Перемагаючи, збуваємось!

 3 грудня – Міжнародний день інвалідів

Колись була вражена подвижництвом світлої пам’яті філософа й педагога Георгія Полякова, який вимріяв і створив київську спеціалізовану середню школу «Надія» для дітей-інвалідів та Петра Таланчука – автора і багаторічного керівника проекту «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Зрозуміло, що хтось-таки мав про це дбати, коли держава не дуже-то зважає на те, що поруч мешкає немало людей з обмеженими можливостями і так нечасто ми ще зустрічаємо біля будинків необхідні для цих людей пандуси, у будівлях спеціальні ліфти, а на автострадах дорожні переходи з голосовою програмою, та, незважаючи на це, люди зі, здавалося б, обмеженими можливостями, енергійно й самовіддано працюють на Україну, створивши навіть спеціальний Парламент працездатних інвалідів і таким чином об’єднавши свої звитяжні зусилля. Крім отого повсякчасного щоденного долання і праці задля шматка хліба, ці люди надумалися, наприклад, влаштувати спеціальні стрибки з парашутом над Чорним морем біля Криму, чим полякали тамтешню берегову охорону, яка не могла й подумати, що роблять це незрячі люди, бо вважала, що в морські хвилі висаджується якийсь особливий український десант. Взяли ці унікальні люди участь і у зйомках легендарного фільму «Поводир» про розстріляних у сталінські часи кобзарів, проводять усілякі літературно-музичні вечори, концерти, фестивалі, видають журнали та книги.

Учасницею одного з таких дійств мені пощастило бути нещодавно. До дня народження поета Андрія Малишка у його рідному місті Обухові на Київщині  вже вп’яте відбувся конкурс-фестиваль «Поетичний рушник» (організаторами якого були:  Обухівська міська рада, ВГО “Всеукраїнська народна академія творчості інвалідів” та письменник і журналіст Геннадій Горовий – президент Київської обласної організації ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів»). І, якщо колись цей фестиваль починався зі звичайного місцевого зібрання літераторів-земляків з Київщини, то, починаючи з четвертого сезону, він уже виріс до всеукраїнського, адже в конкурсі взяли участь люди, нехай із певними фізичними обмеженнями, але, безперечно, талановиті, з багатьох куточків України. Боярка і Фастів, Львів і Херсон, Одеса і Дніпропетровськ, Тернопіль і Харків, Івано-Франківськ та Обухів, Волинь і Вишневе, Сумщина і Полтава,  Київ і моя рідна Буча…

Завданням  фестивалю стало заохочення людей з обмеженими фізичними можливостями до занять творчими мистецтвами, соціальна адаптація  таких  людей у суспільстві, виявлення серед них нових талантів, популяризація  літератури, обмін досвідом, спілкування з відомими літераторами, направлене на удосконалення творчої майстерності людей з обмеженими  фізичними можливостями, відкриття для них ширшого доступу до більшої аудиторії, а також залучення державних та комерційних структур до більш повного вирішення проблем людей з обмеженими фізичними можливостями, невпинно стверджуючи невмирущість висловленого Андрієм Малишком у вірші «Пісня про рушник»:

І на тім рушничкові

Оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов…

Для проведення фестивалю створено оргкомітет, котрий формується його засновниками. Журі  утворюється  оргкомітетом з діячів культури, з громадських діячів та представників засновників фестивалю. До складу журі «Поетичного рушника» увійшли: Геннадій Горовий – голова, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, голова КОО ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів»; члени журі: Олена Александрова – президент ВГО «Народна Академія творчості інвалідів»; Ніна Михайлишин (знайома з нею ще від часів своєї праці у бучанській філії Союзу Українок) – керівник художній Київського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи, директор ТОВ «Творча агенція “Джерела”»; Євгеній Черняєв – голова КМГО «Союз організацій інвалідів України»; Валентина Захабура – поетеса, прозаїк, бард.

Свято відбувалося у затишному обухівському кафе «Біля ставу». Друзі фестивалю – музикант і звукооператор свята Іван Пінігін та співак Микола Рябошапка  – щиро радували присутніх гарними українськими піснями, серед яких була і «Стежина» – останній вірш Андрія Малишка, його поетичний заповіт нам, нащадкам. Нагороди переможцям конкурсу-фестивалю вручали члени журі, отож про кожну з номінацій розповідав той, кому вона була найближчою.

Члени журі, які вручали нагороди переможцям, озвучували також і твори тих, хто не зміг прибути на вручення і пом’янули тих, хто за ці п’ять років відійшов у кращі світи: «Одначе, як це не сумно, маємо й тих, чиї здобутки вже ніколи не поповняться новими цікавими творами. Пішла з життя учасниця першого фестивалю Ліна Березіна з Києва, кілька місяців не дожив до нагородження володар гран-прі третього фестивалю Вадим Любицький з міста Буча Київської області, четвертий фестиваль проходив уже без яскравого поета для дітей – Юрія Головаша з міста Обухів, відійшла в кращий світ за якихось десять днів до фіналу цьогорічного “Поетичного рушника” його дворазова лауреатка Софія Тригуб з села Сошників Бориспільського району Київської області. 

Вічна їм пам’ять», – ці слова керівника фестивалю Г. Горового викликали море емоцій у святковій залі. Додам від себе – завжди жалітиму, що не встигла познайомитись із бучанцем Вадимом Любицьким, що надто побіжно знала про Софію Тригуб із Сошникова під Борисполем…

А потім до мікрофона почали один за одним виходити переможці – ті, хто переміг на цьогорічній малишковій стежині:  

1. Номінація «Поезія для дітей».  Перемогли такі учасники: I місце – Світлана Проніна, II місце  – Володимир Вакуленко, III місце –Вероніка Феде;

2. «Інтимна лірика»: I місце – Юрій Бабенко, II місце  – Раїса Котик-Маховська, III місце  – Галина Леонович;

3. «Громадянська лірика»: I місце – Ангеліна Познякова, II місце – Марія Фоміна, III місце – Олена Біленко;

4. «Мій рідний краю»: I місце – Ольга Соколовська, II місце – Надія Данченко, III місце – Наталка Кащенко;

5. «Присвяти»: I місце  – Степан Підлужний, II місце – Микола Калюк, III місце – Ольга Тютюнникова; 

6. «Поетична хвиля» (в цій номінації розглядаються твори, що  заслуговують  нагородження,  але  не  відповідають  жодній  із   шести інших  номінацій):

I місце  – Ірина Новіцька, II місце  – Віталій Вельгус, III місце  – Володимир Березинець.

 

Член поважного журі, відомий український бард Валентина Захабура не тільки читала вірші переможців конкурсу і співала власну пісню про дівчат-волонтерів, але й озвучила надзвичайно важливу для всіх нас думку про те, що той, хто зариває свій чи чужий талант у землю, хто відмовляється від творчості, якщо має до цього великий потенціал, – робить великий гріх. І тому ще більш важливими для нас стають люди, які нас розуміють, які підтримують нас (спонсори, батьки, кохані, друзі), всі ті, хто привозить таких, здавалось би, безпомічних людей на подібні конкурси, де вони зреалізовують себе, де знаходять нові сили й перспективи жити.

Я була безмежно вражена тим, як уважно, трепетно ці люди підтримують одне одного, як допомагають один одному, як бережно підводять товариша до мікрофона, допомагають зняти чи одягти пальто або покласти щось смачненьке до тарілки. І те, як розцвітають від такої дружньої підтримки й турботи усмішки на обличчях цих, здавалося б, таких закритих від навколишнього світу людей. Відкриттям для мене стало й те, що один із переможців – Микола Калюк – майстерно вишиває ікони і вже став лауреатом фестивалю «Кролевецькі рушники». А композитор і поет Юрій Бабенко нещодавно став членом Національної спілки письменників, із чим його щиро вітали творчі побратими і посестри. 

Один з учасників фестивалю – львів’янин Степан Підлужний, бібліотекар і редактор тамтешнього літературного часопису, читав вірші про Львів, про заробітчан, а коли звучав його вірш «Не ревнуй», присвячений коханій дружині, я постійно ловила себе на думці, що не розумію і не відчуваю того, що він незрячий, а його справжніми очима, очевидно, і є та жінка, яка поруч із ним вже багато літ. І зовсім не ревнує його до друзів і віршів.

Подібні зустрічі надзвичайно потрібні цим людям, адже саме тут вони знаходять собі гідне товариство, можуть представити свою працю й зробити якісь спільні проекти, а ще знайти у тому дружньому колі не тільки однодумців, але часом і подружню пару, разом із якою щасливо прожити наступні літа, народити здорових дітей і мати підтримку на старість. А ще написати книги, пісні, які читатиме і співатиме Україна, навіть не здогадуючись про те, що у такого-то поета церебральний параліч, а цей письменник чи композитор може не бачити красу рідного наддніпрянського (чи наддеснянського або кримського чи ж карпатського) пейзажу, але своїм чарівним внутрішнім зором бачить і розуміє набагато більше від нас, на перший погляд, здавалося б, більш здорових і набагато щасливіших людей.  

Ці унікальні люди зовсім не замикаються у своєму маленькому зболеному світі, як це могло б здатися на перший погляд, їм болить усе те, чим живе сучасна Україна. Отож компетентне журі обрало з великої кількості надісланих для розгляду творів три найвиразніших, найпотужніших, які переможець і зачитав на підсумковій зустрічі. Це, зокрема, можливо й передбачувано, став вірш про сьогоднішню війну на сході України – Михайло Невідомський (гран-прі, м. Буча) розповів, що його дядько-льотчик зараз там, у тому пеклі, і щоразу наражається на небезпеку, втрачаючи бойових побратимів і дуже тяжко переживаючи це. Твір переможця не став прямою алюзією до тих подій, які спонукали до написання, а влетів у аудиторію зраненим птахом глибинної метафори:

На святі Михайло не тільки читав свої безперечно талановиті, самобутні вірші, але й озвучив у реперській манері вірш Богдана Ступки «Не закохуйся в обличчя», стверджуючи, що не обличчя, а саме людська душа здатна сприймати все, заради чого потрібно жити. Кожен із цих людей власною творчістю стверджував правоту цих слів.

Крім спеціально виготовленого символічного вишуканого золотого пера (як у Гоголя, Пушкіна, Мазепи, Сковороди!) з філігранною чорнильницею бучанець Невідомський одержав у подарунок не менш унікальне, майже мініатюрне видання фронтового «Кобзаря» Тараса Шевченка у військовому камуфляжі, яке мій колега, заступник директора академічного Інституту літератури Сергій Гальченко підготував для воїнів. І та книга вже рік воює на східних рубежах України. Для поета, композитора і співака Михайла Невідомського – це особливий дарунок, адже серед його пісень немало творів на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Василя Стуса, Олени Теліги.

Алла Гоцик (Диба),

член Національної спілки письменників України,

вчений-літературознавець, науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України,

заступник голови Жіночого товариства ім. Ольги Басараб і Олени Теліги

 

 

 

Вірші переможців фестивалю-конкурса «Поетичний рушник 2015» 

 

Михайло Невідомський (місто Буча Київської обл.):  

 

Солдат

 

Під руки милиці

Наступна "Вирлиця".

Він вийшов змучений,

Життя не ліпиться.

З війни зневірений,

Годинник звірений,

Покритий шрамами

І смутком маминим.

Протез і спогади.

У Храм кульгаючи,

А поруч поручні

В долонях плавляться.

Іде вагонами

Солдат зневірений,

А поруч ангели,

Летять знесилені.

Під руки милиці.

Комусь не віриться.

І світ біснується.

А Бог надіється...

 

Між рядками

Між рядками живе печаль.

Кораблик надій відчалив.

Лишивши лиш відчай і чай

Та інші цікаві сплави.

Живем на планеті «Земля».

Лягаєм покірно у землю,

Залишивши записку «не я» –

Помираєм за хибні ідеї.

Між рядками живе печаль,

Між рядками живе мовчання,

Це не наше з тобою життя, 

Це не наше з тобою змагання.

 

Може

Може колись ми з тобою

Залишимось десь наодинці

І забудем про все на світі,

І залишимо маски на гілці.

Ти обіймеш і щиро всміхнешся,

Поцілуєш мене у губи,

Ми підемо по вулиці довгій,

Що емоції наші згубить.

І закінчиться диво-казка,

Ми по різних роз’їдемось норах.

Ось таке моментальне щастя,

Ось таке моментальне горе...

 

Я стану

Я стану корабликом-привидом,

Який пробиває стіни.

Я стану не кимось, а "ніби-то"

Спокійно пройду по мінах.

Я стану годинником совісті,

Я стану рікою правди,

Я стану для злих Чорнобилем,

Для добрих я стану фартом.

Я стану не тим, ким хочеться,

Я стану не тим, ким хочете.

Я стану твоїм апокрифом,

Який лиш сприймають тонучі.

Я стану твоєю вічністю,

Я стану листом в майбутнє,

Я стану маленькою свічкою,

Твоїм кишеньковим морем.

 

Юрій Бабенко (селище Борова Фастівського району Київської обл.):

Пробач, Офеліє

 

Пробач, Офеліє,

Надворі так осінньо,

І неприкаяно,

                      і вітряно з дощем.

Сьогодні я спізнився безнадійно

На літній потяг 

                     у святковий день.

Десь музика,

Десь піниться шампанське,

Десь молода яса квітучих Канн.

А я приніс тобі

                    останню айстру,

І мокру парасолю,

і на душі 

           туман.

 

 

Ольга Соколовська (Рокитнянський район Київської обл.):

***

А ранок сонцем, сонцем вмитий,

Й синочок по траві біжить.

І пахнуть ранком сині квіти

І вишня літом шелестить.

Біжать прудкі дитячі ніжки,

Не відчуваючи землі,

Туди, де ранку обрій ніжний

Купає каченят в ріці.

І бризкають пообіч роси,

Спить сон в лелеки на крилі.

Маленькі ноженята босі

Лоскочуть сиві спориші.

Летить через віки, крізь зорі

планета наша в майбуття…

Як світло на душі, як добре:

Синок, лелека, світ, життя!

 

 

Чорнобривці

 

Квітковий ранок аж іскриться,

Мов стиглі зорі ув імлі.

Що не кажіть, а чорнобривці – 

Найкращі квіти на землі!

Коричнювато-бурштинові,

Вишнево-жовті пелюстки,

В них сутінки сплять вечорові

Й дитячі кольорові сни.

Вони купають вранці сонце

В пахучій купелі роси,

І в кожній квіточці – віконце

У світ спокою і краси.

Погладжу ніжно цвіт рукою,

Але зірвати, не зірву – 

Хай квітнуть, ніби жар, рікою,

Хай землю вквітчують живу!

Хай напувають медом небо,

У місті кожнім і в селі,

В дворі у мене і у тебе –

Найкращі квіти на землі! 

 

 

Раїса Котик-Маховська (місто Старокостянтинів Хмельницької обл.):

Поруч

 

А знаєте, як плачуть квіти?

Вони ридають, як жінки.

На ранок сушить теплий вітер

Від сліз вологі пелюстки.

 

-Чому сумуєте, красиві?

Не п’єте радощі сповна?

Хіба буває нещаслива

Квіткова врода чарівна?

 

-О, як не хочеться згасати

У вічнім смутку самоти!

І хай би людям не спізнати

Цього полину гіркоти.

 

На клумбах лиш одні лілеї,

Або жоржини, нагідки,

А кожній хочеться, щоб з нею

Буяли ніжні васильки…

 

 

Галина Леонович (Волинь):

* * *

 

У літню ніч

Дрімає срібна тиша.

Лише тривожно

Молодій траві,

А ще мені –

За почуття у глибині,

І що принизити їх може

Чиясь байдужість на Землі…

 

 

Ангеліна Познякова (місто Буча Київської обл.):  

Кіборги не вмирають

 

Кулями ніч стрекоче,

Гради ворожі б'ють.

Світяться гнівом очі,

В серці скипає лють.

 

Чуєш, як сурми грають?

Кличе буремний час.

Кіборги не вмирають,

Кіборги - серед нас!

 

Взявши вогонь на себе,

Вперше зазнали втрат.

Перший пішов на небо

Кіборг - хрещений брат.

 

Згинув за Україну,

Та не покинув стрій -

Другий прийшов на зміну,

З честю прийнявши бій.

 

Батько  замінить сина,

Брата замінить брат.

Кіборг не вмре, не згине -

Згине російський  кат!

 

Чуєш  як  сурми грають?

Кличе буремний час.

Кіборги не вмирають,

Кіборги - серед нас!

 

 

Марія Фоміна (село Сошників Бориспільського району Київської обл.):

 

* * *

Між запитань, три крапок, ком і крапок

Життя біжить вперед, немов ріка,-

Суєт людських одвічна толока,

Якої  незакінчений початок.

 

Не ставить мрія гербових печаток.

У неї задум – відстань неблизька.

Між запитань, три крапок, ком і крапок

Життя біжить вперед, немов ріка.

 

А світ сприймає сутність цю неквапом.

Моя Вітчизна горем набряка,

Яка ж у неї доленька гірка!

Майдан. Війна. Розруха. Недостаток…

Між запитань, три крапок, ком і крапок.

 

 

Степан Підлужний (місто Львів):

 

Не ревнуй

(Дружині)

 

В рай-садів квітучій павіті

Серенади солов’їв…

Не ревнуй мене до пам’яті,

До моїх рожевих снів.

 

Не ревнуй, нема в тім рації:

Все минулось, і давно…

Ну а сни – лиш декорації

Недознятого кіно.

 

Все це мило, люба, з погляду

Віртуальних почуттів.

Не ревнуй мене до спогаду,

До сумного – й поготів.

 

Про минуле проминуле ще

Так, писатиму, й не раз.

Та люблю тебе одну лише,

І навіщо зайвих фраз?

 

Полиново-м’ятний п’ю настій

Вересневих вечорів.

Не ревнуй мене до юності,

До травневої зорі.

 

Вже за далями прозорими

Мрій наївних журавлі…

І печаль гіркими зорями

Тихо скапує в імлі.

 

 

Володимир Березинець (місто Буча Київської обл.):  

Спека

 

Ходять хмари ген за буграми,

А тут спека лютує, мов тлін.

Диха небо сухими вітрами,

Що несуть жар пустельних рівнин.

 

Серце прагне в напудрене літо

Різнотрав’ям лискучих долин,

Де гроза, мов п’яниця, сердито

Геть куйовдить духмяний полин.

 

А просякнувши ним, паленіє

Блискавками на всю далину.

Аж у захваті серце німіє,

Ніби слуха дитинства струну.

 

І тому стає любою спека,

Наче мачуха файна в сім’ї.

Бо зима льодяна, недалека,

Нагада, хай і спраглу, її.

 

 

Микола Калюк (м. Кролевець Сумської обл.):

Вдовам

 

Напружені будні, недоспані ночі,

Задушливе літо – настали жнива.

Від горя в бабусі заплакані очі,

В них жевріє тільки надія жива.

 

Виходить Марія щораз на світанні,

Чекає із фронту свого Василя.

Шумлять явори, що садили востаннє

І клени привітно махають здаля.

 

Крокує невпевнено бабине літо,

У коси рясна павутина вплелась,

В сорочці, де сліз ціле море пролито,

Туга із журбою навік обнялась.

 

Вже тин похилився, зігнулася хата,

Закралася в душу німа самота.

Онуки не їдуть - роботи багато,

Давненько від сина немає листа.

 

Схилилися верби у річку печально,

Дорога у вічність блукає згори

І сонячний промінь киває прощально,

Шумлять у надії старі явори…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Additional information