Літературна кав’ярня проект "Історія мого успіху"

14-го травня в літературній кав’ярні бібліотеки-філії №17 Сумської ЦБС в рамках проекту «Історія мого успіху» на запрошення членів ГО «Ініціатива Слобожанщини» відбулася зустріч з членом Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України письменником, журналістом з м. Обухів Геннадієм Горовим.     

Упродовж чотирьох годин присутні насолоджувались поезією, яку майстерно читав автор. Твори для дітей і дорослих торкнулися душі кожного з присутніх. Спілкування за чашкою кави проходило в теплій, задушевній атмосфері. Автора засипали десятками запитань і, звичайно, зичили творчих успіхів, наснаги та здоров’я.    

Геннадій Горовий дуже талановита молода людина. Не дивлячись на проблеми із зором, веде активний спосіб життя. Переможець багатьох конкурсів і фестивалів, лауреат Міжнародної  україно-німецької премії ім. О. Гончара.     

Йому вдається стрибати з парашутом і ночувати в печерах – це проекти «Світло для друга» і «Небо для вільних», веде передачі на обухівському телеканалі «Студія бард», має чотири поетичні збірки та одну повість в оповіданнях.

Бібліотеці дуже приємно було отримати в дарунок від автора три збірочки: «Від літечка до літечка», «Дзел-ле-енннь - світ», «Треба ж так!..».     

Надіємося, що Геннадій Володимирович, ще завітає до нашого міста і обов’язково до бібліотеки. 

 

Зав. Бібліотеки-філії N17 

Сумської ЦБС 

Погорєлова Л.М.

 

Письменник ВІКТОР ЄВТУШЕНКО в зоні АТО

 

Як ми в напівзламаному "бусі" пів-України проїхали

На середину жовтня ситуація в зоні війни стабілізувалася. Збройні сили України почали відвід з переднього краю важкого озброєння. Великокаліберна артилерія, танкові підрозділи починають обживати прифронтові степові балки й вже понад двадцять років розвалені тваринницькі ферми. Вояки потерпають від не облаштованості  й так скромного побуту. То ж чи мали право волонтери «Часу змін» залишитися осторонь від проблем армії? Звісно, ні. Ще й свято Захисника України наближалося. 

Навантаживши мікроавтобус продуктами харчування, теплими речами, інструментами, та запросивши в поїздку поета-гумориста Віктора Євтушенка, рушаємо на Схід. Велика подяка чудовій людині й підприємцю Раїсі Бойко, без якої наша поїздка була б неможливою.

Крайньою точкою нашої поїздки був район поблизу сумнозвісного Щастя Луганської області. Саме звідти попросили допомоги білоцерківці-танкісти 128-ї бригади. А як же не заїхати до давніх друзів із Білоцерківського ЗРП, тим паче, вони несуть бойове чергування недалеко від тих місць? Порадуємо і їх дотепним словом і корисними речами.

Знайти охочих вирушити в поїздку власним автомобілем виявилося надзвичайно складно. За півтора року війни волонтерські автомобілі перетворилися на «відра з гайками», а нових охочих гуцикати поганими луганськими дорогами загітувати дуже важко. Але нам пощастило. Все завдяки Олегу Ільїну, який порадив звернутися до Анатолія. Останній погодився швидко, лише зауважив, що його мікроавтобус працює на газу, тож потрібно вирахувати маршрут, щоб не проскочити повз заправку.

Коли ми запхали весь вантаж у старенький, майже 30-річний «Рено Трафік», то з’ясувалося, що малий об’єм газового балону не сама велика проблема. В «бусі» не працювала система опалення. Ми одразу відчули себе інтендантами середини ХХ століття, коли діди «розсікали» на таких легендарних «тачках», як ЗІС-5, «полуторка» чи «козлики» ГАЗ. Лишень вони тоді були мудріші й вдягалися відповідно погодних умов, чого не скажеш про нас.

Напевно, ніхто у Харкові так не радів ранішнім, осіннім, та все ж таки привітним сонячним променям, як наш закоцюрблий від протягів екіпаж. Гарячий чай і кава вже не рятували, а на більш міцні напої в нашій волонтерській групі «табу». В Харкові робимо зупинку й купуємо кілька розкішних тортів. Вони доповнюють солодку колекцію, яку приготували друзі волонтерів із супермаркету «Тріумф» під керівництвом Володимира Ординського.

«Трафік» бадьоро везе нас у південному напрямку. Щоб не шукати пригод на підвіску, вирішуємо проїхати трохи довшу відстань, але оминути «чугуївсько-куп’янський капець». Хто їздив, той знає. Доїжджаємо до Слов’янська і готуємося до повороту на Рубіжне. Ого, це вже щось новеньке. Раніше блок-пост біля столиці Гіркіна можна було проїхати швидше, а тепер СБУшники не лише «пробивають» по електронних  базах паспортні дані, але й не лінуються перевіряти ІМЕІ-коди мобільних телефонів. Це створює черги, але я ЗА такі черги.

Тим часом перевірки стають все частішими, а наш «Рено» став заводитися все гірше і гірше. Стартер подовгу прокручує колінвал на блок-постах і нетерплячі вартові починають сердито махати руками, мовляв не затримуй рух. Тож поки доїхали в Навоайдарівський район геть стемніло. Швендяти невідомими поганими дорогами безглуздо. Страшно не заблукати, а вколошкати машину і потім сумно дивитися на неї. Тим паче, що наш робочий «коник» і так почав стогнати на вибоїнах. Довелося ночувати в розташуванні Білоцерківського ЗРП.

Зенітники зустріли нас радісно. Говоримо про побут, життя, службу. Нас пригощають гречкою і вкладають спати. 

Ніч минула спокійно, «буржуйка» гріла кімнату доволі добре, тож вдалося непогано відпочити. Вранці підйом і шикування. 

Вивантажуємо частину «гуманітарки», вручаємо смачненькі тортики, вітаємо наших захисників зі святом і передаємо слово Віктору Євтушенку. Знаний гуморист сипонув жартами і дотепами, а потім взявся до гуморесок. Обличчя вояків світлішали, хоч ранок був похмурим. З’явилися посмішки, коментарі, пролунали аплодисменти і справа пішла. Свято все ж таки.

Після імпровізованого концерту й роздачі автографів нас пригощають сніданком. Цього разу гречка святково урізноманітнена солоним огірком. З цього робимо висновки, що з овочами у зенітників швах. Тож консервація, соління, маринади не будуть зайвими в нехитрому солдатському раціоні. Давайте но чит ачі піднапружимося і зберемо смакоти для вояків.

Нам дають провідника і наш «Трафік» продовжує рухатися до Щастя. В одному із сіл з’їжджаємо із поганого асфальту на гарну польову дорогу і, здіймаючи хмару пилу, мчимо до танкістів. Волонтер Валентина Павлова дуже хвилюється, щоб доставити допомогу нашим землякам, яких доля закинула служити у 128 бригаду. 

Села, які ми минаємо, сумні й похмурі. Багато хат і всі, колись колгоспні, сільськогосподарські споруди зруйновані. Зате селяни знайшли застосування пластиковим пляшкам. Їх настромлюють як декоративну прикрасу на дрючки й з цієї конструкції формують паркани. Вигляд ці загорожі мають, м’яко кажучи, не надто привабливий. Зате можна порахувати кількість випитого на душу населення пива. Хочеться до вітру, але шастати лісосмугами не варто, навіть у такій важливій справі. Ця місцевість нашпигована «розтяжками» й іншими пастками, тож згинути ні за цапову душу простіше простого.

Танкісти отаборилися на території колишньої ферми. Даху в спорудах немає, стіни теж збереглися не всюди. Там стоїть бойова техніка. Кілька рядів наметів вишикувано, як під ниточку. Тут живе особовий склад. Комфорт у такому житлі д-у-у-у-у-же посередній. Але танкісти не жаліються. Чути, як гупає метал об метал, діловито бігають туди-сюди в засмальцьованих комбінезонах механіки, подекуди потужно ревонуть дванадцять циліндрів танкового дизеля. Роботи непочатий край. Навіть вбиральня ще не збудована і шлагбаум на імпровізованому КПП. А це системоутворюючі речі військового життя.

Нам раді. На загорілих під степовим сонцем і перемащених мастилом обличчях танкістів світяться зуби. Це добре, бо в деяких частинах зуби у вояків випадають від поганої води, неправильного харчування. Кілька чоловік допомагають Анатолію підняти на домкратах «Рено» і полагодити підвіску. 

Так, нашому «бусику» добряче дісталося. Віктор Євтушенко часу не гає. 

Народні прикмети не брешуть і якщо жовтневого ранку небо похмуре, то ближче до опівдня обов’язково буде сонячно. Так сталося і цього разу. Світить скупе осіннє сонце, а на «плацу» кількадесят чоловіків радісно сміються дотепам гумориста. Його просять читати гуморески ще і ще й Віктор не відмовляє танкістам.

Особовий склад підрозділу неоднорідний. Воюють тут закарпатці, львів’яни, білоцерківці. Є кілька чоловік з Донбасу. Для них війна трагедія не лише країни, а й особиста. Їхні сім’ї розірвані симпатіями до воюючих сторін. Хтось шле повідомлення воякам із словами «Слава Україні», інші присилають прокльони і сподівання, що «Путін спасьот». Та й домівки цих вояків розташовані в так званій «сірій» зоні. Ось так, все навпіл.

Тим часом ми обходимо технічний парк. Тут таки і кухня. 

Нам дають по кухлю гарячого чаю і ведуть до танків. Головний із них стоїть із відкритими люками. На стволі гармати красується напис «Січовий стрілець». 

Пропонують піднятися на «броню» і спробувати себе в ролі членів екіпажу. Почергово втискуємося на місця командира, навідника, механіка. 

Враження специфічні. Ми, цивільні люди, відчули клаустрофобію. Навіть командир танка обмежений в просторі. Перед очима окуляр приладів спостереження, під рукою комплекс управління бойовою системою, ліворуч автомат заряджання гармати. Відкидаємо бронелюк і можна взятися за руків’я турелі кулемета. Вона обертається за допомогою маси тіла. Тож дівчата можуть накрутити тонку талію.

Водій-механік має трохи більші апартаменти, але й тут тісно… Ех, важка доля танкістів. Але хлопці сміються: «Хіба ми воюємо? Ми так, виїдемо – трохи стрельнемо і назад!» Жартівники! Нашому водію Анатолію командир дозволяє завести двигун танка. Потужний гуркіт рве барабанні перетинки, але Толя щасливий. Тут же стоять кілька хлопців, один із них воював у Донецькому аеропорту разом із білоцерківцями. Набираємо одного з них і з’єднуємо бойових побратимів. Такі короткі телефонні зустрічі.

Пора і в зворотній шлях. Дорогами сновигають автобуси «Будь-яке місто донецької області – Москва». Вони заповнені пасажирами. Народ мігрує. Назустріч нам їдуть різноманітні марки ваговозів із військовими номерами завантажені деревиною. Це й колоди для бліндажів і дрова на зиму. Будемо триматися. А для нас, волонтерів, настають «веселі часи». Акумулятор «здихає» і після кожної заправки ми з буксиру заводимо наш «Трафік». Затрафікалися ми до того, що ноги й руки гули. Та нічого, після побаченого все це сприймається, як легенько неприємна пригода.

Наразі готуємося до чергового виїзду. Вояки сумують за домівкою. Можливо, саме моральна підтримка набагато важливіша за матеріальні цінності. Хоча краще не надавати пріоритетам якимось напрямкам, а допомагати, допомагати, допомагати... Скільки є сил і можливостей. Не за дякую, за збереження країни!

 

КОСТЯНТИН КЛИМЧУК

ЖУРНАЛІСТ, ВОЛОНТЕР, ВИДАВЕЦЬ, ПРОСВІТЯНИН

 

 

 

НАШІ КОЛЕГИ В ЗОНІ АТО

За розпорядженням Міністра оборони України з 12 жовтня 2015 року невелика група україн-ських письменників тиждень перебувала у спецвідрядженні в зоні АТО. У її складі були й наші колеги: голова КОО НСПУ,  голова Комісії НСПУ з військово-патріотичної літератури білоцерківець Анатолій Гай,  переяславець Сергій Шевченко і новоприйнятий Приймальною комісією НСПУ  житель м. Укра-їнка Олександр Драндар. 

Літератори побували у підрозділах трьох аеромобільних бригад, бійці  й командири яких пройшли крізь пекло боїв з російськими регулярними військами та їхніми ставлениками – 

сепаратистами із самопроголошених ДНР і ЛНР в районі Краматорська, Костянтинівки, Деба-льцевого, Слов’янська, Дружківки та інших міст Донбасу. Нині вони стоять у другому ешелоні, надій-ним щитом прикриваючи промислові центри України від імовірного наступу російського агресора.

Письменники жили з бійцями за їхнім суворим армійським розкладом: ночівля у неопалюва-них тимчасово обладнаних для проживання приміщеннях, підйом, сніданок, виїзд, інколи за десятки кілометрів від штабу АТО у Краматорську, до воїнів на віддалені лінії оборони, агітаційно-пропагандистські виступи,  розповіді  про свою творчість і життя Національної спілки письменників України, індивідуальні бесіди з бійцями й командирами, які за подвиги у боях нагороджені орденами та медалями – майбутніми героями газетних публікацій і книг про неоголошену й гібридну, але від того не менш криваву війну на сході України. А що це – саме війна, письменники переконалися під час перебування в АТО навіть у ті порівняно спокійні дні перемир’я: неподалік гриміли постріли і вибухи, кілька воїнів – учасників АТО –  загинуло й одержало поранення.

Хоча заступник керівника АТО по роботі з особовим складом генерал-лейтенант В.І. Кропив-ченко, полковник Ю.М. Гвоздовський, майори І.В. Чорнобай, С.В. Дзиба, А.М. Цюценко, О.В. Пашке-вич, капітани Ю.В. Корінько, П.І. Розлач, Д.О. Бобров  та інші офіцери, якІ за дорученням командування АТО  всіляко сприяли письменницькій групі у виконанні її завдання, прагнули максимально  відгородити творчих, мало пристосованих до бойових умов людей від труднощів окопного фронтового побуту, кожен письменник сповна відчув екстремальні умови війни і збереже ці враження не лише у робочому блокноті із зафіксованими прізвищами учасників боїв та їхніми розповідями, але й у своєму серці.

 

На знімках:

 

 Таким нас зустрів Слов’янськ.

 

Бліндаж – солдатська хата.

 

Полковник у запасі Сергій Шевченко, трофейний автомат і киця на ім'я «Сепаратистка» (прибилася до десантників з розбитого збезлюднілого  села).

 

 Олександр Драндар: «Автомата не тримав у руках півстоліття...»

 

 Бойова техніка десантного підрозділу: це не травень 2014-го. Піткнуться непрохані – є чим зустрічати.

 

  П'ята війна військового журналіста Анатолія Гая

 

 Воїн – слухач вдячний.

 

День захисника Вітчизни: знімок на згадку з десантниками 95-ї  аеромобільної бригади і студентами Донецького національного університету.

 

 Зустріч письменників з педагогами і слухачами педагогічного ліцею м. Слов’янськ.

 

 Заступник голови НСПУ Володимир Шовкошитний і голова Комісії НСПУ з військово-патріотичної літератури Анатолій Гай передають книги українських письменників воїнам і жителям Слов’янська.

 

НОВІ ЧЛЕНИ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НСПУ

На загальних зборах Київської обласної організації НСПУ, які відбулися 11 грудня 2015 року в актовому залі Будинку письменників України, відповідальний секретар НСПУ Олександр Бакуменко вручив квитки членів Національної спілки письменників України нашим новим колегам, прийнятим до Спілки у 2015 році.

Новими членами Київської обласної організації НСПУ стали:

 

Публіцист, краєзнавець  Юрій Корнійович Домотенко.

Народився 15 липня 1935 р. в с. Довгеньке Тальнівського району Черкаської області.

Студіював філологію в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, звідки з 4-го курсу був відрахований «за нерозуміння курсу партії в національному питанні».

Вчителював, працював у Обухівській районній газеті, очолював літературну студію ім. А. Малишка. З 1984 р. – директор Обухівського районного краєзнавчого музею, нині визнаного кращим на Київщині.

Автор більше двох десятків публіцистичних і краєзнавчих книг, серед яких найвагоміші: «Преславне містечко Трипілля на Київщині» (1998), «Отут я походив...» (дослідження життя і творчості А. Малишка, 2002), «Син Дівич-гори» (дослідження життя і творчості Григорія Косинки, 2004), «Город-порт» (історія древнього Витачева, 2006), історії району «Земля Обухівщини» у 3-х томах (2007), публіцистичних нарисів «Все знайоме до болю» у 2-х томах (2012, 2014). 

Лауреат місцевих літературних премій ім. Григорія Косинки та «Триджерелля», міжнародного рейтингу «Золота Фортуна».

Член Національної Спілки журналістів України та Національної Спілки краєзнавців України.

Заслужений працівник культури України, нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України. Почесний громадянин Обухівського району на Київщині.

Живе і творить у м. Обухові .

Прозаїк Олександр Федорович Драндар. Народився 4 січня 1942 р. в м. Ткуарчал, Абхазія. За національністю болгарин. Закінчив механічне відділення Одеського нафтового технікуму (1960-1962) за спеціальністю технік-механік  з транспортування та збереження нафти і газу; факультет іноземних мов Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1966-1971) за спеціальністю викладач іспанської мови. 

Служив у війську на Південному Уралі,  працював  кочегаром на  Херсонському суднобудівному заводі; інженером Інституту електродинаміки АН УРСР та  КБ «Головважмашбудмеханізації» і три десятиліття  –  інженером Трипільської  ТЕС на Київщині.

Обирався депутатом Обухівської районної ради.

Працює у поезії і прозі.  Автор поетичних книжок «Болгарський варіант» (1999), поеми «Дума про князя Ігоря» (2004), віршів для дітей «Пригоди кота Мурзика» (2010); повісті «Особа некавказької національності» («Київ», № 4-5  2004).

Живе і творить у м. Українка Обухівського району .

 

Прозаїк і поет Микола Іванович Дубович. Народився 12 вересня 1948 року в с. Буда-Варовичі Поліського району Київської області. 

Після закінчення школи освоював цілинні землі  Казахстану. Після служби у війську повернувся в рідне село, де працював завклубом, згодом завідував книжковим магазином, лісникував, рубав ліс, навчався у Московському університеті мистецтв та на підготовчому відділенні факультету журналістики Київського державного університету, опанував французьку на курсах іноземних мов. Після закінчення Вінницької школи воєнізованої пожежної охорони майже два десятиліття працював начальником караулу професійної пожежної частини № 59 в селищі Вільча під Чорнобилем. 26 квітня 1986 р. брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, за що нагороджений медаллю «За відвагу на пожежі» (1986) та двома Почесними відзнаками МНС України «За мужність». Внаслідок опромінення став інвалідом 2-ї групи. Після відселення з радіаційно забрудненої зони із великою сім’єю переселився у м. Переяслав-Хмельницький.

Публікується з 70-х років минулого століття у газетах «Радянське Полісся», «Київська правда», Сільські вісті», в журналі «Київ».  1998 р. вийшла друком перша поетична збірка «Осіння пісня». Згодом виходять збірки віршів і прози «Чорнобильська зона» (1998), «Мелодії землі і серця» (2000) та «Яблуня життя» (2002), віршів «Свічечка віри» і «Сторона моя поліська» ( обидві – 2004), «Дорога любові» (2007), повість «Голгофа і Едем»  та поема «Рідна сторона» ( обидві – 2012), повість «Небо отчої землі» (2013).

З дружиною Ніною Іванівною (1954 р.н.)  мають  8 дітей і 5 внуків. 

Живе і творить у м. Переяслав-Хмельницький.

Прозаїк Тетяна Борисівна Кудінова (дівоче прізвище Калініченко). Народилася 27 березня 1939 року в м. Київ. Після  закінчення семи класів жіночої російської школи № 33 м. Києва у 1958 р. здобула спеціальність кінотехніка у Київському кінотехнікумі. У 1966 р. закінчила Київський ордена Леніна політехнічний інститут за спеціальністю «промислова електроніка». Працювала на оборонних підприємствах та в Інституті кібернетики АН УРСР. Після виходу на пенсію з 1996 р. по 2008 р. працювала вчителем декоративно-прикладного мистецтва та педагогом-організатором Київської ЗОШ № 186 і за сумісництвом – генеральним директором СП «Україночка». 

Має свідоцтво про реєстрацію авторського права № 6388 від 09.10.2002 р. «Розпис «Фунтік» (олійними фарбами по тканині, дереву, склу, бересті, каменю)».

Працювати з художнім словом почала з дитинства. Але життя у російськомовному середовищі спонукало до письма російською. Авторка книг прози «На стыке веков» (2013), «Не хочу ходить в школу» (2014). Але ріст національної самосвідомості після Майдану змусив переглянути свої погляди й орієнтири і почати писати українською мовою. Як результат, 215-го року вийшла друком повість українською мовою «Відпустка у серпні 2014 року».

За творчу діяльність Т. Кудінова удостоєна звань лауреата літературної премії «Золота гілка каштана» та Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Миколи Сингаївського.

Вдова. 

Живе і творить у с. Круглик Києво-Святошинського р-ну.

 

Поет, пародист Анатолій Іванович Черняхівський. Народився 7 березня 1950 року в с. Красна Слобідка Обухівського району Київської області.

Після закінчення у 1972 році фізико-математичного факультету Уманського державного педагогічного інституту 9 років працював вчителем фізики та заступником директора з навчально-виховної роботи Новопетрівської середньої школи № 1, з 1981 по 1988 рік – головою Вишгородського райкому профспілки працівників освіти та науки і майже три десятиліття – директором Вишгородської спеціалізованої школи «Сузір’я». Після виходу на пенсію донині  працює викладачем коледжу Київського університету імені Бориса Грінченка.

Автор збірок лірики «Сузір’я слів, думок і почуттів» (2007) та «Меридіан дощу» (2015), збірок літературних пародій: «Любов без кінця» (2008), «Село і люди» (2009),  «Тілесне і духовне» (2010), об’єднаних спільною назвою: «Нагадую, що все сказане вами…». Автор тексту Гімну Київської області. Друкувався в антології поетів Київщини «…Ота стежина в нашім краю», поетичній збірці авторів Вишгородщини «Послухайте, як дихає земля…», у колективних збірниках «Ірпінські поетичні зустрічі», «Натхнення», «Осінь в камуфляжі», «Вінтаж», «Провесінь», в журналах «Українська культура», «Світло», «Червоний перець», «Перець», «Дніпро», «Буква» та інших, в центральних та місцевих газетах, на різноманітних сайтах в Інтернеті. 

Автор пісень на власні тексти  і тексти інших поетів, які звучать в ефірі радіостанцій України та по центральному телебаченню  у виконанні народних і заслужених артистів України, народних хорів. Автор книжки пісень «Сонм осінніх почуттів» українською та французькою мовами (переклад Д. Чистяка, композитор – Г. Яковенко) . У 2010 році побачила світ збірка пісень для хору на власні тексти «Сім пісень Анатолія Черняхівського»

Заслужений вчитель України. Почесний громадянин м. Вишгорода. Член Асоціації діячів естрадного мистецтва.

Живе і творить у м. Вишгород.

 

За поданням Організаційного комітету Міжнародного форуму молодих літераторів (травень 2015 р.),  у числі  семи кращих молодих поетів, прозаїків, драматургів, критиків, відібраних зі 120 учасників форуму, рішенням Правління НСПУ  від 3 грудня 2015 року за спрощеною процедурою до НСПУ  прийнятий молодий прозаїк Юрій Гай.

Юрій Анатолійович Гай народився 3 липня 1988 р. у м. Біла Церква. 

Після школи працював у Видавництві „Буква” та КП „Бюро трудового діловодства”.

Закінчив Інститут соціології, психології і управління Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова за спеціальністю „соціологія управління”. Займався видавничими справами у ТОВ „Білоцерківдрук” та у Київському обласному творчому об’єднанні „Культура”. Брав участь у регіональних та всеукраїнських соціологічних дослідженнях. 

Автор  літературознавчого дослідження „Письменники дивізії „Прапороносців” (2012) і збірки новел „Психотерапевт” (2013). Друкувався в альманахах „Над Россю знов курличуть журавлі” (2002), „Коктебель-2005: зорі над морем” (2006), в антології „Весна Перемоги” (2015).  

Лауреат літературних премій україно-німецької ім. Олеся Гончара (2012) та  ім. Миколи Вінграновського (2013), всеукраїнських і регіональних літературних конкурсів „Захисник Вітчизни”,  „Вірю в майбутнє твоє, Україно”, „Нові імена України” та „Київщина – рідна сторона”. 

За участь у створенні антології поетів Київщини „...Ота стежина в нашім краю” та Київського обласного тому Національної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років нагороджений двома Почесними грамотами Київської обласної державної адміністрації з врученням іменних годинників.

Живе  творить у м. Біла Церква.

 

Додаткова інформація