АБХАЗЬКИЙ ОРЕЛ З СЕРЦЕМ УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІОТА

Нашому колезі поету і прозаїку з м. Українка Обухівського р-ну Олександру Драндару – 75.

Народився  Олександр Федорович 4 січня 1942 р. в м. Ткуарчал, Абхазія. За національністю болгарин. 

Закінчив механічне відділення Одеського  нафтового технікуму (1960-1962) за спеціальністю технік-механік з транспортування та збереження нафти і газу; факультет іноземних мов  Київського державного університету ім.  Т.Г. Шевченка (1966-1971) за спеціальністю викладач іспанської мови. 

Служив у війську на Південному Уралі, працював  кочегаром на  Херсонському суднобудівному заводі,  інженером Інституту електродинаміки АН УРСР та  КБ «Головважмашбудмеханізації» і три десятиліття  –  інженером Трипільської  ТЕС на Київщині.

Обирався депутатом Обухівської районної ради.

Працює у поезії і прозі.  Автор поетичних книжок «Болгарський варіант» (1999), поеми «Дума про князя Ігоря» (2004), віршів для дітей «Пригоди кота Мурзика» (2010); повістей «Особа некавказької національності» («Київ», № 4-5  2004), «Мандрівка в країну душі» та ін.

У 2015 році Олександр Федорович прийнятий до Національної спілки письменників України і став членом її Київської обласної організації. Рекомендували його до Спілки відомі й шановані літератори  Олексій Дмитренко, Євген Колодійчук, Геннадій Петренко і Володимир  П’янов.

Мені випало тісно спілкуватися з Олександром Драндаром двічі. Вперше – коли у травні 2002 року довелося виконувати обов’язки виконавчого директора Міжнародного Шевченківського свята на Київщині і вдруге – коли влітку 2015 року як голова Комісії НСПУ з віськово-патріотичної літератури збирав письменницький десант для поїздки в зону АТО. Обидва рази Олександр Федорович проявив себе як дисциплінований учасник і талановитий письменник-патріот. Під час поїздки на війну українські воїни з вдячністю сприймали його патріотичні вірші, його коротенькі, але цікаві розповіді про пережите, про Чеченську війну, на якій був не лише очевидцем, але до деякої міри й учасником,  – його ледь не розстріляли з обох ворогуючих сторін, бо кожна в різних непростих ситуаціях вважала шпигуном...

 

                                                                                                               Анатолій Гай, 

голова КОО НСПУ

 

Вітаючи Олександра Федоровича Драндара зі славним ювілеєм, публікуємо його повість

«Мандрівка в країну душі»

 

І НА ДУДІ ГРЕЦЬ...

20 січня 2017 року відзначає своє 65-річчя наш колега, поет, прозаїк,  гуморист,  музикант  і  художник Іван Донич

Народився  ювіляр  у селі Садова Могилів-Подільського району Вінницької області.  Закінчив Тульчинське культосвітнє училище та художній факультет Одеського педагогічного інституту. 

Живе і творить Іван Костянтинович Донич у с. Дослідницьке Васильківського району.  

Іван Донич – член НСПУ з 2003 р., автор поетичних і прозових книжок «Дверцята до раю» (2000), «Поцілунок мадонни» (2001), «Мушу боротися» (2003), «Я малюю тобі музику» (2006), «Голуб, який не злетів у небо» (2009); книг гумору і сатири «Дихаєте тут…» (2008),  «Горохом по спині» (2010), «Ні, ти щось показував!..» (2015);  збірки дитячих оповідань «Ой летіло промело» (2013).

На цю весну заплановано вихід у світ нової книги  оповідань Івана Донича для дорослих і дітей «П’єса для чотирьох рук».

 Іван Донич – лауреат літературно-мистецької премії імені О. Бойченка та літературної  премії імені Остапа Вишні за кращу гумористичну книгу 2010 року. Цієї високої відзнаки удостоєна книга гумору і сатири «Горохом по спині». 

Є така народна приказка: якщо Бог когось обдаровує, то багатьма дарами. Івану Костянтиновичу Господь послав у житті багато випробувань, але й талантами та людським щастям наділив щедро. Чудова дружина – письменниця і художниця, діти, щирі друзі, людська шана й повага. А ще крім літературного таланту – інші таланти, реалізовані майстром. 

Він художник, учасник багатьох національних і міжнародних  художніх виставок. Портрет, вміщений над цим текстом, виконаний самим ювіляром. 

Він – чудовий музикант, майстерну гру якого на старовинних рідкісних українських національних музичних інструментах члени Київської обласної письменницької організації  мали чудову нагоду почути на одних з наших звітних зборів у спілчанському залі Урочистих подій. 

 

Анатолій Гай, 

голова КОО НСПУ

 

 Вітаючи ювіляра зі славною датою, публікуємо нижче його оповідання

"ВЕСІЛЛЯ"

 

– А хай йому лихо, як хочеться поспати! Хоч годинку, хоч одну хвилиночку отак притулитися до одвірка й задрімати. Доки ці гості кричатимуть та ухкатимуть? Вже давно за північ, а вони не вгавають і не збираються розходитись. То один, то другий кричить, розхриставшись, розчервонівшись від горілки та отих танців:

– Музико! Грай, бо ти гроші береш – вигукне якесь п’яне хамло.

Як я ненавиджу ці образливі вигуки, приниження, від яких усе холоне всередині. Роздратовано кидаєш свій колючий погляд на цього п’яного зухвальця й цідиш:

– Ну й худобина! Спробував би ти хоч трохи подути в оцю сурму, з тебе й очі повилазили б, тоді знав би, як ображати музик. Але що йому? Залив свою утробу пійлом, та й скаче, висоло­пивши язика.

Я прикладаю до змучених цілодобовою грою губ жовтий мундштук і граю першу-ліпшу мелодію. Очі заплющені.

Чи вони сплять, чи тільки дрімають — не втямлю. Та мій організм підсвідомо відчуває ці мелодії, ритми, все грає, грає... без кінця, без краю.

Другий сурмач, мій напарник дядько Сава, відриває мій інструмент від губ:

– Відпочинь, я сам пограю. Не треба тепер, щоб було дуже гарно, на два голоси. Обійдуться, їм аби тирликало. Бережи себе, ти ж іще малий, тільки починаєш жити.

– Я притулився плечем до одвірка сінешніх дверей, упхнув свого інструмента за пазуху куфайки, обхопив його руками, щоб бува не вислизнув додолу. На мить поринув у солодкий сон. Та коліна враз підігнулися, я інстинктивно вихоплюю з-за пазухи сурму й знову допомагаю грати дядькові Саві. Тепер він уже відпочиває.

Наша весільна компанія складається з восьми чоловік. Цей гурт музик грає найрізноманітніші мелодії, виконує найви­багливіші замовлення гостей, від маршів, вальсів, польок, фрей­ликсів, танго до класичних мелодій та п’єс. Весь репертуар я вивчав у сімейному колі, в батьківській хаті, де зранку до вечора лунали звуки різних інструментів. До музики я був дуже охочий. Тільки прийду зі школи, або прижену худобу з поля, щось шви­денько з’їв – і одразу ж до музики. Іноді брав на пасовище сурму й там учився грати. Корова пасеться й справа робиться.

Та ось щодо складу оркестру. Сава Іващук і я грали на сурмах, поперемінно, то першу партію, то другу. Брат Миколка і Яків Івашук (Савин брат) на альті й тенорі другому. Батько й старший брат Григорій – на баритоні й тенорі першому. Володя Борбилюк – на басі, дядько Пантьо – на барабані.

Що це за компанія була! Артисти! Грали чудово, це ясно, а як співали! Яких тільки народних пісень не виконували! Та не як-небудь, а чотириголосо, з динамікою, з великим почуттям. Голос дядька Якова заворожував навіть байдужих до співу людей. В нього оперний тенор надзвичайної краси й тембру. Згодом, коли став дорослий, професійний музикант, я з великим захопленням згадував той неповторний тембр цього простого сільського самородка. Хтозна, якби він навчався, може б став великим оперним співаком. У батька був прекрасний баритон, що єднався в чудову співзвучність із голосом дядька Якова. А бас Сави могутньо пробивався крізь акорди усіх решти співців. Ми з братом Миколкою співали дискантами, бо мали дитячі го­лоси, дуже тоненькі та звучні. Я іноді сварив свого брата, що він надто голосно кричить, коли треба співати тихо. Він гнівався, насуплювався, але підкорявся моїм порадам. Всі такі концерти зі співом бували тільки в хороших, розумних та щедрих хазяїв. Прощання з ними відбувалося довго, з хоровим співом, з обійма­ми та поцілунками...

– Виходимо на вулицю, — дав команду батько, – пе­реїжджаємо до молодої в сусіднє село. Хлопці, випийте по чарці, бо дорога неблизька, щоб не змерзли в дорозі.

Довгенько іще кухтьорились, танцювали й на вулиці, спі­вали, кричали. Та все ж, нарешті, повсідалися на троє саней, запряжених кіньми, й вирушили цим весільним обозом до молодої з Петрівки в Баршівці. Наші сани їхали позаду всіх. Попереду молодята з дружбами та світилками, за ними свати, старости й гості. Музикам дали окремі сани, щоб не поламати й не побити інструментів. Батько посадив мене позаду всіх музик, щоб за­ступити від потоку холодного повітря.

Я тільки відчув під собою м’яку, застелену веретою, солому, як одразу ж заснув, мов провалився в темряву. Лише голова без­сило похитувалася то в той, то в той бік.

Раптом хтось із сонних музик простягнув ногу і вперся в затильну дошку саней. Вона тихо луснула, і я разом з нею та соломою випав у глибокий хруський сніг. Голова пірнула в кучугуру. В рот, ніс, за шию набилося снігу. Хотілося закричати, але поки перевернувся, поки зіп’явся на ноги, сани вже зникли за горбком. Обтрусився, отямившися від несподіванки, та й не знаю, що робити. Повертатися назад, де було весілля? Дуже далеко й не пам’ятаю дороги. А куди далі, теж не знаю. Вирішив іти по санному сліду. Кудись він мене та виведе. А мороз усе припікає. Запхав я руки в рукава куфайки, насунув шапку на очі, йду по колії. Згодом мені здалося, що я йду не годину, не дві, не день, а цілу вічність. Ніби шляхові цьому, цьому холоду не буде ніколи кінця-краю. Доводилося розтирати щоки й нісрукавом, бо руки геть заклякли. А під повіками ніби крижані кульки вставлені замість очей. Зате ноги дихали жаром, хоч гуділи, мов телеграфні дроти. Дуже хотілося сісти на дорозі й трохи спочити...

Попереду — широчезне поле, мов розлите молочне море від нашої корови Бразолі. Далеко попереду почулося якесь дивне звучання:

– У-у-а-а-а! А-у-у-у-у-у!

Потім — тиша! Мертва моторошна тиша. Тільки леге­сенький рух повітря лоскотав холодне обличчя. Я зупинився, застиг на місці, ніби вкопаний. Груди пройняв дрижак! Руки й ноги затряслися й стали ніби ватяні. В очах розпач, тривога:

– Вовки! — промайнуло в голові.

Мама недавно казали, що в Баршівському лісі з’явилися вовки. На людей вони ще не нападають, але вся округа три­вожиться за свою живність. Люди бояться виходити вечорами на вулицю. Вовки зимою голодні — все може трапитись.

Постояв якийсь час в оціпенінні, і мені здалося, що й моя шапка піднялася в повітря. Похололо й у грудях, коли далеко попереду я помітив дві темні плями, що то розходились, то сходились одна до одної. Не знав я, що мені далі робити. Чи йти, чи тікати? Мама казали ні в якому разі не тікати, бо вовки від­чувають, що їх бояться, і тоді нападають.

Розстебнувши куфайку, витяг з-за пазухи сурму й рушив уперед, не зводячи очей із тих плям, що поволі збільшувалися. Направивши в їхній бік інструмент, я дмухнув таким прониз­ливим, роздираючим повітря звуком, що аж у вухах затріщало! Ті підхопилися й побігли поперд мене майже до самого лісу. Там зупинилися. Сумніву не було. Це — вовки!

– Хоч би до лісу дійти й вилізти на якесь дерево. Там дочекатися ранку. Може, хто їхатиме дорогою... Господи! Врятуй мене. Обережно ступаю по замерзлому снігу. Іноді верхня кірка проламується, й нога вгрузає по коліна, набираючи за халяву холодних колючих скалок. Ось поруч ліс. Душу огортає ще більший страх і тримає моє тіло в такій шаленій напрузі, як натягнута струна, що ось-ось має тріснути. Після кожного пірнання чобота в сніг доводиться мерзлими пальцями вигрібати той холод із-за халяв, щоб не розтанув, не промочив ноги. Притуляю до губ інструмент, час від часу подму, видобуваючи страшні для вовків звуки. Але ті, мабуть, звикли й уже не ки­далися, як спочатку, навтьоки, а відбігши на деяку відстань, всідалися на сніг і не зводили з мене своїх зеленуватих яскравих вогників.

Ось і перші дерева. Вовків зовсім не стало видно, але я відчував їхню присутність усім своїм тілом. Боявся, щоб вони не напали ззаду, поки я встигну знайти підходяще дерево.

Знову кілька разів посурмив, обертаючись навколо, заховав сурму за пазуху та й подерся на невисоке, але ралате дерево. Лізти було надзвичайно важко. Задубілими пальцями чіплявся за стовбур і підштовхувався чобітьми. Так забрався на першу гілку. Але прикинув, що від землі це зовсім недалеко. Довелося дертися вище. Тепер мене охопило дивне відчуття радості та героїзму!

– Тут ви мене не дістанете! – прошепотів я.

Пильно вдивлявся навколо, але нічого не міг розгледіти. Від утоми й страшенного напруження захотілося спати. Боячись, щоб, задрімавши, не полетіти сторчака донизу, розстебнув куфайку. У штанцях був шкіряний пояс. Витяг його та й ну при­в’язуватись до стовбура, але пояс короткуватий. Тоді я прив’язав себе до дерева за ноги вище колін. Рукою обхопив гілку та й став чекати ранку.

Морило на сон, ноги дубіли, рука німіла. Доводилося часто її міняти й чіплятися іншою.

Недалеко знову почулося моторошне завивання: “Ау-у-у-у-у-у”… Ніби жили з тебе витягує. Згодом двоє добрячих телят підішло недалеко від дерева. Посідали, позирають на мене. Серце охопив жах, хоч вірилося, що я в повній безпеці. Але скільки зможу протриматись у такому стані, невідомо. Зата­ївшись, спостерігав за тими звірами, що все наближались до дерева.

Ось і розвиднілося. Я вже звик до цих поважних тварюк, перестав їх боятися, а вони не покидали мене. Полягали неда­лечко й спокійно чекали, поки здобич злізе з дерева.

Раптом до моїх вух долинули далекі звуки сурми, що все голосніше й голосніше чулися з поля. Прислухався й зрозумів, що це подають сигнал мої колеги-музиканти, які розшукують мене на дорозі. Я не мав сили відповісти їм. Довго виймав перемерзлою рукою сурму, безсило приклав до губ колючий метал, подув... Звук вилетів слабенький, здавалося, ніхто його й не почув. А я все дув, дув, намагався взяти якнайвищу ноту. Ме­не таки почули. За мить я побачив кілька постатей, що бігли від дороги. Попереду старший брат Григорій. Слідом за ними брьохалися в глибокому снігу й парували, мов після лазні, коні.

– Ну, слава Богу! Живий! – вигукнув радо хтось із му­зикантів.

Під’їхали під самого дубка. Хтось став на спину коня, обхопив мене, відв’язав паска. Поклав на сани, й стали розтирати руки, ноги, обличчя горілкою. Примусили й ковтнути трохи. Тоді довго їхали.

Прийшов до тями на гарячій печі в якійсь хаті. На вулиці слі­пуче сонце! Воно пронизувало невеличкі вікна косими золо­тими снопами, падало й розсипалося посеред долівки.

Біля мене проснулася смугаста кішка. Вигнувши підковою спину, широко роззявила рота, позіхнула, полизала свою білу лапку й ну втирати нею таку ж біляву мордочку. Мені стало смішно! Я погладив її по спинці, а вона замуркотіла так ніжно-ніжно!

– Ну, що царівно? Тобі тут добре, тепло, затишно... А на вулиці мороз! Я так його ненавиджу, отой холод. Сидів би оце, як і ти, на печі та й грівся, чекаючи літа. О-о-о... Ти не знаєш, як мені було вчора холодно! Бодай і не згадувати. Холодно й страшно... “Тобі коли-небудь було страшно?” – запитую й гладжу їй спинку, животик, лапки. А вона вивернулась догори, замуркотіла...

В сінях почулося гупання чобіт, весела розмова. В хату увійшли музики:

– Ну, що, герою?! Їдемо додому?

– А що, вже весілля закінчилося, – питаю здивовано.

– Ти цілу добу проспав, – каже брат Миколка. – Дядько Сава за тебе й за себе віддувався. Будеш йому винен... Скажи, а як це сталося, що ти пропав?

– Хтось п’яний ноги простягнув і випхнув мене з саней.

– То ми йому зараз ноги повідриваємо, – весело мовив дядько Яків. – Ану, хто любить їхати лежачи?

– Дядько Пантьо! – вигукнув брат Миколка.

– Ні-ні! Дорогенькі мої друзі, ноги мені ще потрібні! Як я без ніг? Усю війну пройшов і не позбувся, а тут... Браття, простіть!!!

Вийшли на вулицю. Біля воріт молодої стояв гурт людей, запряжені сани. Довго нас проводжали, наливали на “коня”, й кожен музикант мав випити. На прощання заграли марш, по­вcідалися на сани, звісивши додолу ноги. Мене обкутали веретою, помістили всередині, щоб не дуло морозне повітря.

– А Пантьо нехай ззаду сидить, може, загубиться, – весело засміявся Сава. – Ми його й не шукатимем, все одно на сурмі грати не вміє, а барабанщика ми собі іншого знайдемо!

Всі реготять, аж за животи беруться. Лише батько відмо­вився від прощальної чарки, опустив голову. Його куточки вуст затаїли відгомін учорашнього страшного розпачу, який додав йому чимало сивих волосків на голову.

– Ну, прощавайте, люди добрі! Хай вам щастить у житті, – мовив батько, і, як завжди після цих слів, загриміла пісня:

Гей, гук, мати, гук,

Де козаки п’ють,

І веселая

Та доріженька,

Куди вони йдуть.

 

 

 

З води і роси !

Вітаємо нашу ювілярку Галину Гай!

 Колеги по КОО НСПУ

 

 

НОВА ЗБІРКА ПОЕТЕСИ-ОРДЕНОНОСЦЯ

 

В долі відомої поетеси, головного редактора книжкового видавництва «Буква» Галини Гай, яка цими днями відзначає свій круглий ювілей, переплелись оспівана Тарасом Шевченком Медведівка на Черкащині, де вона народилась 3 грудня 1956 року, Молдавія, де тривалий час проживала з батьками, приазовське селище Андріївка неподалік Бердянська Запорізької області, де пройшли її шкільні роки, Житомирщина, де працювала в обласній газеті, столичний університет імені Тараса Шевченка, де здобувала журналістську освіту, степова Кіровоградщина, де жила з дітьми під час відряджень чоловіка на чужі неоголошені війни. Кожен цей куточок нашої великої країни залишився в її душі і у творчості.

Та більшу частину свого життя письменниця і видавець прожила у Білій Церкві, куди після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка  приїхала разом з чоловіком Анатолієм Гаєм, котрий тоді як військовий журналіст одержав призначення у газету розквартированої в нашому місті 72-ї гвардійської мотострілецької  дивізії. Працювала у Білоцерківському райвиконкомі, у багатотиражній газеті заводу «Білоцерківсільмаш» імені Першого травня, керівником студії юних журналістів «Юнпрес» Центру творчості дітей та юнацтва «Соняшник». З 1993 року – редактор книжкового видавництва «Буква». За цей час  підготувала до виходу у світ  майже три сотні книг місцевих літераторів і відомих далеко за межами нашої країни письменників.

Галину Гай благословили в літературу видатні письменники, лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка Віктор Міняйло та Анатолій Дімаров. Цю довіру їхня хрещениця виправдовує сповна. Вона видала окремими книгами чотири власні збірки віршів і поем, дві з яких відзначені Білоцерківською літературно-мистецькою премією  ім. І. Нечуя-Левицького та Київською обласною літературною премією ім. Г. Косинки. Має десятки публікацій у періодиці. Твори відзначаються потужним духовним зарядом, написані самобутньою мовою. Значна частина поем і віршів присвячена Білій Церкві, її минулому і сьогоденню.

За вагомі  творчі здобутки і громадську роботу Галину Семенівну Гай нагороджено орденом „За заслуги” 3-го ступеня, двома Почесними грамотами Київської обласної державної адміністрації з врученням іменних наручних годинників. Її вшановано почесною відзнакою Білоцерківського міського голови та занесено до „Золотого фонду” Білої Церкви.

До свого ювілею Галина Гай підготувала нову збірку «І Вічність яблуком впаде», перший розділ якої присвячений особливо болючій для неї темі – довготривалій неоголошеній на сході України війні з російськими загарбниками. Адже на ній випускають військові вісники 72-ї окремої механізованої бригади «Знамено перемоги» та Сухопутних військ України «Захисник Вітчизни» члени Національної спілки письменників України  чоловік Анатолій і син Юрій...

Пропонуємо увазі білоцерківців добірку  віршів поетеси-землячки Галини Гай з її  нової збірки.

 

Солдату – воїну світла

 

Це твій смертний жорстокий двобій,

Ти мов зрісся з важким кулеметом:

Мусиш тих зупинить, хто в злобі

Сіє смерть над донецьким степом.

 

Треба втримати крайній блокпост –

Хай хоч смерть чи пекельні муки.

Щоб Вкраїни палаючий Оst

Не скорили Батиєві внуки.

Ти сьогодні жартуєш з вогнем

У прямім розумінні слова,

Землю місиш сталевим конем

Під коротку снарядів мову.

 

І тобі не вмирати, а жить,

Щоб орду московитів  здолати,

Щоб священного миру мить

     В українську вернути хату.

 

*  *  *

       І в сутичці вічній святого з ганебним

                  Світлішає розум зацькований мій

                                              Л.Костенко

 

Корчиться схід України від жаху,

Де «русскій мір», мов  скелета із шафи,

Витягли з безвісті путінці люті,

В головах темних посіяли смуту,

     Рóзбрат, ненáвисть, злобý і руйнацію,

Вироком смертним для нашої нації...

 

     Сірий безпрóсвіток, стіни тюремні,

     Ґрати – на сонце, на дух, на рамена...

Голос протесту: смерть чи свобода!

Що тебе жде, мій стражденний народе?

Вірю: ніколи криваві пілати

Волю вкраїнців не зможуть здолати!

 

Благодатний вогонь

 «Напередодні Пасхи церковна місія з Білої Церкви,

очолювана митрополитом Августином,

привезла нам у Волноваху Благодатний вогонь

аж на передову до бійців. Але Благодатний вогонь

не припинив вогню сєпарсько-російської артилерії...»

 

                            З листа від чоловіка, редактора

                            військового вісника «Знамено перемоги» 

                            72-ї механізованої бригади

 

Вогню природу не змінити:

Уміє він лише горіти.

А то вже Бог чи сатана

Його вкладають людям в руки,

Щоб ті чи радість, а чи муку

У нього втілили  сповна.

 

Й горить у храмі Благодатний,

І вилітає з жерл гарматних.

Якби ж то Прометей та знав,

Що ті вогні цей світ наш грішний

Не зроблять кращим і світлішим,

То в Зевса б він вогню не крав.

 

Тепер висить в журі на кручі,

Орел жорстокий тіло мучить,

А поглядом – в донецький степ,

Де громовиця канонади,

Де міни, «буки», «смерчі» й «гради»

Вогнем змітають все живе,

 

Де українці-прометеї

Серцями й вірністю своєю

Заброд спинили у бою.

А їм в підмогу прийдуть інші,

І стане трішечки тепліше

Від Благодатного вогню.

 

Сергію Чопу,

 білоцерківському афганцю,

 полеглому в АТО

 

Тобі не обіцяли

                        гори позолотить –

Живеш у Союзі, значить,

                       мусиш іти й служить,

Виконувати накази

«Старих маразматиків зверху»,

А там вже як карта ляже:

Вижити чи померти...

 

Молодість у Афганістані –

На Майдані до кулі – зверхньо.

Наздогнала смерть в АТО...

 

Як не я, як не ми, то хто?!

 

 

Молився солдат

 

Моливсь під обстрілом у бліндажі солдат,

Який іще не знав шаленства бою.

А міни били у бліндажний скат

І світ, здається, розколовсь стократ,

Й розпалось небо десь над головою.

 

Але із бліндажа від вояка до Бога

Молитві через гуркіт не прорватись,

Й до прірви заверта життя дорога,

І автомат, як оберіг від злого,

Вже не шукають закоцюблі пальці. 

 

Безмежна вічність чи коротка мить

Лягли місточком між життям і смертю,

Коли із-за Дінця летить-свистить

В зненависті, що не бажаєм жить

«По-їхньому», рашистська звістка «смерчу».

 

Не  збожеволіти б в цей божевільний час

І не зламатися під диким тиском страху!..

Така робота на війні у вас:

Щоб білий світ до часу не погас, –

Молися і терпи, не піддавайся жаху.

 

Благає: – Якщо смерть – в коротку мить...

А якщо довгий вік калікою страждати?!

...Молитву «Отче наш» шепоче чоловік,

А двадцять перший христолюбний вік 

Йому наврочив  неопізнаним зостатись.

 

 

Відрядження на війну

 

    Чоловіку – військовому журналісту

     в АТО

 

Тобі не вперше від’їжджать,

мені не вперше проводжати.

Розлука знову, як межа

поміж світів. І треба мати

систему всіх координат:

для чого, що і як зробити,

аби війні свій іменний мандат

на блокпосту

                спокійно пред’явити.

 

Ми проженемо зайвину сльози.

Життя навчило, та і слів

для того знаємо чимало.

Жорстока дійсність –

                       відгомін  грози

старих боїв і невідомість,

                      мов осине жало.

 

Два літа бабиних підряд

і рай в осінньому саду…

Душé моя, молись і захищай

свою Вкраїну молоду.

 

 

 

Наші ювіляри

Вітаємо нашого ювіляра Володимира Іванціва!

 З води і роси Вам!

Колеги по КОО НСПУ


 

            Хай помста благородная

            Вкраїну підійма!

Гряде війна народная,

            Священная війна!

 

*  *  *

Іде війна. До неї майже звикли ми.

А чом би й ні? Стріляють не по нас,

І ми, пісними буднями засмикані,

Не відчуваємо її познак.

 

Обсіли злидні? То й раніш було так.

Інфляція? І це знайомий звір.

Як не крутися, а з цього болота

Самій шукати виходу мужві.

 

Не випадає нам побути лежнями,

Не підвести з роботи голови.

Лиш той лишитись може незалежним,

Хто покладатися на дядечка не звик:

Поплакали над першими полеглими,

Питаймо перемоги від живих!

 

                                   20.06.2015

 

*   *   *

Ми пишем вірші – люд їх не читає,

У серце стукаєм – воно у шлунок пало,

Йому тепер нічого не цікаво:

Бажає серце наростити сало.

 

Ані Майдани, ні Небесна сотня

Не розбудили приспану громаду,

Ще й щирить зуби, бісова босота,

В сакраментальнім „а воно нам нада?”

 

Урарту хлопець і карпатський легінь
і білорусин з нами нині й прісно.

Укрили себе славою полеглі,

Живі ж так само хочуть їсти.

 

-- А кат? А злодій?!

--  Всі ми грішні!

(До речі, де про нього вірші?)

Нехай би гриз батона золотого:

Нам хоч би крихти падали зі столу!

 

                               30.11.2015, палата 19.

 

11

ВАРІАЦІЇ НA ТЕМУ

                                   „Застав дурня...

 

Дражнить хохла на естраді зоїл,

Дурні регочуть – зала по вінця!—

В задачці питається: скільки зусиль

Тре, щоб зробити з хохла українця?

 

Знов балотується в Раду бандит,

Знову мужва його вибрать готова.

В задачці питається: скільки молитв

Треба, щоб дурень розбив собі лоба?

 

Вїхали в рай на народнім горбі

Неук, тріпло, підшивайло й недбайло.

В задачці питається: скільки лобів

Треба розбити, щоб дурнів не стало?

 

До годівнички хабарник прилип,

Пальців не знати, то й взяткі, мов, ґладкі...                               

В задачці питання: на скільки корит

Вистачить злуплених з дурня податків?

 

Уряд кричить, ще й не стрибнувши, „гоп!”,

Впавши, на Божу неласку киває.

В задачці питається: шо треба, щоб

Дурня молитися не заставляли?

 

Перевертаються предки в гробах:

„Пробі! Нащадки, ви пяні? Обкурені?”

В задачці питається: чом на лобах                

Дурнів не пишеться Богове „дурень”?                  

 

Ворог насів, хоч винось всіх святих,

Ми ж на чиюсь ще надіємось милість.

Скільки ще дурням потрібно товкти,

Щоб на чужих ідоляк не молились?

Втім, ці питання  задачки дурні;                           

Нащо якийсь там ще й напис робити,

Відповідь дана в прислівї раніш:

Глянь у люстерко, чий лобтам розбитий?

 

                                   10.08.2015 р.

 

2.

ХОЧЕТЬСЯ РАДОСТІ

*  *  *

                        Згинуть наші воріженьки...

                                                           Гімн

Хочеться радості: трохи фанфар,

Трохи салютів і лаврів хоч трохи...

Хочеться щастя і – що там брехать?! –

Щоб вороги як не щезли, то здохли.

 

12

Хочеться пісні! Дзвінкого вогню:

Точені рими, огранені строфи.

Хочеться щастя, а це – я збагнув! –

Щоб вороги як не щезли, то здохли.                                           

 

Хочеться воленьки: сонця в лице,

Вітру в обличчя, сердечного щему...

Хочеться щастя! Я знаю, що це –

Щоб вороги як не здохли, то щезли.

 

Хочеться миру, життя, України!

 

ДОРОГА ДОДОМУ

 

Додому, додому дорога верта,

Де юність зелена, але золота,

Де сонце як сонце, гаї як гаї,

Де просяться в пісню дзвінкі соловї..

 

Там будень не будень, а свято щодень,                           

А днів тих попереду – скільки пісень,

Там посмішка жодна мене не мине,

Там тато і мама, там люблять мене.

 

З ФОТОГРАФІЇ

Тримаю світлину на девять  -- шість,

Малесеньку – шість на девять.

Хоч спогад на память мені лишіть,

Роки далекі! Де бо ви?..

 

Гримів Маяковським клуб заводський,                                      

У залі ні сісти, ні яблуку впасти.

Я вергав ті брили скільки мав сил –

„Стіхі о советском паспортє”.

 

Жести широкі, дуди вузькі,

А в залі – суцільні кльоші,

І шерех „стиляга!”

                пурпурнопропаспортних шкір

Спочатку мене приголомшив.

 

„Я-а-а!? – люд оніміло  затих,

Занишк передбурночекально,

--Вовком би вигриз бюрократизм”.

І сміх прокотився залою.

 

На фразі „з широких штанин” підсмикнув,

І кльоші втопилися в оплесках.

А потім один підійшов : „Ну ти втнув!”.

Так став я заводу у дошку наш...

 

13

 

Юність! Дніпро  тоді був голубий,

А Рось іще вербно русявою.

Роки, я їх по життю розгубив,

Таким бувши юним роззявою.

 

                      Лютий 2016, палати 19.

 

НА ЗАХИСТ 8 БЕРЕЗНЯ

 

Змучені, зморені, зморщені,

Кожна хіба що не стогне ще,

Спішать до каструль і горщиків,

До щастя – домашнього вогнища.

 

Дружини, колеги, баберища...

На них що не рік – шулікою.

Дождати б ще 8 березня:

Відчути себе жінкою!

                                   25 квітня 2015 р.

 

 

Слова В.Іванціва              Музика Л. Саливінської-Шестерняк

           

ПІСНЯ 72-ІЙ МЕХАНІЗОВАНІЙ БРИГАДІ

 

Не ласкава, не лукава,                    

Не з єдвабів, не з шовків,   

Виростала наша слава                                                       

З ратних подвигів батьків.            

Не забуті ті походи,

А вже знов сурмить сурма:

Вже зі сходу сунуть орди

І горить вогнем земля.

 

Приспів:

Слава! Слава! Слава Україні!

Слава! Слава героям на віки!

Слава! Слава! Ти одна-єдина.

Слава! Слава! Слава, козаки!

 

Це одвічний ворог наш

Тупо мріє про реванш.

Та втягти в старе ярмо

Ми Вкраїну не дамо!

               Ані „Смерчам”, ані „Градам”,

Ні орді, ні сатані

Не зламати міць бригади,

Ні в АТО, ні на війні.

 

Приспів...

 

14

Наш незламний дух віки

Гартували козаки,

Непохитністю Карпат

Наділила нас УПА.

Синьо-жовта від знамен,

Легендарна від імен,

Славна зброєю бригада

Супостата бє здавен.

 

Приспів...

 

Слава! Слава Україні! Героям слава!

                                               5 жовтня  2014 р.

 

 

З ГЛИБИНИ СЛЬОЗИ

СЛЬОЗА

 

Тріолети. Секстаптих

 

*   *   *

Поглянь на себе у своїй сльозі,

У ній немов комаха в бурштині ти,

Усе нутро сердешне на позір!

Поглянь на себе у своїй сльозі,

І коли ти ще можеш спаленіти,

Тобі уже не вибратися звідти:

У ній немов комаха в бурштині ти.                                             

Поглянь на себе у своїй сльозі!

 

*   *   *

Поглянь на себе крізь гірку сльозу,

Вона тобі – побільшувальна лінза.

Коли душа здрібніла-ізмаліла,

Поглянь на себе крізь гірку сльозу

Й усі угоди з совістю скасуй:

Вона тобі порадниця найліпша!

Вона тобі побільшувальна лінза,

Поглянь на себе крізь гірку сльозу!

                                   19-20 травня, п.19  

 

*   *   *

Поглянь на себе у чужій сльозі –

Там чорнобіль, не кольорові слайди:

Кого порятував, кого там зрадив –

Поглянь на себе у чужій сльозі:

Кого обїхав на кривій козі,

З ким загубив і з ким шукав би,

Що приховав у мороці півправди –

Поглянь на себе в громохкій сльозі!

                                   23 червня 2016, п.19

 

*   *   *

Поглянь на світ із глибини сльози,

Він звідтіля не надто веселковий.

Та ти не панікуй, не голоси:

Поглянь на світ із глибини сльози,

Знайди товариша на смак і колір,

Щоб братом став тобі по групі крові.

Веселка грає на кістках грози.

Поглянь на світ із глибини сльози. 

                                   21 травня 2016, вдома.  

 

 

*  *  *

Усі часи вміщаються в мені,

Епохи, ери, нерви і нейрони,

Майбутнє і минуле – проминущі,

І не роки-віки, хвилини й миті  --

Маленьке я – універсальна

І унікальна одиниця часу.

Бо він -- це  я, а я – це він.

Це він болить, а  я лиш відчуваю,

Це він говорить, я лиш вимовляю,

Він батько, я дитя,

Він вічність, я минущість.

Не час минає – проминаю я.

Усі часи спресовані в мені.

А як це передати на папері?

 

                        З 5 на 6 листопада 2015 р. ніч.

 

ПРОЩАННЯ

(РЕКВІЄМ  Памяті Олесі )

 

Як страшно, тату! Мамочко, як страшно!

Цей жах не передати жодним словом:

Такого не придумати живому,                                                     

А хто придумав, той уже не мовить...

Як страшно, мамо! Таточку, як страшно!

 

Як страшно помирати молодою,

Коли ще доню в школу не водила,

Коли не всю її обцілувала,

Коли мене вона не відлюбила!..

Як боляче, матусю! Як нестерпно...

 

Заплачте, таточку! Заплачте, мамо,

Над долею невдалою моєю,

В якій уже нічого не поправить,

В якій і донечка моя – тяжка помилка...

Помилку вам свою заповідаю,

Помилкою лишусь назавжди з вами!

 

Не плачте, мамочко! Не плачте, тату!

 

                                   Ніч з 25 на 26 жовтня 2015 р.

 

БАТЬКИ

У Бога випроханий ангел

Вернувся до Небесного Отця.

Спасибі, рідна, що була ти з нами,

Собою наше скрасила життя!

 

БАТЬКО

У Бога вимолений ангел

Вернувся в щирий вирій свій.

Спасибі, доню, що жила ти з нами,

Собою скрасила наш білий світ.

 

Твоє імя – то лагідна молитва,

Благання роду за своє буття.

Ти віддала за щастя материнства

І душу, й тіло, і саме життя.

 

Гойднулась часу зоряна колиска,

В наш вимір хлюпнула жива вода:

До віку, що відміряв був колись нам,

Господь малу онучечку додав.

 

І зрозуміли ми, за що цілує Бог:

Імя імям, а суть твоя – Любов.

                            Січень 2016 р.

 

ОСТАННЯ КОЛИСКОВА

 

Встань, моя дитиночко!

Встань, моя сльозиночко!

Ручки простягни!

Я всю кров до капоньки                                                               

Для моєї лапоньки...

Тільки так не спи!

 

Годі спати-спатоньки,

На порозі сватоньки,

Батько за столом.

Хай пригода-вервиця

Сном лихим обернеться,

Але тільки сном:

 

Геть, свати непрохані,

Йдіть собі некохані –

Доня молода!

Любу свою панну я

Волоцюзі пяному –

Смерті не віддам!

 

Піднімися, сонечко!

Підведись, красолечко!

Доню, уставай!

Годі тобі спатоньки,

Дибу-диб до матінки!..

Люлі-люлі, бай...

                         Березень 2016 р.

 

СИРІТКА

 

Вчуся жити без тебе, мамо,

Ще не знаю, а вже учуся,

Як між сонцем і вітром – хмари,

Блискавки як живуть між громами,

Так без тебе мені, матусю.

 

За тобою бабуля – сльозами

Плаче, дід за тобою – віршами.

Намагаючись їх потішити,

Не даю я їм носа вішати –

Так учуся я жити без мами.

 

Коли сонце цілує-манить,

Коли легіт торка волосся,

Це, я вірю, матуся просить,

Щоб вони кулачки тримали,

Бо я вчуся жити без мами.

 

Твій дитячий портрет без рамочки...                               

Ти всміхнешся до мене, рідна?

Я на тебе така подібна!

Я за тебе лишилась, мамочко.

Я без тебе учуся,

                              матусю.

                                8-9 січня 2016, палата 19.

 

СЕСТРОБРАТСЬКЕ

 

Та що ж це за доля випала?!

Як же так вийшло, сестрице,

Що кров твою щиру випила

Корислива упириця?!

 

Як же вона підкралася,

Як тобі в душу влізла?

Смерть, а життям назвалася,

Трута прикинулась ліками.

 

Вона ж тебе, красне яблучко,

Вигризла ізсередини:

Не виникло перед дияволом

Коло магічне крейдяне:

 

Не досить молитви братської

Й сестринського оберегу...

І Милостивий забрав Собі

Тебе, як Йому належну.

 

 

А ми ж прихиляли небо

Смерть на життя скарати!

Господь тебе взяв до Себе,

Господь потребує кращих.

                     5-8 травня 2016 р. ІІ ХВ – кв. 84

 

ЦАРЮ НЕБЕСНИЙ

 

Царю небесний, Ти вічний, то й память у тебе вічна,

Ми ж випадкові, і память у нас така ж.

Згинуть імена у непрочитаних віршах,

Профілі наші розтануть в погашених вікнах,

Наші сліди розпливуться в сипучих пісках.

 

Господи наш, коли б ти не назвався Любовю,

Ми сповідали б ненависть, погрязши в гріхах.

Не осягти нам Твого Всеотецького болю,

Ти ж, кожний біль наш почувши, загоїш.

Господи наш, воцарися у наших серцях!

 

Всі ми відплачем, перейдем, відійдем, відбудем,

Вікна погаснуть, відсвищуть піски й соловї,

Тільки Всевишній нікого із нас не забуде,

Всіх нас на Суд свій останій покличе-розбудить.

Господи, будь милосердний: ми діти Твої!                                                        

 

                                                   Після 8 квітня 2016 р., палата № 19

СТАРИЙ ЦВИНТАР

 

Занедбаних могил бурянні хащі,

Затерті часом таблиці і стелли.

На поминках прощення попрохавши,

Заходимо у часові пустелі.

 

Рождень—кончин дискретні алгоритми.

Чия тут слава чи неслава вмерла?

Кому, коли  -- чи вдасться?—відтворити

Зневажені історією ймена?

 

Чий вигас рід? Чиє пришестя згасло?

Чиї тут болі, прикрощі, відваги?

Мир їм! Мир вам, нетяги. З часом

Ми станем супокійниками з вами.

 

На білім світі щось ми не спізнались,

Дасть Бог, не розминемося на тім...

У довгім чи короткому житті

Спасибі, любі, що були ви з нами.

 

                                   20.04.2015 р. Озерна – Біла Церква

 

 

Additional information