СЛОВО ПРО ВЧИТЕЛЯ

             (до 100-річчя від дня народження Віктора Міняйла)

Віктор Міняйло

Чи не найавторитетнішим дослідником творчості Віктора Олександровича Міняйла є критик, літературознавець і прозаїк Григорій Штонь. Отож і розпочнемо з його вагомого слова: «...Хоч би як багато про таємниці художньої творчості було написано, справжній митець їх щоразу помножує. Причому, стосується це не лише ним створеного, а й ним прожитого, яке так чи так відбивається у слові, впливає на його тона-льність, образний зміст – практично на все, що цим словом, як певною духовною субстанцією, виражено. Та ось, уявіть на хвильку, що ви розмовляєте з людиною, за скельцями окулярів якої навдивовиж спокійні, ба й холоднуваті очі, чоловічки яких аж ніби стиснуті глибоко затамованим і водночас жорстко «дисциплінованим» болем. У рисах обличчя цієї людини теж багато промовистого; їхня витончена строгість миттєво породжує згадку про дитинство і фотокартки за склом суворо застиглих перед об’єктивом старших і молодих чоловіків, що ні одягом, ні формою майже обов’язкових вусів не дозволяли собі відійти від усталеного уявлення про інтелігента. У першому чи енному поколінні – не суть важливо – народ плекав і народ висував із своїх рядів у цей прошарок не тих, хто інтелігентом народився, а хто ним прагнув стати і став. Стриманість манер, виваженість кожної фрази, ясність і викінченість думки – це вже похідні втіленого вашим співрозмовником образу, що неначе зійшов з давніх дагеротипів і чемно підтримує з вами бесіду, жодного разу не замірившись на те, щоб взяти її у власні руки і повести у вигідному чи потрібному для себе напрямку».

«Невже саме таким не лише виглядав, а й був Віктор Міняйло?» – щиро здивується той, хто, можливо, уявляв автора «Зір і оселедців» чи «Останнього рубежа» абсолютно іншим. Іншим, до речі, небезпідставно: авторський стиль, якщо він воістину оригінальний і, що головне, цілком в межах самого себе природний, так чи так – але «фотографує» письменника як людину ізсередини набагато краще, аніж навіть щоденне з ним спілкування. Отож і Віктор  Міняйло, судячи з його обігрітого і уяскравленого всіма барвами багатоликої народної душі письма, мав би бути людиною не лише вроджено мудрою, а й непідробно веселою, балакучою... Можливо, оця його стриманість, оця скупість кожного жесту і звична зімкнутість губ була продуманою і підтримуваною ним грою у когось іншого?

Можна було б, звісно, цю і багато інших рис характеру Віктора Олександровича (скажімо, схильність до настроєвого мінору) пояснювати, як це поспіль робиться, обставинами дитинства, юності, більш зрілих літ, котрі припали на трудні часи. Для цього досить простої констатації «заспівних» віх його життя.

Народився Віктор Олександрович Міняйло 5 листопада 1919 року в селі Строків Попільнянського району на Житомирщині в родині службовця. Дитинство і шкільні роки пройшли у селі Городище-Пустоварівка Володарського району Київської області, де очима підлітка побачив страхіття Голодомору 1932-1933 років. У 1939 році закінчив Київський залізнично-будівельний технікум і був призваний на строкову службу в армію, звідки демобілізували за станом здоров’я. Пережив гітлерівську окупацію. Чудом залишився живий. Після війни працював геодезистом-розвідником, економістом, учителем, землевпорядником, а вночі займався творчою письменницькою роботою.

Перші публікації з’явилися ще перед війною – 1938 року в газеті «Сталінське плем’я» та в журналі «Літературний Донбас» у № 10; пізніше в 1940 році – у «Київському альманасі».

Переживши колективізацію, Голодомор, репресії 1937-1939 років, німецьку окупацію, переслідування за перебування на тимчасово окупованій гітлерівцями території, де опинився внаслідок одержаного в Червоній Армії каліцтва, у повоєнні роки він півтора десятиліття не мав змоги реалізувати свій величезний літературний талант. Лише під час «Хрущовської відлиги» Віктор Міняйло потужно вибухнув як прозаїк першої величини. У 1959 році виходить його перша повість «Перо жар-птиці», яка  була одразу ж перекладена на російську мову. 

 1959 рік. Віктор Міняйло видав свою першу книгу «Перо жар-птиці»

1961 року Віктора Міняйла прийняли до Спілки письменників України. У 1963 році вийшла нова повість «Блакитна мрія», наступного року – повість «Людське ім’я», ще через п’ять років – «Дзеркальний короп».

Та несподівано для тих, у кого письменницький імідж Віктора Міняйла утвердився як письменника-гумориста, він береться за «серйозну» прозу. Дилогія «Посланець до живих» (1966) та «Кров мого сина» (1975), «Останній рубіж» («По цей бік правди») (1985), присвячені темі воєнного лихоліття, потрясли особливим трагізмом і глибиною проникнення у складні долі тих, кому, як і автору, довелося пережити гітлерівську окупацію.

До своєї воєнної прози Віктор Міняйло повертався неодноразово майже до кінця своїх днів. Скажімо, у роман «По цей бік правди», виданий у 2009 році, автор вніс більше сотні нових та суттєво редагованих сторінок.

У 1979 році вийшла дилогія «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі»…

Віктору Міняйлу вдалося сказати правду про велику кривду рідного народу. Змістом його творів стало життя українського села за радянської влади, яке знав не з чиїхось слів, бо з теорією і практикою сталінізму, а надто ж – з аграрним її варіантом, стикався віч-на-віч, пів століття працюючи у селі. В людині мислячій, спостережливій і душевно вразливій цей досвід не нагромаджував оптимістичних вражень.

 Вершинним твором у цьому ряду став «Вічний Іван» – роман, за який у 1996 році автору було присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка. Причому премія присуджена за твір, який був опублікований лише в часописі «Основа», і тільки після найвищої літературної відзнаки України виданий окремими книгами у 2001 та у 2004 роках.

Зі своїх гумористичних і сатиричних повістей та оповідань початку своєї літературної діяльності прозаїк виніс не просто бридливу відразу, а кипучу ненависть до міщанина, в яку б обгортку не упаковувала того дійсність: чи то голова волревкому Хома Неживий, чи жебрак Теофіл Попідтиненко, чи жмикрути-садисти Кузьма і Палажка Титаренки з двадцятих років становлення на селі радянської влади, чи зрадники-поліцаї з воєнних романів, чи пристосуванці-безбатченки наших днів. Віктор Міняйло знайшов їм дуже влучну назву – хохлуї, тобто гібрид хохла з холуєм. 

Антиподами цих хохлуїв у творах письменника виступають прості селяни – Іван Лановенко, Степан Курило, велика родина Половців, Олекса Копитенко, Ніна Оскілко, Фросина Ковалиха і  сотні інших, з якими він жив поруч більш як пів століття до переїзду у Білу Церкву  і яких добре знав. Хоча термін «прості» автор спростовує кожним рядком своїх  творів, бо герой його оповідань, повістей і романів – то цілий Всесвіт, який не дано осягнути сповна навіть такому видатному майстру, яким був Віктор Міняйло.  Автор любив їх. Віктору Міняйлові вдалася любов. Він жив у любові і висловив її у своїй творчості. Цю провідну рису Віктора Олександровича точно підмітив відомий літературний критик Ігор Кравченко, при цьому підкресливши, що у своїй любові до людей  видатний прозаїк «…акумулює різні, часом протилежні стильові течії, синтезуючи їх в унікальний авторський стиль... І класицист, і традиціоналіст, і письменник необарокового спрямування, і модерніст, і постмодерніст, і символіст, і примітивіст, і герметист, і авангардист, і екзистенціаліст, і сюрреаліст, і абсурдист, і майстер чи дослідник химерних гумористичних і т.д. текстів…» 

За довге творче життя з-під пера майстра вийшли збірки повістей і оповідань «Перо жар-птиці» (1960), «Блакитна мрія» (1963), «Людське ім'я» (1964), «Дзеркальний короп»" (1968), «Молоді літа Олександра Сокола» (1961, 1984), «Дивовижні пригоди Баби Яги, Івасика Телесика та фотографа Диньки» (1989, 2004); романів «Посланець до живих» (1966, 1973, російською мовою 1970, 1975), «Кров мого сина» (1969, 1976, 1986, російською мовою 1974, 1975), «Зорі й оселедці» (1972, 1979, російською мовою 1978), «На ясні зорі» (1975, 1979, російською мовою 1978), «Останній рубіж» («По цей бік правди») (1983, 1985, російською мовою 1987), Вибрані твори в 2-х томах (1989), роман «Вічний Іван» (2001, 2003, 2004), книга притч «Шпаргалки Езопа» (2004),  «Вічний Iван. Шпаргалка Езопа» (вибрані твори, 2011), сотні публіцистичних виступів у пресі, які стверджували високі гуманістичні ідеали, відстоювали й  утверджували нашу українську мову й культуру, пробуджували в українцях почуття національної гідності,  прагнення звільнитися з-під імперського московського ярма. Його твори видавались у десятках країн Європи, Азії та Америки. Загальний тираж тридцяти видань Міняйлівських книг становить понад мільйон примірників.

Тисячі й тисячі українських патріотів виховувалися на чесних, принципових, талановитих книгах Віктора Міняйла протягом більш як піввікової новітньої історії України з її страхітливими потрясіннями, зміною суспільно-політичних формацій, становленням і крахом суспільних стереотипів. Але які б злами не стрясали нашу згорьовану землю, Віктор Олександрович як письменник і як громадянин, справжній патріот, був на вістрі часу. Своїм пристрасним художнім і публіцистичним словом він кликав земляків до боротьби за волю, за людську гідність, за нашу потоптану українську мову і сповнену героїчного трагізму історію.

 Віктор Міняйло (на знімку в центрі) з членами Білоцерківського літературного об'єднання «Заспів». 

Віктор Міняйло дав путівку в літературу десяткам нинішніх членів Національної спілки письменників України. Він  по-батьківськи уважно читав рукописи майбутніх творів,  делікатно, але переконливо вказував на огріхи, радів нашим вдалим творчим знахідкам. Деякі книги благословляв своїми передмовами, а коли ми набували письменницького професіоналізму, давав рекомендації до Спілки письменників України.

Багато колишніх учнів Віктора Міняйла стали відомими письменниками, за творчі здобутки і громадську діяльність  відзначені літературними преміями, орденами й почесними званнями незалежної держави України. Тож їхні здобутки і відзнаки – то здобутки й відзнаки і їхнього Вчителя. З вдячністю згадують у ці поминальні дні свого наставника відомий літературознавець і поет, професор Національного університету ім. Т. Шевченка  Юрій Ковалів,  нині сущі члени Білоцерківської міської письменницької організації поет, прозаїк, літературний критик і публіцист, багатолітній головний редактор «Літературної України»  Віктор Грабовський, поетеса Тетяна Шарова, поет, прозаїк і драматург Андрій Гудима, прозаїк Галина Невінчана, поетеса і прозаїк Тетяна Братченко, поети Петро Розвозчик і Кость Мордатенко, гумористи Володимир Дідківський і Віктор Євтушенко, прозаїк Анатолій Гай, поетеса і прозаїк Галина Гай, новеліст Юрій Гай. Його учнями були також покійні поет і публіцист Володимир Іванців, поет Василь Шаров, поет і прозаїк Анатолій Кислицин, поетеса Галина Калюжна.

Віктор Міняйло у різний час дав рекомендації для вступу до Спілки письменників України трьом членам письменницької родини Гаїв, – прозаїку Анатолію Івановичу, поетесі і прозаїку  Галині Семенівні та автору цих рядків. А художник-графік Олеся ілюструвала останні книги видатного майстра слова

Вдячні учні Майстра слова підготували до його ювілею науково-практичну конференцію «Віктор Міняйло: вершинна українська проза 2-ї половини ХХ – початку ХХІ століть», яка пройшла за сприяння Київської  обласної  та  Білоцерківської міської  організацій Національної   спілки  письменників  України, Kиївського  обласного творчого  об’єднання  «Культура», Київської  обласної  торгово-промислової палати, відділу  культури  і туризму, управління освіти і науки Білоцерківської  міської  ради, Білоцерківського міжрайонного об’єднання  ВУТ «Просвіта», Білоцерківської міської  організації Українського Фонду культури за участю бібліотечних працівників, педагогів-словесників, краєзнавців та численних  шанувальників мудрого й талановитого Слова прозаїка світового рівня Віктора Міняйла.

 

Науково-практична конференція «Віктор Міняйло: вершинна українська проза 2-ї половини ХХ – початку ХХІ століть», яка відбулася за участю відомих письменників, літературних критиків і літературознавців. Крайній зліва у президії – Віктор Міняйло. За трибуною – його багатолітній товариш, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров. Біла Церква, 5 листопада 2009 року

Учасники і гості конференції змогли зустрітися з ювіляром, почути доповіді про його багатогранну творчість і придбати його книги з автографом. В роботі конференції взяли участь і виступили Анатолій Дімаров,  Михайло Слабошпицький, Ігор Кравченко,  Олександр Божко та інші відомі письменники.

Україна гідно вшанувала свого талановитого сина. Він був відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка, літературною премією імені Андрія Головка, орденами Ярослава Мудрого IV і V ступенів, удостоєний звання почесного члена «Просвіти» імені Тараса Шевченка та нагороджений її медаллю «Будівничий України».

Земляки-білоцерківці присвоїли Віктору Міняйлу звання почесного жителя Білої Церкви, відзначили міською  літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького і занесли до «Золотого фонду» міста, а члени Білоцерківської міської організації Національної спілки письменників України обрали своїм почесним головою.

 

Один з останніх прижиттєвих знімків Віктора Міняйла, на якому в гості до письменника з вітаннями з нагоди 95-річчя від дня народження і нагородженням орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня прибули (зліва направо) Білоцерківський міський голова Василь Савчук, голова Київської обласної та Білоцерківської міської організацій Національної спілки письменників України Анатолій Гай, начальник відділу культури Білоцерківської міської ради Петро Красножон та виконуючий обов’язки голови Правління НСПУ Олексій Божко. Біла Церква, 5 листопада  2014 року

 99 років і 21 день буття на цій грішній і святій землі подарував Господь Віктору Олександровичу Міняйлу. За межу Вічності він ступив 25 листопада 2018 року, тож цей матеріал є і вшануванням нашого мудрого Вчителя з нагоди першої річниці його смерті.

До 100-річчя від дня народження класика сучасної української літератури вдячні земляки-білоцерківці  провели у навчальних закладах і бібліотеках міста численні Дні пам’яті з участю письменників – його учнів. На будинку, де більше як пів віку жив і творив майстер, встановлено меморіальну дошку. Рішенням  Білоцерківської міської ради  ім’я Віктора Міняйла присвоєно одній з вулиць та започатковано щорічну міську премію імені Віктора Міняйла, яка щорічно вручатиметься до дня народження класика учням міських шкіл, гімназій і коледжів за успіхи у вивченні української мови та літератури, а також кращим педагогам-філологам Білої Церкви. 

Будинок, де жив Віктор Міняйло

Завершити це слово про Віктора Міняйла з нагоди 100-річчя від дня його народження хочу, як і почав, словами видатного літературознавця, поета, прозаїка, кінодраматурга, лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка Григорія Штоня, адресованими ще живому Віктору Міняйлу: «Колись давно-давно Ви, Вікторе Олександровичу, на сторінках (чомусь, здається, це був рукопис) бозна якої моєї повістини на місці кожного „пішли“ не втомились проставити надделікатне „ходімо“. Я цей ґречний щиголь прийняв і зараз кажу: „Ходімо, дорогий старійшино, далі! Скільки стачить сил і Духу. А не стачить, подякуймо світові за те, що вічний бодай він. Як і сльози зворушення, що ось взяли й викотилися ніби нізвідки. А насправді – з Небес, що прагнуть простору в кожному…“.

Юрій Гай,

відповідальний секретар Київської обласної  організації 

Національної спілки письменників України

 

 

 

 

Додаткова інформація