Валентина СТРІЛЬКО

До Правління КОО НСПУ подала документи щодо вступу в НСПУ публіцист Валентина Стрілько з Бориспільщини. 

Знайомимо членів КОО НСПУ з її біографією та подаємо  інформацію про три найбільш вагомі з 11 публіцистичних книг авторки. Згодом вмістимо на сайті хоча б одну з її книг з максимально повним текстом.

 

Валентина Василівна Стрілько-Тютюн народилася 27.11.1951 р.  в селі Гнідин Бориспільського району Київської області в сім’ї медиків – Тютюна Василя Охрімовича та Тютюн (Чечуги) Марії Іванівни. Після закінчення Київського державного університету імені Тараса Шевченка працювала вчителькою, заступником директора, директором Гнідинської середньої школи Бориспільського району Київської області, заступником голови Київської обласної державної адміністрації, радником Керівника Апарату Верховної Ради України, помічником Голови Верховної Ради України.

Кандидат педагогічних наук, обиралася депутатом Київської обласної ради VI скликання.

Валентина Стрілько у 80-х роках XX століття вела активну боротьбу за незалежність України. На початку 90-х років XX століття стояла біля витоків Всеукраїнської громадської організації «Товариство української мови ім. Т. Шевченка», була одним з ініціаторів створення на Бориспільщині «Народного руху України за перебудову», у 1990 році стала першим головою цієї організації.  

Досвід Гнідинської школи, де В.В. Стрілько довгий час працювала директором, згадується в новітній історії освіти України, зокрема в монографіях і наукових працях. Концепція розвитку національної освіти, розроблена її педагогічним колективом та апробована в Гнідинській школі на Бориспільщині, була однією із складових при розробці нових шкільних навчальних планів у незалежній Україні.

В. Стрілько – авторка перших в Україні підручників з етики для початкових класів, ініціатор видання перших підручників для початкових класів з новим змістом освіти, має близько ста публікацій про проблеми освіти в Україні.  Ініціатор створення Всеукраїнської асоціації директорів шкіл України, що успішно діє до сьогодні. Нею започатковано в школах України нову форму позакласної роботи – Малу академію народних мистецтв, а також новий навчальний предмет  «Народознавство».

В. Стрілько зроблений вагомий внесок в  увічнення пам’яті київського князя Ярослава Мудрого. З її ініціативи надано статус Національного заповідника Вишгородському історичному комплексу Київської області, де була резиденція князя Ярослава Мудрого, та споруджено пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві. Одним із спонсорів виступив очолюваний В,В. Стрілько Міжнародний благодійний фонд імені Ярослава Мудрого.

В. Стрілько – авторка художньо-публіцистичних книг «Родинна пам’ять» (2005), «На перехрестях тисячоліть» (2014), «Світло. Нариси з історії освіти Бориспільщини» (2016), Янголи України», «Щоденник для ХХІ століття», «Червоний терор. Політичні репресії на Бориспільщині в 1920-1950 роках» та «Грона Українських повстань» (2017), «Стати народом», «Великомученики», «Три кола пекла»  (2019) та ін., численних публіцистичних статей у періодиці України.

За ініціативи В. Стрілько та за її безпосередньої участі встановлено пам’ятники Павлу Чубинському і Володимиру Мономаху в Борисполі, гетьману Івану Мазепі на його батьківщині в селі Мазепинці Білоцерківського району Київської області.

В.В. Стрілько працює на посаді Президента Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, який став лауреатом Національного конкурсу «Благодійна Україна - 2012» та «Благодійна Україна - 2013», переможцем Національного рейтингу благодійників у номінації «Лідер у сфері освіти та науки» в 2014 та 2015 роках і зайняв І місце в Національному конкурсі «Благодійна Україна - 2016».

Громадська, освітня та літературна діяльність В. Стрілько відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами: у Канаді, США, Австралії, Німеччині, Англії, Франції, Угорщині та інших країнах світу. 

За багаторічну подвижницьку роботу в ім’я України та активну благодійну і громадську діяльність В.В. Стрілько удостоєна премій Ліги українських меценатів імені Євгена Чикаленка, імені Дмитра Нитченка, а також відзначена Міжнародною премією «Тріумф», нагороджена церковним орденом Христа Спасителя, відзначена нагородою Національного конкурсу благодійників «Ангел добра».

Моб.067-233-78-68

e-mail –  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  

 

Тема Української революції 1917-1921 років і тема визвольних змагань першої половини XX століття в радянські часи замовчувалась, а справжніх українських героїв, що поклали своє життя в боротьбі за незалежність України, московсько-більшовицька влада називала бандитами. Тим, хто так говорив та говорить, доречно дати відповідь словами Тараса Шевченка: «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане».

Бориспільщина була одним із епіцентрів багаторічного антибільшовицького спротиву. На жаль, про це мало хто знає, швидше ніхто не знає. Ця книга на основі багатьох історичних документів вперше розкриває героїчну боротьбу наших земляків проти російської окупації України.

Українська революція була не конфліктом українського пролетаріату та селянства з українською буржуазією, не громадянською війною, а національно-визвольною боротьбою трудового українського народу проти московсько-більшовицької радянської влади за свої національні та соціальні права. Однак спільними зусиллями Росії і російськомовної меншини України відроджена Українська держава була знищена, хоч за незалежну Українську державу віддали своє життя тисячі українців.

У цю відчайдушну боротьбу яскраву сторінку вписали Герої Бориспільщини. їх імена повинні бути викарбувані в кожному нашому селі, а подвиги – вивчатися у школах, щоб більше ніхто і ніколи не посмів називати наших Героїв бандитами, а масовий національно-визвольний рух українців - націоналістичним бандитизмом. Пам ’ятаймо, що, зрікаючись свого коріння, кидаючи каміння у власну історію, ми перетворюємо наше життя на темряву.

Валентина Стрілько, 

президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого

 

  

ПЕКЛО В РАЮ

 

Споконвіків Україна в піснях і віршах оспівувалась як рай на землі, де жили миролюбиві, доброзичливі люди. Вони ніколи не претендували на чужі землі, як могли боронили лише свою матінку Україну. В 1917 році московсько-більшовицька влада запалила цей рай, пішла війною на Україну, яка щойно проголосила незалежність. В 1920-1921 роках Володимир Ленін насильно встановив в Україні радянську владу. Мабуть, тоді піхто і уявити не міг, що за тридцять років буде розстріляно, вислано на північ Росії, заморено трьома голодоморами, вбито на фронтах Другої Світової війни, вивезено на примусові роботи до Німеччини більше половини жителів Бориспільщини.

Кожні 10 років для упокорення та знищення вільнолюбивого українського народу московсько-більшовицька влада штучно влаштовувала голодомори, які забирали життя мільйонів українців. Найперший голодомор більшовики влаштували відразу після встановлення радянської влади в 1921-1922 роках. Архівні документи свідчать, що на Бориспільщині шаленими темпами забирали зерно у селян для відправки до Москви. Від місцевої більшовицької влади вимагали щоденних звітів про кількість відібраного на селі урожаю. Цифри в доповідних зведеннях щоразу збільшувалися в геометричній прогресії. Якщо станом на 15 липня 1921 року в Переяславському повіті, куди входила Бориспільська, Вороньківська, Рогозівська та інші волості, зерна хліба було зібрано 1127 пудів, а зерна фуражу 89 пудів, то станом на 29 липня 1921 року зерна фуражу зібрали вже 2448 пудів. Станом на 10 вересня 1921 року більшовики примусово вивезли від селян 13 029 пудів зерна хліба, а також 3 959 пудів зерна фуражу. 23 вересня 1921 року до Москви спорядили награбованого 31 434 пудри зерна хліба і 7 637 пудів зерна фуражу. Забирали в селян не тільки зерно хліба й фуражу, а також картоплю, масляне насіння, сіно, солому, коров’яче масло, різноманітну худобу. Все це детально обліковувалось і передавалось до Москви.

Таке тотальне пограбування стало причиною першого великого голодомору в Україні 1921-1922 років. Бориспільщина не була в цьому винятком. В сім’ї моєї бабусі Чечуги Улити Яківни, що мешкала у селі Вишеньки, в цей час з 12 дітей залишилися живими лише троє.

Другий Голодомор 1932-1933 років став набагато страшнішим і жахливішим. Більшовики, шо ніяк не могли придушити антибільшовицький спротив в Україні, вирішили заморити українців черговим голодомором і остаточно закріпитись на українській землі. Втрати від масового голоду московсько-більшовицька влада всіляко приховувала, засекречувала, давала вказівки знищувати статистичні дані.

За спогадами очевидців, у цей період на Бориспільщині померло не менше 20% її жителів. Дехто із старожилів називає цифру навіть 25-30%. Особливо висока смертність була серед дітей. За даними звітів шкіл Бориспільського району складено порівняльну таблицю кількості учнів станом на 1 січня 1932 року та 1 червня 1933 року. За цей період по школах кількість дітей скоротилась на 33 відсотки. Це неймовірні втрати! 

Парадоксально, але за людомор українців до сьогодні ніхто не поніс ніякого покарання, а правителі сучасної Москви продовжують возвеличувати діяння Йосифа Сталіна та не визнають Голодомор 1932-1933 років геноцидом українців.

Третій голодомор радянська влада зробила в 1946-1947 роках. Не зважаючи на те, що врожай в ці роки через посуху був невеликий, однак його українцям вистачило б, аби не голодувати. Але хліб у селян комуністи знову забрали, і масовий голод втретє вдерся в кожну хату українців.

В каталогах обласного архіву нема жодного слова про повоєнний голод. Зі скупих рядків газет виникають лише здогадки про тяжкий стан сільського господарства, а відповідно голодне виживання жителів Бориспільщини.

За документами МВС України можна оцінити масштаби голоду на Київщині та Бориспільщині. Одним з показників недоїдання є захворюваність на дистрофію. За довідкою МВС УРСР про захворюваність населення УРСР на дистрофію та смертність від неї станом на 20 червня 1947 року Київська область посідає одне з перших місць (83 703 чол.) за кількістю хворих на дистрофію серед областей України.

Із спецповідомлення МДБ УРСР до МДБ СРСР відомі також випадки вживання в їжу людських трупів. Вражає зміст спецдонесення начальнику управління МВС по Київській області Міністру ВС УРСР Т.А. Строкачу від 01.03.1947 року про виявлення залишків тіла голодуючого підлітка-жебрака у Васильківському районі Київської області, що може свідчити про акт канібалізму.

За підсумками 1946 року колгоспники Київської області на вироблені трудодні одержали близько 150 грам зерна на трудодень. Часто селяни і зовсім не отримували хліба.

Незважаючи на низьку врожайність держава не лише не знизила, а й значно підвищила плани державних заготівель. На кожному засіданні Бориспільської районної Ради розглядалися питання про невиконання планів державних заготівель.

Сільради брали на облік все, що було на подвір'ї колгоспників. Станом на 1 січня 1947 року в Бориспільському районі налічувався 14051 двір, із них 4034 не мали жодного поголів’я худоби, 6918 дворів не мали корів, 12920 дворів не мали овець і кіз, 11915 дворів не мали свиней. На ті селянські господарства, які мали свою худобу, накладалися податки у вигляді здачі молока, м'яса, яєць..

Податки для селян були надзвичайно високими: забирали соняшник, картоплю, жито, існував податок на все, що мали в саду. Податок на м’ясо і на яйця поширювався навіть на тих, хто не мав ні худоби, ні курей.

Збір податків супроводжувався покаранням. Так, в Бориспільській газеті «Колективіст» від 20 липня 1947 року публікувалася обов'язкова постанова №4 виконкому Бориспільської районної Ради депутатів трудящих «Про заборону колгоспам, колгоспникам і одноосібним селянським господарствам продаж і обмін борошна та печеного хліба до виконання ними плану здачі хліба державі, а продаж і обмін соняшника — до виконання плану здачі соняшника державі».

За невиконання цієї постанови притягали до судової відповідальності.

Виживали і рятувалися від голоду кожен по-своєму. Але в основному жителі Бориспільщини масово їхали в Західну Україну, де міняли різні речі та одяг на хліб. Аналізуючи архівні документи та свідчення очевидців, можна із впевненістю сказати, що Східну Україну та її Центр врятувала Західна Україна. Пережити цю біду українцям було трохи легше, бо навколо сіл вже не стояли озброєні загороджувальні більшовицькі загони, що не випускали людей із своїх населених пунктів.

В цій книзі читач знайде багато історичних документів про злочини московсько-більшовицької влади в Україні в часи трьох голодоморів. Хочеться, щоб той, хто візьме в руки це історичне дослідження, добре вчитувався в кожен рядок, не оминув жодного спогаду свідків тих страшних часів. Цю жахливу правду обов’язково треба знати і передавати її наступним поколінням. Не забуваймо: триває війна з Росією, яка знову хоче упокорити українців, що обрали європейський шлях розвитку у вільній, незалежній власній державі. Історична правда врятує Україну від нового московського поневолення! Це аксіома, яка не потребує доведення!

 

Валентина Стрілько,

Президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого,

кандидат педагогічних наук

 

 


 

XX століття стало великою могилою для мільйонів українців. Так звана велика жовтнева революція 1917 року принесла в Україну голод 1920-1921 років, розкуркулення та виселення в Сибір кращих українських хліборобів, Голодомор 1933 року, політичні репресії тридцятих років, мільйони загиблих у Другій Світовій війні, голод 1947 року. Це далеко не повний перелік тих жорстоких випробувань, які довелось пережити в минулому столітті Українському народові. 

Бориспільщина не була винятком. Списки репресованих, подані в цьому виданні, далеко не повні. За офіційною статистикою Бориспільський район був серед тих, де політичні репресії мали найвищий ступінь жорстокості. Арешти, розстріли, тортури, що офіційно дозволялись в тюрмах, стали нормою для  діяльності московсько-більшовицької влади в Україні. 

Коли читаєш кримінальні справи, які в більшості своїй завершуються актом про виконання вироку, тобто розстрілом, зупиняється серце, а риторичне запитання «За що вбили?» – постійно стукає в скроні. Майже ніхто з тих, кого засуджували на три, п’ять чи десять років, з радянських концтаборів не повертався. В гулагах діяла практика повторного засудження та розстрілу. Всі ці злодіяння повністю засекречувались. Ніхто не знав, де поділись їх рідні. Не знав ні через десять, двадцять, навіть тридцять чи інколи через 60 років.

А якщо хтось наважувався звернутись до влади, щоб з’ясувати, що ж сталось з їхнім батьком, сином, чоловіком, то надходили до районної влади секретні вказівки,  де, посилаючись на відповідні циркуляри КДБ, рекомендувалось усно повідомити заявнику, що їх родича не розстріляно, а нібито він помер у тюрмі від хвороби.

Діагнози вигадувались різні: параліч серця, туберкульоз, гнійний плеврит, онкологічні хвороби та інше.

Я знайшла лише одну правдиву відповідь від працівника радянського КДБ в село Вороньків 75-літній Ручко Софії Яківні від 1 червня 1989 року стосовно долі її батька Якова Мусійовича. Вона слізно просила сказати, де могила її батька. Документ чиновника написаний 15 січня 1990 року від руки, ніде не зареєстрований, вихідні дані відсутні. А.Т. Бузина повідомляв літній жінці, що її батька в 1938 році розстріляли в Биківні... 

Безкінечний список безневинно убієнних, у яких немає могил. Радянська влада забороняла навіть думати про борців за волю України, про них забувають і сьогодні.

Кажуть, хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. Тож запалімо свічку пам’яті й передаймо її як оберіг майбутнім поколінням українців.

 

Валентина Стрілько, 

Президент міжнародного освітнього фонду Ярослава Мудрого, кандидат педагогічних наук

 

 

 

 

Додаткова інформація