назначені були нею кожному з синів і гладила, цілувала, пригортаючи по черзі – як синочків… Вкладала ніжно їх назад , до скрині, щоб наче не потривожити рушникові мрії-надії і верталась до самотньої хатинки, розказуючи матері божій, що чекає і вірить: а раптом?.. Потім молилась і плакала, кажучи, що розуміє: за стільки років після війни, уже ніхто не прийде, бо ті, що повернулись – уже мають своїх онуків. Ще каже до ікони, що розуміє її материнський біль, адже що вона п”ятеро втратила, а що Богоматір – одного, та серце розривається однаково, бо на то воно й материнське серце!..

 Прилягла. Ніч, темна і лагідна, огорнула все навколо і приспала бабу Одарку. Тихо в хатині, не чути молитов старенької, лиш весняний вітер злегка розгойдуючи гілля, шкребеться у вікно.

 - Дарочко моя! – почула крізь сон шепіт чоловіка і зраділа з полегшенням:

- Нарешті ти мене покликав!

  А ранок 9 Травня вибухнув пташиним співом, сонячним сяйвом, легкими поривами вітру, який зривав ніжний вишневий цвіт і кидав на землю, завіваючи його, той цвіт, до порогу хатини баби Одарки. І в променях сонця ввижалось,що то не рожевий цвіт, а материнські сльози, які засяяли іншими барвами, бо пішли на зустріч до своїх рідних, а, може, той цвіт встеляв стежки синам, що не повернулись з тих доріг війни – до порогу матерів, які до останнього биття материнського серця не переставали їх чекати…

 

 

Сни маленької Полі

 

Важке життя прожила Поліна Антонівна. Напередодні свого 80-річчя, як і кожного дня, що прожитий нею, старалась багато працювати задля достатку в домі: щоб і хліб був на столі, й до хліба… Намагалась тільки уникати спогадів про своє дитинство, сирітське і злиденне. А от після смерті  старшої сестри Ганни дитинство стало приходити до неї саме. Непрохане. У снах …

Діти, онуки, правнуки подарували справжнє свято на ювілейний день народження Поліни. Застілля видалось пишне, з величезною кількістю вдало приготовлених страв. Сама ж іменинниця, незважаючи на поважний вік, вистояла на кухні біля плити не менше молодих господарок: все ж таки вісімдесят! Свято затягнулося далеко за північ. Вдалось заснути лише під ранок… Саме з тієї ночі їй і почали снитись сни. Сни з далекого дитинства.

Важка чорна дорога. Холодна, темна… Чи, може, то темно в очах від голоду, який в’ївся в худеньке тіло семирічної Полі і не відпускає її ні на мить, позбавляючи і сну, і голосу… Судомно вчепившись в руку старшої сестрички, вона покірно бреде за нею непривітною польовою дорогою. Ще зранку вони вийшли з рідного села Крючки і, не змовляючись, пішли дорогою в нікуди… Тупають дитячими ніжками по замерзлій дорозі. 

… Старенька Поліна Антонівна прокинулась від жаху, від отих далеких споминів, що не полишають її і в старості, споминів голодного сирітського дитинства 1933 року. Вижили вони з сестричкою, мало не єдині з того села, від розпачу і в’їдливого голоду ризикнувши піти з села ранньою весною по дорозі… Довго йшли вони: не день, а скільки, не пригадає й досі. Як не намагались з сестричкою згадати, скільки ж днів вони добирались до Пришиба – так і не змогли. Навіть у снах не пригадує цього. Добрались, дійшли, вижили… А сни, в яких приходить дитинство, сняться їй на схилі життя. Прокинулась і за звичаєм подивилась у вікно: сіріє, скоро ранок, а за ним – новий день. Полежить ще трішки, хай руки наберуться сил, бо однак роботи вистачає. Вона не зважає на свій вік, продовжує робити все по господарству, на городі . Допомагають  їй діти, гріх скаржитись, але й вона не засиджується, ой не сидить – товчеться потихеньку, ото й жива ще, топче земельку… А вчора добре наморилась, готуючи страви, і хоча за приємними клопотами день пролетів надто швидко, а свято в родинному колі  сповна віддячило за всі клопоти, однак від утоми боліло все. Посміхається, пригадуючи, як частенько пили за її здоров’я,  щоб вона до ста років здужала отак смачно готувати і приймати гостей! Розійшлись гості далеко за північ, дружно прибравши і перемивши весь посуд, хоча вона запевняла, що сама все зробить.  Не зізнавалась навіть собі, що просто не хоче лягати  спати – боїться снів. Покрутилась на м’якій перині і стихла. 

…Вони із сестрою намагались іти скоренько, долаючи опухлими ніжками вибоїни на дорозі, поспішаючи дістатись до якогось села, байдуже до якого, лиш би там були живі люди і дали їм поїсти! У своєму рідному селі вони не знайшли живих людей… Голодні, налякані, ходили по дворах, заходили в хати, двері яких були не зачинені, але… то пустка дихала в обличчя цвілим подихом голодної смерті, то бачили опухлі блідо-сині тіла, чи страшні кістяки в якомусь ганчір’ї… Було зрозуміло, що нічого їстівного знайти не вдасться. Пройшли всю вулицю, крайньою була хата коваля. Це обійстя вони знали добре, бо частенько грались тут з Васильком, часто бігали з ним до череди і сподівались, що хоч тут щось подадуть, лиш би живі були… дядько з тіткою милосердні люди, добрі. Василько лежав якраз біля штандарів, закам’янілим поглядом дивлячись на поріг… У напіврозкритій жменьці  витягнутої руки лежали декілька зернин, вибраних з кінського гною. Василько був мертвий, як і всі в тому  подвір’ї… Батько його лежав посеред двору, якраз біля кінських кізяків, може, то він надовбав зернятка та відніс їх синові, тільки Василько з’їсти їх уже не зміг… Як не страшно тоді їм було, але вони таки забрали з посинілих льодяних рученят зерна кукурудзи і тихенько вийшли геть. На обійсті, біля тіла коваля, знайшли ще трішки таких зернят в кінських кізяках, старанно вибрали всі і подались далі. Так і вибрались помаленьку за село і вже аж там помили ті зернятка у калюжці води, яка набігла із придорожніх почорнілих кучугур снігу. Помиті кукурудзяні зернятка поділили і поклали до рота. По одному. Бо ж і завтра захочеться їсти, треба сил на дорогу: хто знає, коли доберуться до людей… Десь набралось багато слини, і оте зернятко так швидко набухло в роті, само проковтнулося, викликавши різкий біль в животі.

…Уві сні повернулась Поліна на інший бік, начебто аж прокинулась від болю в шлунку, не відкриваючи очей, покартала сама себе за оте переїдання святкових страв на ніч, покректала, стишилась і заснула, навіть не намагаючись опиратись снам з далекого голодного дитинства. Спати на перині було зручно, м’яко, а тоді… 

Заснули вони з сестричкою при дорозі, не випускаючи руки одна одної. Страшно було. Притулились до замерзлих людських тіл , які стали виднітись з-під снігу, що поступово розтавав.

– Все тепліше буде, – прошепотіла заспокійливо сестра переляканим очам Полі. – Це все ж таки люди, хоч і мертві! Не на землі ж лягати – замерзнемо. 

Довго не могли заснути. Холодно було , голодно. Страшно було серед поля, біля закам’янілих мертвих людей якось заснути, бо боялись іти вночі дальше, боялись, щоб собаки чи вовки не напали. А начебто мертвяки їх могли захистити! Думали про ті кілька зернин в кишені старшої сестри. Не чіпали. Берегли, економили. Так їх до останнього повчала бабуня, даючи по дрібці солі щодня. 

– Візьміть на язичок, смокчіть, кровиночки мої, – шепотіла старенька, – все легше буде. Не так голод дошкулятиме, обманіть його трохи.

– А ви чому не берете солички до рота? – допитувалась Поля, побачивши, як бабуня відводить згасаючий погляд вбік.

– Мені вже нічого не допоможе, нічого не треба, а ви беріть оцю дрібку солі, що лишилась, і йдіть…

– Куди нам іти, бабуню? – не могли зрозуміти сестрички.

– А куди очі дивляться – туди і йдіть… Не сидіть дома, тут однак смерть, а десь… може, доля й усміхнеться…Вам аби до живих людей добитись: є милосердні люди, є…хтось підгодує чим…гляди, і виживете. Ідіть, янголяточка – ваше життя ще попереду… Бог дасть…

Спати біля задубілих тіл було лячно і пронизливо холодно. Полінці тиснула в спину чиясь льодяна рука, але вона не мала сил повернутись чи пожалітись сестрі. Заснула зморена і ледве прокинулась від того, що її смикала  Ганнуся:

– Ходімо, не спи, замерзнемо тут! 

Встати було ще важче, ніж заснути коло мертвих людей: тіло не слухалось, було, як дерев’яне,ніг не відчувала. Краще б уже сестра не чіпала її, замерзла б, як і оці люди… Сльози виступили на очі і захололи під повіками…

Невідоме село побачили ще за дня. Ішли та брели до нього: сторцювали, падали, піднімали одна одну і йшли. Найстрашніше було, коли одна «виривалась» вперед, а інша падала, намагаючись догнати сестричку. Падали обидві, лежали, збираючись із силами, на мерзлій, холодній землі. Зводились навкарачки, допомагаючи одна одній, брались за рученята і йшли. До села. Воно було недалечко, близько, але ніяк не могли добрести до нього. Там були люди, живі люди, бо вони бачили, як ті ходили біля хат, порались, стукали відра, чулись голоси… Небагато, але то були голоси живих людей, яких вони давно не бачили. Одні мертвяки в рідному селі, мертві – на узбіччі дороги…

 До села добрались надвечір. Господарі помітили дітей біля тину, через який перелізти вони уже не змогли… Окраїнна хата, до якої добились тоді і досі приходить у снах, як найкраща, найтепліша: у ній пахло хлібом, кислим борщем і теплою піччю. На тій печі, намулюючи худі кістки, вони з Ганнусею провели не один день після того, як їх покупали, обстригли, нагодували. Через деякий час обох відвели на інший куток села. Довго з кимось розмовляли, шептались,а потім Ганну лишили в тих людей, а її, Полю, відвели до інших. Чужі люди прийняли Полю милостиво, одягли, нагодували, але… з того дня почалось її не дитяче рабство. Днями вона зобов’язана була робити все, що скаже хазяйка: чистити, мити, прати, мастити, одне слово – допомагати господині по хаті. Спогади про ту допомогу й досі викликають сльози. Полінці мріялось, що, як доберуться до людей, переживши отой голод, все буде вже добре, хай не так, як раніш, як колись, вдома, але… Була постійна робота вдень (а її таки було чималенько), а відпочинку не знала, бувало, й вночі. В сім’ї росло трійко малих діточок, одне з них – в підвішеній до сволока люльці. Саме це дитя чомусь увесь час плакало, і його гойдати, заколисувати – був прямий обов’язок Полі. Зрідка вона, змучена, ховалась в кущах бузку за клунею, боячись плакати, щоб її, бува, не почули, не знайшли, - а їй тим часом вдасться трішки перепочити. Там вона згорталась клубочком і не по-дитячому сумно дивилась крізь гілля на небо… Їй хотілось до матусі, до бабуні. От якби ж їм тоді хоч трішки борошна: вижили б усі! Хліб не пекли би, ні, вони варили б затірку – і були би всі живі… 

Бабуня так багато всього розповідала, особливо вони любили слухати про те, як бабця була молода, а дідусь парубком сватався до неї. Дарував їй медяники, а інколи й цукерки на паличці. Скільки не допитувались у матері, чи дарував їй татко цукерки на паличці, мати відмахувалась від них: ніколи було говорити. Дівчатка розуміли, що жили без батька, той давно помер, а в селі без хазяїна жінці важко вижити, та ще й з двома малими дітьми на руках . Робити потрібно було і за себе, і за відсутнього чоловіка… Коли там до дітей дивитись чи мати час їм щось розповідати! Все ж на одні руки, та ще й на жіночі! А бабуня часто слабували, лежали на тапчані коло пічної лежанки і повчали їх, як що правильно робити. Яскравий спомин дитинства: вони з Ганнусею підвели призьбу рудуватою фарбою. Бабуня їх похвалила, а мати, коли повернулась з поля, погладила по голівці важкою зашкарублою долонею: «хазяєчки мої»… Ті слова, сказані матір’ю, і досі викликають гордість в душі Поліни. 

 … Прокинулась під ранок, зрозуміла, що вже точно більш не засне, снів не бачитиме, натомість стала пригадувати минуле, і спогади були саме з дитинства… На згадку про отой кущ бузку, де вона ховалась від усіх, щоб відпочити, уже в своєму власному подвір’ї посаджене було стебло білого бузку. Тепер це розкішний кущ, який простягнув пишне гілля аж на дорогу, прикриваючи невеличку лавочку біля огорожі, на якій вдень сидять сусіди, здебільшого, по святах, а вночі – хто хоче. Бузок, певно, всім радий. 

За вікном сіріє, прокидається день. І це вже їй не сниться, вона пригадує, як одного дня, під вечір, її таки знайшов під кущем бузку сусідський  хлопчик  -  на її переляк, бо думала, чи не хазяї, бува, йдуть по неї, тихо сказав: 

-Це я, Василько,а твій дядько кудись поїхав кіньми, тітка – в хаті. А це ось тобі, бери! - Він подав їй цукерку, півника на паличці, та, помітивши її вагання, заспокоїв: 

-Бери, не бійся! Батьки мене не лаятимуть, я не крав цього цукерка, я тобі свій віддаю. Мені батьки ще колись з базару привезуть, а ти ж сирота, я знаю, тобі ніхто не дасть.

-Ти, як Василько, ковалів син, той теж… той добрий був… жалісливий, – сказала Поля, беручи півника. 

-А я і є Василько, так мене кличуть, а тебе – Поля, я чув. А ще я чув, як батьки казали, що ти, сердешна, не ледача, шкода лишень, що сирота.

Полінка тоді нічого не відповіла, смакувала цукерком, дивуючись,  що отаке смакотення буває на світі! Василько ж, спостерігаючи, як вона облизує цукерка, пообіцяв їй :

-А ти нічого не бійся, я тебе захищатиму – он кілка висмикну з тину і битиму всіх, а коли батько щось солодке купить – не їстиму, от побачиш, заховаю і тобі принесу!  

«Так і було. Все життя» - прошепотіла сама до себе.

Довге життя прожили вони з Василем. Дітей виростили, одружили. Онуків дочекались, правнуків. І впродовж усього життя чоловік намагався брати на себе всю важку роботу, особливо, коли будувались. Старались працювати заради достатку в домі, щоб діти їхні ніколи і близько не бачили того, що довелось пережити їм. А як випадав перепочинок, то любили посидіти на лавочці під кущем бузку, який чоловік посадив власноруч у їхньому обійсті. Частенько купував їй цукерки, знаючи, що вона полюбляє солодощі, а вона, посміхаючись, для годиться бурчала, що нема чого тринькати гроші; сама ж була вдячна чоловікові за увагу і за отой перший солодкий дарунок – півника на паличці. 

… За вікном від поривів вітру зашуміло гілля бузку. Поліна й собі зітхнула, відганяючи сумні спогади дитинства. Видно, їм усім є що згадати: їй - своє непросте життя, обділене голодне дитинство, бузок теж багато чого бачив за довгі роки, прожиті в їхньому дворі. 

Розвиднилось. Стих вітер. Заспокоївся бузок. Треба вставати , бо новий день несе нову роботу, приємні турботи. Вона ще сильна, її люблять рідні. А спогади про дитинство, як і саме дитинство – лишились десь там, за темними кучугурами напіврозталого снігу!..

Додаткова інформація