Вітаємо!

Художник-живописець і графік, музикант, поет, прозаїк, гуморист. Член Національної спілки художників України та Національної спілки письменників України. Лауреат літератур- ратурно-мистецької премії імені Олександра Бойченка (1983) та літературної премії імені Остапа Вишні (2010). Учасник Всеукраїнських та Міжнародних мистецьких виставок і пленерів. Дипломант Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації». 

Народився 20 січня 1952 р. в с. Садова Могилів-Подільського району Вінницької області. Закінчив Тульчинське культосвітнє училище, відділ керівників духових оркестрів (1971) та художній факультет Одеського педагогічного інституту ім. К. Ушинського (1977). З 1969 до 1998 рр. працював диригентом орке¬стрів, хорів, ансамблів та в художній студії науково-дослідного інституту (ВНІВМОТ) на Київщині. 

Іван Донич – автор пейзажів, натюрмортів, ілюстрацій до книжок. В його доробку – 10 поетичних і прозо¬вих книжок: «Дверцята до раю» (2000), «Поцілунок мадонни» (2001), «Мушу боротися» (2003), «Я малюю тобі музику» (поезія) (2006), «Дихаєте тут…» (гумор і сатира) (2008), «Голуб, який не злетів у небо» (2009), «Горохом по спині» (гумор і сатира) (2010), збірки дитячих оповідань «Ой летіло промело» (2013), «Ні, ти щось показував!..» (гумор і сатира) (2015), книжки оповідань для дорослих та дітей «П’єса для чотирьох рук» (2017 ). 

Осінь. Біла Церква. п., о., 70х50, 2018 р.

Основні мистецькі твори: живопис – «Весняний день» (1982), «Напровесні» (1987), «Осінь. Лавра» (1992); серії робіт: «Словацькі пейзажі» (1997), «Шевченківський край» (1998), «Седнівські мотиви» (2002). «Мальовничими стежками України» (2004). 

Весна, п., о., 50х70, 2018 р.

Іван Костянтинович грає на 32 музичних інструмен¬тах. Займається музикою з п'яти років. Влітку, в музеї народної архітектури і побуту України, біля с. Пирогів проводить майстер-класи з живопису, графіки, фольклору, гри на інструментах. Пропагує український фольклор. У творах Івана Донича відображено минуле й сучасне українського села. Роботи зберігаються у Національному музеї імені Тараса Шевченка (Київ), в багатьох приватних колекціях світу.

Березень, п., о., 50х70, 2018 р.

Письменники у Президентському полку

На запрошення командування Президентського полку в один з вихідних до воїнів цієї специфічної військової частини, яка здійснює охорону вищої посадової особи України та  зустрічає Почесною військовою вартою лідерів держав світу, завітало подружжя колишніх військових журналістів, письменники-орденоносці Галина і Анатолій Гаї. 

Зустріч була приурочена до випуску обласним книжковим видавництвом «Буква», де працює головним редактором Галина Гай, книги її чоловіка Анатолія Гая про героїзм воїнів Збройних Сил України, які грудьми заступили шлях озброєній до зубів московській орді та її  ставленикам-колаборантам із самопроголошених ДНР і ЛНР на сході України. Художньо-документальну повість «Вогненні рубежі «Прапороносців» її автор писав протягом півторарі-чного перебування у діючій армії на передовій під Волновахою та Авдіївкою, де за розпоря-дженням командування Генштабу ЗСУ редагував військовий вісник 72-ї окремої механізованої бригади «Знамено перемоги». Військовим фотокореспондентом та випусковим редактором цього вісника служив син Анатолія Івановича й Галини Семенівни, молодий прозаїк, член НСПУ і Київської обласної письменницької організації Юрій Гай, відзначений за відмінну службу на сході України  двома військовими нагородами.

Гості воїнів Президентського полку розповіли про свою творчу і громадську роботу, за яку удостоєні орденів «За заслуги» 3-го ступеня та багатьох інших високих відзнак, про специфіку професії військового журналіста і військового письменника, подарували свої книги.

Воїни у свою чергу привітали Анатолія Гая з виходом нової книги та врученням  йому після повернення з війни Подяки начальника Генерального Штабу ЗСУ і найвищої нагороди Українського війська для цивільних – медалі «За сприяння Збройним Силам України», сердечно подякували гостям-письменникам – майстрам художнього слова за щире  спілкування  і подаровані  книги з автографами для полкової бібліотеки.

На світлинах зафіксовано кілька миттєвостей зустрічі письменників з воїнами Президеннтського полку

 

ВЕЧІР СМІХУ У БІЛІЙ ЦЕРКВІ

Хоча переживаємо не кращі часи, але живуть традиції. Однією з яких є ініційоване трудівниками гумористично-сатиричного цеху нашої обласної письменницької організації відзначення Міжнародного Дня сміху.

От і цього разу вони зібрали численну аудиторію у приміщенні Київського обласного музично-драматичного театру ім. Саксаганського. Відкрив Вечір сміху наш колега поет-гуморист, президент Міжнародного благодійного фонду  ім. Павла Глазового, Член Асоціації діячів естрадного мистецтва України, лауреат молодіжної літературно-¬мистецької премії ім. Миколи Вінграновського, літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького, Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири Всеукраїнського молодіжного фестивалю «Перлини сезону», кількох  Всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки» з присвоєнням звання «Професійний сміхотворець України»  Віктор Євтушенко. Він розповів про велику роботу, яку веде очолюваний ним Фонд зі збереження кращих набутків класиків українського гумору, підтримку талановитої молоді з числа авторів-гумористів і виконавців гумористичних творів. У виконанні автора прозвучало кілька нових сатиричних творів відомого майстра гумористичного цеху.

 

Вечір сміху зі сцени Київського обласного музично-драматичного театру ім. Саксаганського відкриває поет-гуморист Віктор Євтушенко 

 

Свої твори прочитали поети-сатирики  білоцерківець Володимир Дідківський, гість з м. Ніжина Олег Дорачук і житель села Городище-Пустоварівка  Володарського району Леонід Гажала, якому на вечорі голова журі заснованої Київською обласною торгово-промисловою палатою літературно-мистецької премії ім. Миколи Сома заслужений працівник культури України Анатолій Кульчицький  вручив  атрибути і грошову частину цієї високої творчої відзнаки.

 

Свої нові гумористичні і сатиричні твори читає член Правління КОО НСПУ, лауреат літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького

Володимир Дідківський

 

Веселе, приперчене поетичне слово класиків гумору і сучасних авторів  прозвучало зі сцени у виконанні гості з Києва Тетяни Димань, юних виконавців – переможців традиційного обласного конкурсу на краще виконання творів Павла Глазового та інших майстрів гумору.

 

Премію імені Миколи Сома одержує поет-гуморист Леонід Гажала

 

Артисти театру тішили  глядачів гумористичним сценками і виконували жартівливі народні та сучасні пісні. 

На сцені – артисти Київського обласного музично-драматичного театру ім. Саксаганського

 

Розходились учасники і гості свята сміху з добрим настроєм, ще раз упевнившись  у тому, що доки ми здатні посміятися над своїми вадами і проблемами, доти нас нікому і нічому не здолати.

 Глядачами і уболівальниками за своїх колег-гумористів було письменницьке подружжя Гаїв

 

РЯДКИ, ЩО ПАХНУТЬ ПОРОХОМ

При виконанні обов’язків редактора військового вісника 72-ї окремої механізованої бригади під час одного з відряджень на передову мені передали сувій з кількох аркушів, де від руки були написані вірші російською і українською мовами, які, що називається, взяли за душу своєю окопною правдою. Це були поезії учасника неоголошеної російсько-української війни з першого її дня бойового офіцера Андрія Кириченка.

Зібравши усе, що ходило по руках бійців бригади, ми  з сином Юрієм, також членом нашої Спілки, який разом зі  мною півтора року випускав на передовій військовий вісник, підготували та  за свій кошт видали першу поетичну книжечку нашого однополчанина під назвою «Така от війна...»

У невеликій збірці віршів з передової, попри певні огріхи (писав не профі-літератор, а бойовий офіцер-артилерист), як відзначила у вступному слові прес-офіцер бригади молодший лейтенант Олена Мокренчук, – «зріз війни з усіма її труднощами й страхами, тугою за коханими й іронією до «нічних панянок», докладними описами реальних подій та красивими алегоріями, образами та метафоричністю. В Інтернеті ці вірші набирають по півтисячі лайків за кілька годин; солдати і волонтери їх передруковують і дарують найріднішим. Сподіваємось, і вам вони припадуть до серця, бо написані гарно й щиро.»

Перша поетична збірка Андрія Кириченка була презентована військовослужбовцям бригади і  жителям селища Очеретяне на Донеччині, де розміщався штаб з’єднання, 16 січня 2017 року в день святкування 75-ї річниці створення 72-ї окремої механізованої бригади.

Високу оцінку виставили поету-фронтовику Андрію Кириченку члени Комісії НСПУ з військово-патріотичної літератури, які звернулися до Правління НСПУ з клопотанням прийняти талановитого поета-воїна до нашої Спілки. Їх підтримали учасники загальних зборів Київської обласної письменницької організації (майор Кириченко служить у військовій частині, розквартированій у Білій Церкві, тож територіально належить до Київської обласної організації НСПУ), Приймальна комісія НСПУ рекомендувала прийняти, а Правління НСПУ навесні 2017-го прийняло талановитого літератора до лав нашої Спілки.

На знімку: Письменники двох поколінь, воїни 72-ї окремої механізованої бригади – спадкоємиці дивізії Гончарових «Прапороносців» прозаїк Анатолій Гай і поет Андрій Кириченко. Літо 2017-го, штаб 72-ї бригади під Авдіївкою

У перших числах листопада 2017 року разом з бригадою новобранець нашого загону професійних літераторів майор Андрій Кириченко повернувся із зони боїв до Білої Церкви і після короткого відпочинку приступив до підготовки нової поетичної збірки.

Деякі з віршів поета-фронтовика пропонуємо читачам «Літературної України».

 

Анатолій ГАЙ, 

голова Київської обласної організації НСПУ,

редактор військового вісника 72-ї ОМБр.

 ВОЙНА НА ДОНБАССЕ

 

Отбросив сомненья ещё на Майдане, 

                прийдя добровольцем сюда,

Ты всё понимаешь, и тоже считаешь: 

                      Краина – одна навсегда!

И нас на колени никто не поставит, 

                            пока бьётся сердце бойца!

Война на Донбассе имеет начало, но

                       Не имеет конца…

 

Хранят наши матери души и фото,

  и ждут телефонных звонков,

А кто-то команду даёт для кого-то

     на подлый обстрел городов.

И под балаклавами прячут уроды 

                            свой страх и потерю лица. 

Война на Донбассе имеет начало, но

                         Не имеет конца…

 

Дорог паутина, посты, перекрёстки,

           снега и туманная муть…

Кто знал бы, как хочется воздухом мирным

           хотя б на мгновенье вздохнуть!

Но крутится жернов, и едет «груз 200»

                                    по слову ху*ла-подлеца.

Война на Донбассе имеет начало, но

    Не имеет конца…

 

Всё так же мы ловим в ночи «отведёнку»,

        и снайперы целят на свет;

Славянск и Пески, Волноваха и «Промка»  

            осколок – цена на билет.

И хочется верить, что я ошибаюсь, 

                             но вижу в глазах мертвеца:

Война на Донбассе имеет начало, но…

 

                           

ТУМАН

  

Сейчас туман рассеется, вот-вот…

На крыше снайпер вновь увидит цели.

Чуть слышно где-то ухнул миномёт,

И две вороны с тополя взлетели.

 

Напротив – дом. Да и вокруг дома.

А в окнах смерть и чьи-то злые лица.

И без тумана нам совсем хана,

Нам без тумана не пошевелиться.

 

Прохлада пробирает до кости,

Росу стираю с грязного приклада.

Нам жизнь прожить – 

что поле перейти!

Не очень далеко, но очень надо.

 

В помя́той фляге ровно по глотку

Сырой воды с тоской наполовину.

А чьи-то пальцы тянутся к курку

И снайпер уже видит наши спины.

 

Мы рвёмся наудачу, наугад,

И тишину сменяет хаос боя.

И кто прикроет спину, тот и свят,

А кто попал под пулю, тот спокоен…

 

Туман… Перед глазами пелена.

Но кто-то держит, и куда-то тащат.

«А смерть в тумане вовсе не красна», –

Я думаю, идя в туман всё дальше….

 

                                                           

ВІДПУСТКА

 

Вагон нарешті зупинився,

На десять днів – війні кінець.

Живим я знову залишився,

Я у відпустці, хай їм грець!

 

На десять днів про страх забути,

Про цінність лічених хвилин,

Батькам у вічі зазирнути,

Не слухать з острахом новин.

 

Побачить милу, рідну хату,

Малих дітей на руки взять.

Що може спокій дать солдату?

За що він буде воювать?

 

За незнайоме тихе місто?

За друзів? – в них своє життя -

Війна давно уже без змісту,

Без цілі і без майбуття…

 

Але нехай, про це пізніше,

Ми все розставим по місцях,

Хто бачив смерть – той не залишить

Брехні й підлоті вільний шлях.

 

А зараз – тиша, зраз – спокій,

Живи і не рахуй хвилин.

Чи день, чи два мине, допоки

Ти звикнеш до знайомих стін.

 

А далі – раптом поміркуєш,

Що все ж це не твоє життя,

І підсвідомо вже рахуєш

Як плине час до відбуття…

 

Вагон зупиниться нарешті,

В АТО кінчається маршрут.

Ось речі на плече береш ти.

Чекайте, хлопці, я вже тут.

                                                    

 

*    *    *

 

Щелчок в пазы, за ним щелчок другой.

Патроны лягут в магазине ровно.

Под вечер дождь стал снова нам 

слугой,

Размыл дороги, хлещет монотонно.

 

Чуть легче ждать: из тусклой пелены

Не станут «гости» шлёпать по болоту.

И миномёты в дождь не так страшны. 

Помилуй, Бог, проклятую пехоту!..

 

И в магазине друг за другом в ряд

Десятка три смертей замрут до срока.

Погода нам велит не воевать.

Ночь без обстрела – что ж, 

                                         уже неплохо!

 

Сырой блиндаж и сумрак на дворе, 

Доклад с постов – и тишина в эфире.

Но каждый ждёт и мысленно готов

Бежать к машине в ближнем капонире.

 

А в мире тихо, капель мерный звук.

Мы, как патроны, жмёмся в магазине.

Молчит эфир. И я молчу, и друг…

Один лишь дождь по грязи шьёт картины.      

 

 

 *   *   *

 

В Рождественскую ночь 2015 года под прикрытием густого тумана прямиком на позиции 3-го МБ 72-й  ОМБр вышла ДРГ противника в количестве пяти человек. 

Благодаря бдительности часовых и наличию у них тепловизора враг был вовремя обнаружен и собственными силами дозора уничтожен. 

Противник бежал. Нападавшие в панике бросили на снегу двоих своих раненых (они, как потом выяснилось, всю ночь медленно умирали в поле), и потом трое суток противник отказывался забирать их тела. 

Наши часовые оба получили награды за мужество. 

Вот такая война…

 

                 

Личному составу 

3-го механизированного батальона 

72-й  бригады посвящается

 

Чёрной язвой на снегу 

                            миномётные воронки, 

И холодный автомат 

                            пьёт тепло уставших рук.

Четверть часа до тепла, 

            блиндажа и тёплой пшонки,

Четверть часа. А потом  

                            на посту заменит друг.

 

Ночь позёмкою  кружит, 

мелкий снег в лицо бросая,

Искры изредка мелькнут 

из темнеющей  трубы.

Маскхалат, бронежилет – 

всё промёрзло и не тает. 

Ветки пляшут на ветру, 

словно линии судьбы.

 

Из провала-блиндажа вылез 

сменщик полусонный, 

Сразу ветра злую горсть  

полной грудью отхватил.

По позиции идём 

            тропкой, снегом забелённой,

Меж окопов и ходов, 

как меж брошенных могил.

 

Смотрим в поле: тишина; 

    ветер, ночь, равнины простынь… 

Под брезентом смотрит вдаль

                  снаряжённый пулемёт.

И, как призрачный мираж, 

проявляются вдруг гости:

Пригибаются, ползут, 

будто их никто не ждёт.

 

Сколько? Двое…Трое… Пять…

Колорадские херои

По оврагу вдоль кустов 

торят путь по целине.

Оглядятся – и ползут. 

Обкурились травки, что-ли?

Автомат наперевес, 

тянут «Мухи» на спине.

 

То залягут, то опять 

друг за другом, тихо-тихо… 

Друг упал за пулемёт, 

я за бруствером залёг.

Подпустили их на сто, 

в два ствола приняли лихо,

И такое началось – я забыл, 

              что и продрог!

 

Сердце бешено стучит! 

       Бью по вспышкам, бью по теням,

Пулемёт, как заводной, 

лупит длинными во тьму.

Слышно стоны впереди, 

и дрожат мои колени; 

Заменяю магазин: 

торопиться ни к чему.

 

Что там? Мины резкий свист 

заглушил горячку боя.

Видно, вызвали огонь, 

чтоб по-лёгкому уйти.

Из-за дерева смотрю, 

бью короткими и стоя. 

Из окопа машет друг. 

Да, пора к нему ползти…

 

Утро встретил пушек гром: 

мы утюжим их посадку.

На снегу лежат тела; 

пятна крови, барахло…

Не забрали мертвецов – 

знать, бежали без оглядки!

Да, такая вот война…

Нам сегодня повезло.

 

                                                        

ОНИ

(продолжение)

 

Они лежали целых двое суток

На той замёрзшей серой полосе,

И ветер всё трепал брезент их курток,

И лица их видны нам были всем.

 

Один не добежал всего два шага

И у ложбинки раненым упал.

А остальным – вернуться было надо,

Но наш огонь бы их жалеть не стал.

 

Потом пошли обстрелы и разведка,

Два штурма без пощады и ума,

И миномёты крыли, и ответка

По их постам, конечно же, была.

 

А этим – ничего уже не надо

На той обледеневшей полосе.

«Свои» забрать их, может, 

были б рады, –

Да мы не рады видеть их совсем.

 

А до врага всего-то метров тридцать!

На кашель тут же прилетает ВОГ.

И каждый тут – солдат, а не убийца,

И по-людски – тела вернуть бы смог.

 

Но… За душой у каждого потери,

Не первый год размениваем счёт.

Мы никому давно уже не верим,

Да и за ними вряд ли кто придёт.

 

 

БЕЗ НАС НИКАК

 

Мы уходили не под гром оваций,

И нас комплектовали второпях.

Не слушая чужих инсинуаций,

Мы просто шли и тем внушали страх.

 

И там, где остальные отступали,

Бросали всё, кричали, что невмочь, –

Стояла только Чёрная бригада, 

И только мы себе могли помочь.

 

Мы не просили лёгкую работу,

Но знают все: где мы – всегда успех!

Ведь Бог во все века любил пехоту,

А наша – ну так просто лучше всех!

 

Мы сотни километров намотали

По нашей «Градом» выжженной земле.

И пусть не все с цветами нас встречали, 

Но отпускать никто нас не хотел.

 

Своих героев помним поимённо,

Их память чтим, и этим мы сильны.

А наша пропылённая колонна

 Домой вернётся лишь в конце войны.

 

Ну а пока дымятся терриконы, 

Враг не разбит и свой не поднят флаг, 

Воюют наши роты, батальоны,

И знают все, что здесь без нас  – никак.

 

  *   *   *

Що віддати тобі, аби ти дочекалась на мене,

Як запасти у душу, де місце у серці знайти,

Чим розвіяти смуток, що навіть і зілля зелене

Не відпустить, бо мушу я знову від тебе іти.

 

Кожен крок, кожен слід, мов рубець, через серце лягає,

Та байдуже, де був я чи де доведеться пройти,

Пам’ятаю тебе, а про мене чи ти пам’ятаєш?

Серед подруг та справ, зовсім десь у другому житті.

 

Я напевно вернусь, як і всі ми вернемось, можливо,

Але знати, що є теє місце, де будь-коли ждуть,

Це, повір цим рядочкам, для кожного дуже важливо,

Важливіше за все, через що випадає нам путь.

ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАКИ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ РОДИНИ

Одразу три найвищі військові волонтерські відзнаки Міністерства оброни України – медалі «За сприяння Збройним Силам України» одержала у передноворічні дні літературно-мистецька родина Гаїв. Наказом міністра оборони України генерала армії Украини С. Полторака № 858 від 29.11.2017 р. цих нагород удостоєні члени Національної спілки письменників України Анатолій Гай та його син Юрій, а також донька Олеся за вагомий внесок у зміцнення обороноздатності Українського війська.  

Майже півтора року за дорученням Генерального штабу ЗСУ на передовій у Волновасі та у Авдіївці батько й син Гаї реалізовували пілотний проект з відродження малотиражної військової преси у з’єданнях, які протистоять на сході України російським агресорам і їхнім служкам-сепаратистам. Вони випускали військові вісники 72-ї окремої механізованої бригади «Знамено перемоги» та Командування Сухопутних військ ЗСУ «Захисник Вітчизни». Сотні кілометрів по прифронтових мінованих дорогах здолали військові журналісти, збираючи матеріали на взводних і ротних опорних пунктах інколи за кілька десятків метрів від ворожих траншей. Щотижня бійці в окопах одержували свіжі повнокольорові номери газет, які розповідали про героїзм українських воїнів, про славні традиції  захисників України, про наші непересічні цінності й ідеали, оплачені життям тисяч і тисяч борців за волю, за краще майбутнє українського народу. Було випущено більше півсотні номерів, а загальний тираж видань перевищив 15 тисяч примірників.

Базовим з’єднанням стала білоцерківська 72-га окрема механізована бригада. Про кращих її бійців і командирів письменники Гаї  розповідали не лише на шпальтах бойових вісників, але й регулярно надсилали репортажі до Київської обласної газети «Час Київщини», в «Літературну Україну» та в «Народну армію», у білоцерківські ЗМІ. Саме завдяки їм дізналась не лише Білоцерківщина та Київщина, але й уся Україна про героїчну службу випускника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного командира механізованої роти старшого лейтенанта Богдана Гарнаги, командирів механізованих взводів братів старших лейтенантів Дмитра і Романа Коваленків, командира розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону сержанта Юрія Нагаївського, командира відділення зенітно-ракетного взводу 1-го механізованого батальйону молодшого сержанта Євгенія, старшого навідника міномета Олександра Скрипківського, темношкірого білоцерківця-артилериста Дмитра Дахна з позивним «Обама», про полеглих за незалежність і територіальну цілісність України саперів головного сержанта взводу групи інженерного забезпечення  кавалера ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня  старшого сержанта Олександра  Нехая та командира інженерно-саперної роти, кавалера двох бойових орденів  капітана Євгена  Сарнавського, про добру сотню інших героїв АТО, які взяли в руки зброю і зі своїми бойовими побратимами не допустили російських загарбників та сепаратистів у Маріуполь і Волноваху, міцно тримали оборону у Авдіївській промисловій зоні, на шахті «Бутівка» та в інших найгарячіших точках східного фронту на Донеччині. 

Військові журналісти Гаї не лише регулярно збирали на передовій матеріал і випускали газети, але й розробили штатні розписи військових редакцій, на практиці перевірили затратність таких видань, розробили технічні умови їх випуску, підготували більше десятка військових журналістів для бригадної преси, що дозволить  налагодити випуск таких вісників у всіх воюючих на сході бригадах Збройних Сил України. За цю велику роботу керівник проекту Анатолій Гай відзначений також Подякою начальника Генерального штабу ЗСУ генерала армії України В. Муженка, почесним знаком 72-ї ОМБр і медаллю Всеукраїнського історичного об’єднання «Країна» «За збереження історії». 

А Леся Курило-Гай, яка має спеціальність художника-графіка і дизайнера, відзначена вищою волонтерською нагородою за  випуск до 75-річчя сформування 72-ї механізованої бригади – спадкоємиці бойової слави дивізії Гончарових «Прапороносців» художнього буклету «Під знаменом волі», який збереже для нащадків зафіксовані тушшю, олівцем, гуашшю та олійними фарбами обличчя живих і полеглих героїв.

 

 Полковник Г. Філь, 

начальник відділу військово-патріотичного виховання Головного управління 

морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України

 

 

 

Додаткова інформація