ЩО КОЇТЬСЯ У НСПУ

1.«Розстрільна команда» команду «вождя усіх часів і народів» та маленького вождика виконала!

Створюючи у страшному Голодоморному 1934 році ще один колгосп під гучною назвою «Союз пісатєлєй СРСР», «вождь усіх часів і народів таваріщ Сталін» серед цінних настанов його керівництву дав і таку: «Нєт чєлавєка – нєт проблєми».

Спілчанські керівники кількох поколінь старанно виконували цю настанову, відправляючи своїх «неслухняних» колег чи навіть тих, хто хоч у чомусь провинився, кого на роки й десятиліття у замовчування і недрукування, кого в Гулаг, а кого й під розстрільну стінку. Страшний кривавий мартиролог цих знищених українських письменників повністю встановлено лише зі здобуттям Україною незалежності.

Та, виявляється, десятиліття і навіть зміна соціального устрою в Україні не відмінили настанову «вождя усіх часів і народів». Рівно через 80 років після створення колгоспу совєтскіх пісатєлєй до керма уже Національної спілки письменників України прийшов мізерного калібру, але вождик, який прийняв до безумовного керівництва крилатий, а точніше кривавий афоризм тов. Сталіна про «нет чєловєка…». 

Його командою всупереч чинному Статуту НСПУ за нічим не спростовані, відкрито висловлені і аргументовані звинувачення у незаконному відчуженні майна Спілки, нажитого нашими попередниками, та порушення не лише Статуту НСПУ, але й чинного законодавства, 01.02.2019 р. старанно підібраним нинішнім головою Правлінням НСПУ за поданням М. Сидоржевського були виключені з членів НСПУ голова найбільшої письменницької організації НСПУ – Київської міської (майже 800 членів) Володимир Даниленко і голова Київської обласної (більше 6 десятків членів) Анатолій Гай. Мотив абсолютно неконкретний – «За порушення Статуту НСПУ». Трохи більше трьох десятків присутніх на організованому в дусі «кращих традицій» сталінських розстрільних 30-х і брежнєвських репресивних початку 70-х років судилищі членів Правління НСПУ (лише 2 проголосували «Проти» та кілька утрималось) стали членами «розстрільної команди», які за наказом свого «вождя усіх часів і народів» та маленького вождика виконали розстрільну функцію.

Нєт людєй – нєт проблєми! Можете, пане Сидоржевський, зі своїми спільниками з «розстрільної» команди і далі безкарно розтягувати спілчанське майно під тепер уже одностайне «одобрямс» чинного Правління НСПУ. Бо решта членів Спілки, пишучи свої «геніальні, на віки твори», які забудуться на другий же день після їх фуршетної презентації, на все, що нині коїться у Спілці, мов та «братія, мовчить собі, вирячивши очі». Ні бажання ознайомитися з доказами, ні протестів – за винятком колективного протесту учасників загальних зборів Київської обласної організації та кількох позаправлінських письменників старшого покоління, не чутно. Мовчать, бо благодєнствують...

Хто ж хоче почути правду, запрошуємо на наступні позачергові загальні збори Київської обласної організації НСПУ, яку плануємо на 12-00 16 лютого 2019 року в суботу у актовому залі Будинку письменника на Банковій, 2.

Просимо й п. Сидоржевського або його довірену особу прийти та з доказами в руках розказати письменникам, за що ж саме виключено з НСПУ голову КОО НСПУ А. Гая.

Сліпі (Притча про сліпих). Пітер Брейгел Старший, 1568 рік

2.Після «розстрілу».  Щодо «совісті нації»

Епізод 1. 

Ледь не вивихнув руку (аби ж обов’язково побачив спілчанський голова!), голосуючи за виключення опального Гая з членів НСПУ, колишній член КОО НСПУ Василь Трубай. 

Кажуть, немає страшнішого ворога, ніж колишній друг. Василя я вважав другом. Десять років працювали поруч, багато разів, навіть сім’ями, бували один у одного, не було премії чи престижної посади, на яку б я у межах своєї компетенції не рекомендував цього талановитого прозаїка. Але прийшла пора, коли на підмову В. Баранова мій «друг» вирішив балотуватися на посаду голови КОО НСПУ. Це було б природно, якби він хоча б зателефонував і сказав: «Анатолію, я вважаю, що буду кращим головою Київської обласної письменницької організації, ніж ти. У мене є програма, є команда». Я б сказав: «Давай позмагаємось». І потім, навіть програвши, я б не змінив свого до В. Трубая ставлення. 

Але відбувалося все інакше. На зборах замість програми своєї діяльності на посту голови КО НСПУ Трубай услід за Барановим повторював ті ж нісенітниці і образи, що й тодішній голова НСПУ.

За підсумками таємного голосування Трубай програв і у «страшній обиді» перейшов у КО НСПУ. Разом з ним з КОО НСПУ пішли його дружина Антоніна Филонич, брат Михайло Карасьов і вірна соратниця Ольга Довгоп’ят. Чим нині М. Сидоржевський спекулює на кожному кроці, називаючи їх тими видатними письменниками сучасності, хто пішов на знак незгоди з нібито «авторитарними методами правління А. Гая».

Ось такі борці за єдність НСПУ і за чесність, справедливість та демократію у ній…

Епізод 2.

Маю сентимент до земляків, про що інколи доводиться жалкувати. Про двох з них, які слухняно підняли руки за виключення А. Гая і В. Даниленка з членів НСПУ, не можу промовчати, бо вони, як і виключені – голови обласних письменницьких організацій. Перший – мій земляк, голова Кіровоградської ОО НСПУ Василь Бондар. Другий – односелець моєї дружини, також члена НСПУ Галини Гай, голова Донецької ОО НСПУ Павло Кущ. Василь бував у мене вдома, кілька років тому я йому видав з виплатою гонорару (хто і коли, шановні колеги-письменники, останній раз одержував гонорари за видане?) його книгу «Візит ввічливості». З Кущем завжди зустрічався з приємністю, мав теми для цікавих бесід.

Тому так боляче було бачити їхні задерті догори за прийняття несправедливого і незаконного рішення руки. Адже обидва талановиті письменники, нібито за правду, гласність і демократію, за Україну як демократичну державу… То чого ж так легко увійшли навіть без спроби розібратися в суті конфлікту двох колег – голів великих письменницьких організацій з керівником НСПУ у «розстрільну команду»?

Відповідь одна: таланти у творчості – і безвольні раби, готові виконати будь-яке повеління «начальства», у душі…

Епізод 3

05.01.2019 р. Зайшов на Банкову у Спілку. Перед приймальнею голови НСПУ на дивані сидить лише 26 05.2018 р. рекомендований Київською обласною письменницькою організацією і нещодавно прийнятий до НСПУ член Київської обласної організації НСПУ Сергій Мартинюк. Як характеризує він сам себе – патріот-біженець з Одещини на Київщину, активний учасник Помаранчевої революції і Революції гідності, козацький генерал, автор публіцистики з гучними і претензійними назвами «З Україною в серці», «Горжусь, что я Украиненц», «Я Українець і маю розум Переможця». 

Ще зовсім недавно на зібранні письменників Київщини біля пам’ятного знаку Миколі Вінграновському у гарній вишиванці С. Мартинюк привселюдно активно виступав за наведення ладу у Спілці, за відновлення порядку і справедливості. А це на моє вітання не відповів, а на зауваження, що зі старшими за віком, та ще й з колегами, слід вітатися, відвернувся. Коли прийшов п. Сидоржевський, наш новобранець рвонув до його кабінету. Не здивуюся, якщо саме його «призначать» майбутнім головою КОО НСПУ.

Отакі у нас є «козаки-генерали» і «справжні українці»…

Епізод 4

Того ж 05.02.2019 р. У приймальні голови НСПУ на дивані сидить моя недавня колега по Комісії з військово-патріотичної літератури, її відповідальний секретар Тетяна Майданович. Заходить мова, чи не збереглися у мене матеріали з біобібліографічного довідника «Сучасні письменники України», які я за дорученням тодішнього Правління НСПУ готував і видавав кілька років тому ще при Яворівському і Баранові.

Дійсно, я упорядкував і видав («Укр. письменник» та кілька інших видавництв відмовилися, бо не укладались у той стислий термін, який відводився для підготовки і видання довідника до чергового з’їзду письменників. Я ж, маючи певний досвід і сімейну підтримку дружини й сина – письменників і видавців погодився впорядкувати, а білоцерківські поліграфпідприємства на моє прохання видали) аж два довідники. Перший за спілчанські гроші спочатку у варіанті з блакитною обкладинкою – 2011 року. Але через саботаж тодішнього голови Київської письменницької організації покійного Баранова і його команди у довідник (надали неправдиві, не уточнені довідки про усіх київських письменників. А це майже половина Спілки) потрапило майже 3,5 тисячі помилок та неточностей. КО, як і інші обласні письменницькі організації, офіційно надавали інформацію про своїх членів на бланку, тож у мої обов’язки не входило та й не було фізичної змоги перевіряти весь величезний обсяг наданої інформації. Але тим, про кого перекрутили інформацію, це не обходило, й пішли скарги.

Як мене проклинали тодішні керівники НСПУ за нібито неякісний довідник! Навіть судилися, в результаті чого я і в суді 1-ї інстанції, і в Апеляційному виграв, стягнувши зі своїх кривдників 86 тис. грн., які витратив не на видання своїх трьох готових книг, а на створення музею І. Нечуя-Левицького в Трушках на Білоцерківщині. Деякі зі світлин про цю подію вміщую нижче, аби нагадати навіть тим, хто був на тому відкритті і є на світлинах, але голосував за виключення (М. Шевченко, В. Трубай та ін.). Одночасно з прокляттями вони через «Літературну Україну» кілька разів оголошували, що через кілька місяців буде виданий новий, кращий довідник. 

Від тих прокльонів і обіцянок пройшло 7 років. Сидоржевський з Гордоном також ще у 2014-му обіцяли, що Стожук у Харкові швидко видасть новий, просто ідеальний письменницький довідник, затребували з голів ОО НСПУ нові довідки (я також надіслав), але того ідеального довідника не маємо й донині.

Знаючи ціну і прокляттям, і обіцянкам спілчанського керівництва, я з власної ініціативи, обдзвонивши 1,6 тисячі членів НСПУ, 2012 року уже за свій кошт перевидав у жовтій обкладинці нову уточнену і доповнену редакцію.

І ось через 7 років під час розмови у приймальні голови НСПУ з Майданович, яка на останній за часом конференції Київської організації НСПУ грудьми стала на захист Сидоржевського від нібито незаслуженої кривди, я дізнався, що за його дорученням вона має створити новий спілчанський довідник. 

Бог їй у поміч. Адже раніше такі довідники оновлювалися до кожного чергового письменницького з’їзду: хтось відійшов у Вічність, сотні нових прийнято…

Під кінець короткої бесіди прийшов Сидоржевський, і моя колишня колега по Комісії хутко помчала до нього, рішуче кинувши наостанок:

– Треба припинити чвари і розкол Спілки! 

Питаю навздогін:

– А як бути зі зниклими 14-ма мільйонами спілчанських гривень та скільки довідників можна видати, скільки інших добрих справ зробити за ці невідомо куди зниклі гроші від незаконного продажу спілчанського майна? 

Відповіді не почув…

Підсумок:

Усе вище сказане – як коментар до відомої крилатої фрази Олеся Гончара: «Українські письменники – совість нації». Маю повне моральне право уточнити: Не усі українські письменники – совість нації. Вистачає і рабів, і лакиз, і байдужих. І навіть бажаючих увійти до «розстрільних команд»…

 3. Привіт від "комуняки"!

Саме таку «підлу личину» викрив у мені на 3-й сторінці останнього за часом № 1-2 газети «Літературна Україна» від 19 січня 2019 року голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський у своїй статті-прокльоні на адресу голови Київської організації Національної спілки письменників України Володимира Даниленка «Звертаюся до делегатів Київської конференції: відповідально поставитися до вибору, який маємо зробити».

Сидорженківське «відкриття» щодо Анатолія Гая варте того, щоб процитувати його дослівно: 

«Постмодерніст» і «новатор» Даниленко знайшов спільну мову з одіозним «радянським ветераном війни в Афганістані», головою Київської обласної організації НСПУ А. Гаєм – затятим комуністом, який досі з гордістю зазначає про себе у Вікіпедії як про «члена КПРС до 1991 року…» 

От уже воістину геббельсівська майстерність: чим більша брехня, тим швидше у неї повірять! І абсолютно не важливо, що хтось може відкрити Вікіпедію, знайти довідку про Анатолія Гая і переконатися, що голова НСПУ М. Сидоржевський нахабно бреше. Бо ніяких «гордих зазначань» Гая у Вікіпедії як про «члена КПРС до 1991 року» немає і ніколи не було. Що «комуняка» Гай ще за радянської доби у Білій Церкві став одним з організаторів Товариства Української мови імені Тараса Шевченка, з якого вибрунькувався «Рух за перебудову». Що як незалежний депутат у серпні 1991 року рішуче виступив проти ГеКаЧеПе і був одним з активних організаторів референдуму за Незалежність України, а потім чотири рази обирався білоцерківцями до Білоцерківської міської та двічі – до Київської обласної рад. Певне ж, що «комуняку» прості виборці аж шість скликань своїм депутатом не обирали б. Що Гай ще за радянських часів почав збір матеріалів про Голодомор 1932-1933 років на Київщині, а з проголошенням Незалежності України очолив обласну пошуково-видавничу групу, яка видала визнаний Інститутом національної пам’яті України кращим в Україні том зі свідченнями про страхітливий злочин комуністичного режиму – Голодомор-геноцид українського селянства. За цю титанічну дослідницьку працю А. Гай і кілька інших пошуковців, серед яких ще три члени Київської обласної письменницької організації Андрій Гудима, Володимир Іванців та Галина Гай президентом України В. Ющенком були нагороджені орденами «За заслуги» 3-го ступеня. Що з початком неоголошеної російсько-української війни на сході України А. Гай разом з сином Юрієм, також письменником, поїхали на фронт (як не прикро про це говорити, але більше на прохання Генштабу ЗСУ поїхати на передову військовими журналістами не відгукнувся жоден український письменник). Під Волновахою, а згодом під Авдіївкою ми півтора року безпосередньо у бойових умовах збирали матеріали для випуску військового щотижневого вісника «Знамено перемоги» 72-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України – спадкоємиці дивізії Гончарових «Прапороносців» часів ІІ Світової війни. Що за сумлінне виконання військових обов’язків редактор цього вісника А. Гай нагороджений Подякою начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерала армії України В.М. Муженка, Почесним знаком 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, медаллю «За сприяння Збройним Силам України», знаком «За збереження Історії». Що йому вручено довідку про безпосередню участь у антитерористичній операції...

Слово, якийсь «не такий», неправильний комуняка виходить з цього осоружного пану Сидоржевському письменника Анатолія Гая.

Але якщо вже охрестив "очільник" когось комунякою чи ще чимось непотребним – значить, так, на його особисте і його лакиз різного калібру переконання і має бути! 

Ну що ж, сперечатися з ...дуже розумними... – то лише марнувати час! Єдиний спосіб – товкти нинішнього спілчанського "очільника" носом у той продукт, який він, користуючись своїм службовим становищем, регулярно накладає довірливим і по-дитячому наївним українським письменникам на сторінках "Літературної України", по радіо, телебаченню, у фейсбуці та в інших ЗМІ щодо тих, кого за критику його авторитарних і протизаконних методів керівництва, за розтринькування нажитого кількома поколіннями українських письменників (не протягнутими Сидрожевським і його наближенням з однією-двома книжечками-метеликами сьогоднішніх "активістами" Спілки, а справжніми велетами Слова і Духу) спілчанського майна ненавидить усіма фібрами своєї безмежно глибокої і широкої диктаторської душі. 

Що ж, відновлюючись у Спілці, звідки нас п. Сидоржевський і його команда незаконно виключили, доведеться таки товкти вашого, шановні і не дуже, колеги-письменники, спілчанського очільника, мов шкодливого кота, у його «інтелектуальний продукт» – геббельсівську брехню носом згідно з чинним законодавством України... 

Додаткова інформація