Рушник, вишиваний словом

Вже восьмий рік поспіль митці з інвалідністю з усіх куточків України продовжують вишивати “Поетичний рушник”. Вишивають вони його, як видно із самої назви, не чим іншим, як поетичним словом. І простеляється його полотно степами, лугами, горами, річками, всотуючи в себе всю неповторну красу нашої землі, всю строкатість почуттів та емоцій нашого народу.

То що ж воно таке “Поетичний рушник”? – може запитати читач, котрий уперше наштовхнувся на цю назву, читаючи нашу статтю. 

Так називається започаткований ще у 2011-му році фестиваль-конкурс, участь в якому можуть брати виключно поети з обмеженими фізичними можливостями. Присвячений він пам’яті всесвітньо відомого українського поета-пісняра Андрія Малишка. Його засновниками виступили Обухівська міська рада та обухівський письменник, журналіст і громадський діяч Геннадій Горовий. Із розумінням важливості цієї справи згодом до них долучилася ВГО “Народна академія творчості інвалідів”. Від початку фестиваль замислювавсь як Київський обласний, але за якихось три роки він почав стрімко виходити за рамки однієї області. З кожним наступним сезоном збільшувалася кількість учасників з поза меж Київщини, подавалися все більш потужні твори; “Поетичний рушник” ставав усе яскравіший, цікавіший, непередбачуваніший.  Варто також зазначити, що організатори фестивалю не обмежувалися самим цим заходом. Учасники “Рушника” мали змогу отримувати від членів журі поради редакторського плану, брати участь у літературних майстер-класах, концертних програмах, друкуватися в колективних збірниках, виступати на радіо тощо. І це безумовно давало свої солодкі плоди. Учасники здружувалися, допомагали одне одному в творчості та в життєвих проблемах. Створювалися творчі тандеми, писалися статті, у яких рушниковці висвітлювали одне одного. Безумовно, все це тішило організаторів заходу, вони бачили, що їхня праця взаправду не марна і це додавало їм моральних сил на подальшу роботу.

                            Учасники восьмого  фестивалю- конкурсу "Поетичний рушник" 

Але повернемося до самого фестивалю-конкурсу “Поетичний рушник”. Оскільки в ньому присутня мотивуюча конкурсна складова, то є і призерські місця. Кожного року учасникам пропонуються кілька номінацій. Подані твори розглядає компетентне журі. Цьогоріч твори оцінювали: незмінний голова журі член НСПУ та НСЖУ – Геннадій Горовий, член НСПУ, голова літературної студії “Перехрестя” при НСПУ – Вікторія Осташ, президент ВГО “Народна академія творчості інвалідів” Олена Александрова, поет-бард – Валентина Захабура, голова КМГО “Союз організацій інвалідів України” – Євгеній Черняєв.

                                            Тетяна Підгурська та Вікторія Осташ

Кожна номінація передбачала три призових місця, а також була наявна спеціальна відзнака “Симпатія журі” та гран-прі. Фінал заходу традиційно відбувається восени в місті Обухові у рамках Малишкових свят. Переможці мали нагоду ще раз продемонструвати свій поетичний хист, познайомитися із творчими набутками колег по перу, отримати заслужені винагороди… Між іншим, на фіналі із року в рік також присутній і мер Обухова Олександр Миколайович Левченко. Він для учасників завжди знаходить тепле слово і декого з них навіть нагороджує власноруч. Подібне ставлення посадовців до людей з інвалідністю, на жаль, далеко не норма і своїм прикладом небайдужості Олександр Миколайович ще вище підіймає цей захід в очах рушниковців, а заразом і додає йому більшої статусності.

Цього року фінал відбувався 28 листопада і проходив у обухівському кафе “Біля ставу”. Одні учасники читали свої вірші, інші до поезій додавали ще й пісні. Володарка гран-прі Валентина Люліч (м. Рівне) виконала прекрасну пісню на слова Сергія Пантюка “Говерла”, а номінована спеціальною відзнакою від літстудії “Перехрестя” Тетяна Підгурська (м. Бориспіль) потішила всіх піснею на власні слова про святого Миколая. 

                                                           Валентина Люліч

Ми запитали у голови журі Геннадія Горового, чи було цьогоріч щось таке, що б виокремило восьмий фестиваль поміж усіх інших? І от що він відповів:

– Так, безумовно. Кожен сезон привносить у “Поетичний рушник” свою родзинку, роблячи його із року в рік неповторним та особливим. Якщо казати про нинішній, восьмий фестиваль… До нас надійшли конкурсні пакети з Одещини. Це визначально в тому сенсі, що Одеська область залишалася єдиною, неохопленою нашим “рушничком”. А значить, захід тепер справді всеукраїнський. І ще один цікавий момент: такої кількості поетів без інвалідності, які цьогоріч намагалися подати свої твори на фестиваль, не було за всі попередні сім років його існування. Я так думаю, що це стало результатом нашої успішної роботи з популяризації заходу. 

                                                          Юрій Бабенко

– Хто з поміж конкурсантів особисто вам запам’ятався найбільше?

– Кожен учасник цікавий по-своєму. Володарка гран-прі Валентина Люліч з міста Рівне продемонструвала хист до гри словами. Володар спецвідзнаки “Симпатія журі” Михайло Милий з міста Костянтинівка Донецької області зізнався, що саме під впливом “Поетичного рушника” почав писати вірші українською. До цього він був виключно російськомовним поетом. Юрій Бабенко з Селища Борова, що на Київщині, цікавий своєю наполегливою роботою над мовою, невтомною працею над розширенням власного словникового запасу. Він, між іншим, посів перше місце у новоствореній номінації “Рондель”, котра була створена в якості своєрідного експерименту. До цього номінації пропонувалися конкурсантам тільки за жанрами і ніколи за поетичною формою. Вийшло, треба сказати, цікаво. А ще були непідкупна щирість Тетяни Підгурської з міста Бориспіль, оголеність душі Алли Ковалішиної з Кіровоградщини, проста і водночас глибинна філософія Ольги Соколовської із села Шарки Київської області, своєрідний погляд на творчість Наталки Котович з міста Любомль Волинської області, вишукана ностальгія за дитинством та рідним краєм Людмили Шостацької з Хмельниччини, відчутний поетичний зріст киянина Євгена Познанського… Одним словом, всіх не перелічити. Кожен з учасників відкриває нам через творчість свій внутрішній світ. І знаєте, цей світ прекрасний. Іноді сумний, сповнений болю, але – прекрасний. 

– Геннадію, дев’ятий фестиваль буде?

– Бог дасть – буде. Тільки хочеться, аби хтось бодай трохи зняв фінансове навантаження з плеч обухівського бюджету. Бо місто тягне, звісно, але ж це не просто. І взагалі, умене є мрія, аби “Поетичний рушник” перетворився на такий собі майданчик добра, де б заможні люди та організації відповідного напряму діяльності реалізовували без ознак самопіару свої найкращі наміри. Тоді ми могли б надавати учасникам серйозніші призи. Або хоча б мали можливість компенсувати їм дорожні витрати. Дехто до нас не приїхав з міркувань, що купівля дорожніх квитків, ускладнить у подальшому купівлю необхідних ліків. Воно ж усе не дешеве – і квитки, і ліки. А була б фінансова спроможність, наші переможці неодмінно приїхали б. Будь-яка людина тягнеться до собі подібних по духу. Це достеменно. Людям з інвалідністю частенько цього бракує.

Що ж, ми долучаємося до побажань Геннадія Горового і віримо у світле майбутнє “Поетичного рушника”. Захід, який зарекомендував себе часом і відданими людьми, не може згаснути. То ж до зустрічі наступного року. На вже Дев’ятому фестивалі-конкурсі. 

Ну а поки що, пропонуємо вам новинарний ролик від обухівського телеканалу “Студія бард”, який завжди висвітлює фінал “Поетичного рушника” та кілька віршів із доробків нинішніх лауреатів. 

 “Студія бард”. Про Восьмий фестиваль-конкурс “Поетичний рушник”:

https://www.youtube.com/watch?v=7ljPZcUldKA

 

 

Валентина Люліч – гран-прі (м. Рівне)

 

СОНях

 Бої за Донецький аеропорт  почалися 

26 травня 2014 р.

 

Ледь піднявши спросоння розпатлану голову, сонях

Задививсь на байдуже бездомне утомлене місто,

У якого крім цегли і диму, ще попіл на скронях,

Того самого міста, якому  немає і триста…

У відлуннях гарматного вереску плаче країна,

Роздирають на шмаття її по живому залізом.

На землі, в небесах, у душі, поміж диму – руїна

Розтинає життя аж до смерті болючим надрізом.

І стоїть край судьби, наче воїн, без зброї, без часу,

У тумані димів проживає останнє майбутнє,

Проводжає розбиту, квітками постелену, трасу

У безмовне, бездимне, бездумне чуже незабутнє.

Зачепився рудою кудлатістю в сонячні крила,

Простягає долоні, впираючись в стелю небесну.

Тільки ніч у молитві його  чорне  око закрила,

У бажанні та вірі із правом у правді воскреснуть. 

Наче сон. і спросоння весною прорізався сонях…

 

 

 

Юрій Бабенко – I місце в номінації “Рондель” 

(сел. Борова Київської обл).

 

Спека

 

Регоче сонце. Сардонічна спека.

Напівпритомне марення імли.

Якби ж ці трави й чагарі могли

Не йти в жаску вогнепоклонну Мекку. 

Стомився день. Коли ж, нарешті,  смеркне?

Спинився час. Хоч ремствуй, хоч моли. 

Регоче сонце. Сардонічна спека.

Напівпритомне марення імли. 

Десь там, за горизонтами, далеко

Глибокі грози вкрадливо гули.

У хаосі молитви і хули

Гаряча тиша лиш зітхає злегка.

Регоче сонце. Сардонічна спека.

 

 

 

 

Людмила Шостацька – I місце в номінації 

“Мій рідний край” (м. Хмельницький)

 

Люблю

 

Приїхала признатися в любові

Моєму Миколаєву* ще раз.

Іду – сама з собою в тихій змові,

Застрягли десь у горлі скалки фраз.

Дорогою нікого не зустріла,

Хатина сиротиною стоїть.

І пам’ять вже від болю посивіла,

Лиш руки простягнула вишні віть.

Тут хвіртка з зойком скрипнула і – в сльози.

Захрипла від мовчання і журби.

Ну, що я їй скажу, які прогнози?

Я лише на побачення сюди…

З дитинством на побачення спішила.

Та де там? Щось надумала таке…

В любові не призналась – голосила:

“Чому життя коротке і важке?”

Назад везу “люблю” у своїм серці.

Ніхто не стрівся, нікому віддати.

Старий автобус скаче по шосейці,

Я сум везу… І нічого додати.

 

 

Ольга Соколовська – I місце в номінації 

“Присвяти” (селище Ракитне Київської області)

 

Вогонь і Мати

Своїй мамі Соколовській Валентині Іванівні, на жаль, нині покійній, присвячую. Рано пішла від нас у засвіти матуся, лишивши по собі назавжди біль і тугу у наших серцях… 

 

Ще на світанок ледь благословилось,

Ще хата спить, поринувши в пітьму,

А мати біля печі прихилилась,

Немов молилась жовтому вогню.

 

Він з рук її так звично народився,

Живої хати найдревніший Бог,

Червоними кучериками звився,

Лизнув черінь гарячим язиком.

 

І покотився хвилями жаркими,

Не опікав, мов лащився до рук,

Які його сьогодні сотворили, 

Приручений і життєдайний дух.

 

Загув джмелем, загуркотів у комин,

Затанцювали жовті пелюстки.

Вогонь і жінка… перший людства спомин,

Те, що незмінне йде через віки.

 

Два обереги теплої оселі – 

Вогонь і мати. Мати і вогонь.

Вогонь, що тихо шепотів до неї,

Що їсти вмів лиш із її долонь…

 

 

Тетяна Підгурська – спецвідзнака 

від літстудії “Перехрестя” (м. Бориспіль)

 

НЕ СТРАШНО

 

А страшно бути не таким як всі:

Мов кістку кинуть докори під ноги,

На фінішах знеціняться дороги.

І що тих обертів, тих...на́вколо осі?

 

Зачинять брами аби бу́ло менше слів

і гордо битимуть себе у груди,

А я молитву покладу собі на губи,

як хтось колись мене навчив.

 

Світанки зникнуть, подіум смеркань...

Сміливо йтиму в зону ночі.

А сумнів вчора – то пророче,

Що визріє на дні розчарувань.

 

Ні, не страшно бути не таким як всі:

У кожного своє – і доля й шлях широкий!

Аби лишень не бути одиноким...

 

 

Наталка Котович – I місце у номінації 

“Поетична хвиля” (м. Любомль Волинської обл.)

 

*    *    *

 

На битий шлях виходити опівночі 

Думками, що далеко розбрелись,

Ще мріяти, ще мріяти, ще вміючи,

Ще мріяти барвисто, як колись.

 

І – вірити, ще вірити – не здатися,

Що є на світі, є таки дива,

Озватися, до Всесвіту озватися,

Нічого не вдягаючи в слова.

 

Питатися, питати – не боятися,

Як жити, наковтавшись полину...

І буде ніч велично озиватися

Дорогою, що в’ється вдалину.

 

 

Додаткова інформація