НОВОРІЧНІ НАГОРОДИ ТЕТЯНИ КУДІНОВОЇ

Кінець  2018 року для члена нашої обласної письменницької організації,  відповідального секретаря Київської філії Українського фонду культури Тетяни Борисівни Кудінової  був наповнений багатьма приємними подіями.

За активну діяльність на ниві відродження і розвитку національної культури, вагомий внесок у справу відродження духовності та патріотичного виховання молоді незалежної України  вона нагороджена: 

Літературно-мистецькою премією  імені Івана Нечуя-Левицького за високохудожнє втілення в творчості українського національного характеру у  книзі "Сага про киян";

З благословіння Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета – Почесною відзнакою Святої Праведної Анни І ступеня;

Почесним Дипломом  Союзу незалежних болгарських письменників за вагомий внесок у розвиток болгарсько-українських культурних зв’язків;

Міжнародною книжковою відзнакою Македонії;

Літературною відзнакою ім. Климента Яніцького (Республіка Польща) за зміцнення культурних зв’язків між Україною і  Польщею;

Почесною  Грамотою Українського фонду культури ім. Бориса Олійника;

Почесною  Грамотою  Національної Академії Наук України за самовіддану, сумлінну працю, компетентність та витримку, бездоганне ставлення до дорученої справи та з  нагоди 100-річчя Академії.

На знімку: голова КОО НСПУ, заступник голови Комісії з присудження Київської обласної літературної премії ім. Григорія Косинки Анатолій Гай вручає Тетяні Кудіновій Почесну Грамоту Управління культури Київської обласної державної адміністрації  за активну участь у конкурсі книг на здобуття найвищої обласної літературної відзнаки за 2018 рік. 

 

Вітаємо нашу колегу з високими  нагородами та зичимо міцного здоров’я і нових творчих успіхів!

 

З НОВИМ РОКОМ ТА РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!

Шановні колеги – члени Київської обласної письменницької організації!

Сердечно вітаю вас з двома великими святами –  Новим роком і Різдвом Христовим. Перше приїхало верхи на земляній свині, і такий транспортний засіб, назву якого носитиме весь рік, породжує двоїсті почуття. З одного боку, свиня символізується з достатком, зі спокійним і розміреним буттям. З другого боку свиня – вона на усіх п’яти континентах є свинею, з багатьма її негативними рисами.  Хочеться побажати, аби щодо кожного з нас вона проявила свої плюси, а мінуси залишила для наших недругів.

Ну а Різдво традиційно несе світлу віру в оновлення, у кращий світ, у краще майбуття для нас і наших нащадків. 

Давайте ж гуртом побажаємо цього і кожному з нас, і нашій багатостраждальній Україні.

Я пишаюся вами, вашою творчістю, вашим патріотизмом і активною життєвою позицією. Високо ціную ваше розуміння моєї нерівної боротьби з нинішнім керівництвом НСПУ, яке за 4 останні роки цинічно хапонуло нашого з вами спільного майна на приблизно 14 млн. грн.  (у мене є цьому незаперечні  докази, до яких поки що наші українські право-неправо-захисники і право-криво-судді ніяк не дійдуть). Спілчанські «очільники» прихватизували і далі безкарно прихватизовуватимуть нажите нашими попередниками-письменниками на очах у байдужої, зневіреної у всьому сьогоднішньої спілчанської маси, доки не дамо їм по руках.

На щастя, ні я, ні ви до байдужо-слухняної сірятини не належимо, що засвідчує мій спротив і ваша підтримка моєї епопеї під назвою «І один у полі воїн». 

Я вірю, що ми ще побачимо наш гордий прапор перемоги і тут, і на сході України.

Хай Новий рік наближає нас до цих сподівань, хай дарує здоров’я, благополуччя, нові творчі здобутки, звичайні земні радощі, чого усім щиро зичу.

Ми відродили наш сайт (щоб його знайти, слід просто набрати «Київська обласна організація НСПУ) як по суті єдиний ефективний засіб колективного спілкування. Подавайте на нього на  електронні адреси (мені – Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. або Володимиру Бубирю  – Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. ) інформацію про свої здобутки, про цікаві події, надішліть коротку інформацію про усі ваші видані  і підготовлені до видання книги із зображеннями обкладинок, анотаціями і найцікавішими фрагментами (добірками віршів, уривками прози), які б давали уявлення про вашу творчість. Зразки таких публікацій уже є на сайті, поцікавтесь і зробіть аналогічні. Хочеться, щоб на сайті було якомога більше інформації про кожного члена КОО НСПУ.

З повагою – 

голова КОО НСПУ   Анатолій Гай


 

ПАМ’ЯТІ ВЧИТЕЛЯ

                                                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(на сороковини з дня відходу у Вічність одного з найвидатніших прозаїків України другої половини ХХ – початку ХХІ століть Віктора Міняйла)

Сорок днів його немає з нами. Але у пам’яті звучить його голос, на книжковій поличці стоять книги з його автографами, телефонують його учні – українські письменники трьох поколінь. І таке відчуття, що варто підняти телефонну трубку (він не визнавав надбання цивілізації у вигляді мобілки, а завжди телефонував зі звичайного, де і слухавка, і мікрофон, і диск з цифрами), набрати звичний міський номер і залунає ледь хрипкувате: – Слухаю вас…

Чи не найавторитетнішим дослідником творчості Віктора Олександровича Міняйла є критик, літературознавець і прозаїк Григорій Штонь. Отож і розпочнемо цю поминальну розмову з його вагомого слова.

...Хоч би як багато про таємниці художньої творчості було написано, справжній митець їх щоразу помножує. Причому стосується це не лише ним створеного, а й ним прожитого, яке так чи так відбивається у слові, впливає на його тональність, образний зміст – практично на все, що цим словом як певною духовною субстанцією виражено. Та ось уявіть на хвильку, що ви розмовляєте з людиною, за скельцями окулярів якої навдивовиж спокійні, ба й холоднуваті очі, чоловічки яких аж ніби стиснуті глибоко затамованим і водночас жорстко «дисциплінованим» болем. У рисах обличчя цієї людини теж багато промовистого; їхня витончена строгість миттєво породжує згадку про дитинство і фотокартки за склом суворо застиглих перед об’єктивом старших і молодих чоловіків, що ні одягом, ні формою майже обов’язкових вусів не дозволяли собі відійти від усталеного уявлення про інтелігента. У першому чи енному поколінні – не суть важливо – народ плекав і народ висував із своїх рядів у цей прошарок не тих, хто інтелігентом народився, а хто ним прагнув стати і став. Стриманість манер, виваженість кожної фрази, ясність і викінченість думки – це вже похідні втіленого вашим співрозмовником образу, що неначе зійшов з давніх дагеротипів і чемно підтримує з вами бесіду, жодного разу не замірившись на те, щоб взяти її у власні руки і повести у вигідному чи потрібному для себе напрямку.

«Невже саме таким не лише виглядав, а й був Віктор Міняйло?» – щиро здивується той, хто, можливо, уявляв автора «Зір і оселедців» чи «Останнього рубежа» абсолютно іншим. Іншим, до речі, небезпідставно: авторський стиль, якщо він воістину оригінальний і, що головне, цілком в межах самого себе природний, так чи так – але «фотографує» письменника як людину ізсередини набагато краще, аніж навіть щоденне з ним спілкування. Отож і Віктор  Міняйло, судячи з його обігрітого і уяскравленого всіма барвами багатоликої народної душі письма, мав би бути людиною не лише вроджено мудрою, а й непідробно веселою, балакучою... Можливо, оця його стриманість, оця скупість кожного жесту і звична зімкнутість губ була продуманою і підтримуваною ним грою у когось іншого?

Можна було б, звісно, цю і багато інших рис характеру Віктора Олександровича (скажімо, схильність до настроєвого мінору) пояснювати, як це поспіль робиться, обставинами дитинства, юності, більш зрілих літ, котрі припали на трудні часи. Для цього досить простої констатації «заспівних» віх його життя.

Народився Віктор Олександрович Міняйло 5 листопада 1919 року в селі Строків Попільнянського району на Житомирщині в родині службовця. Дитинство і шкільні роки пройшли у селі Городище-Пустоварівка Володарського району Київської області, де очима підлітка побачив страхіття Голодомору 1932-1933 років. У 1939 році закінчив Київський залізнично-будівельний технікум і був призваний на строкову службу в армію, звідки демобілізували за станом здоров’я. Пережив гітлерівську окупацію. Чудом залишився живий. Після війни працював геодезистом-розвідником, економістом, учителем, землевпорядником, а вночі займався творчою письменницькою роботою.

Перші публікації з’явилися ще перед війною – 1938 року в газеті «Сталінське плем’я» та в журналі «Літературний Донбас» у № 10; пізніше в 1940 році – у «Київському альманасі».

Переживши колективізацію, Голодомор, репресії 1937-1939 років, німецьку окупацію, переслідування за перебування на тимчасово окупованій гітлерівцями території, де опинився внаслідок одержаного в Червоній Армії каліцтва, у повоєнні роки він півтора десятиліття не мав змоги реалізувати свій величезний літературний талант. Лише під час «Хрущовської відлиги» Віктор Міняйло потужно вибухнув як прозаїк першої величини. У 1959 році виходить його перша повість «Перо жар-птиці», яка  була одразу ж перекладена на російську мову. 1961 року Віктора Міняйла прийняли до Спілки письменників України. У 1963 році вийшла нова повість «Блакитна мрія», наступного року – повість «Людське ім’я», ще через п’ять років – «Дзеркальний короп». 

 1969 рік Віктор Міняйло видав книгу «Дзеркальний короп»

Та несподівано для тих, у кого письменницький імідж Віктора Міняйла утвердився як письменника-гумориста, він береться за «серйозну» прозу. Дилогія «Посланець до живих» (1966) та «Кров мого сина» (1975), «Останній рубіж» («По цей бік правди») (1985), присвячені темі воєнного лихоліття, потрясли особливим трагізмом і глибиною проникнення у складні долі тих, кому, як і автору, довелося пережити гітлерівську окупацію.

До своєї воєнної прози Віктор Міняйло повертався неодноразово майже до кінця своїх днів. Скажімо, у роман «По цей бік правди», виданий у 2009 році, автор вніс більше сотні нових та суттєво редагованих сторінок.

У 1979 році вийшла дилогія «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі»…

Віктору Міняйлу вдалося сказати правду про велику кривду рідного народу. Змістом його творів стало життя українського села за радянської влади, яке знав не з чиїхось слів, бо з теорією і практикою сталінізму, а надто ж – з аграрним її варіантом, стикався віч-на-віч, пів століття працюючи у селі. В людині мислячій, спостережливій і душевно вразливій цей досвід не нагромаджував оптимістичних вражень.

Вершинним твором у цьому ряду став «Вічний Іван» – роман, за який у 1996 році автору було присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка. Причому премія присуджена за твір, який був опублікований лише в часописі «Основа», і тільки після найвищої літературної відзнаки України виданий окремими книгами у 2001 та у 2004 роках.

Зі своїх гумористичних і сатиричних повістей та оповідань початку своєї літературної діяльності прозаїк виніс не просто бридливу відразу, а кипучу ненависть до міщанина, в яку б обгортку не упаковувала того дійсність: чи то голова волревкому Хома Неживий, чи жебрак Теофіл Попідтиненко, чи жмикрути-садисти Кузьма і Палажка Титаренки з двадцятих років становлення на селі радянської влади, чи зрадники-поліцаї з воєнних романів, чи пристосуванці-безбатченки наших днів. Віктор Міняйло знайшов їм дуже влучну назву – хохлуї, тобто гібрид хохла з холуєм. 

Антиподами цих хохлуїв у творах письменника виступають прості селяни – Іван Лановенко, Степан Курило, велика родина Половців, Олекса Копитенко, Ніна Оскілко, Фросина Ковалиха і  сотні інших, з якими він жив поруч більш як пів століття до переїзду у Білу Церкву  і яких добре знав. Хоча термін «прості» автор спростовує кожним рядком своїх  творів, бо герой його оповідань, повістей і романів – то цілий Всесвіт, який не дано осягнути сповна навіть такому видатному майстру, яким був Віктор Міняйло.  Автор любив їх. Віктору Міняйлові вдалася любов. Він жив у любові і висловив її у своїй творчості. Цю провідну рису Віктора Олександровича точно підмітив відомий літературний критик Ігор Кравченко, при цьому підкресливши, що у своїй любові до людей  видатний прозаїк «…акумулює різні, часом протилежні стильові течії, синтезуючи їх в унікальний авторський стиль... І класицист, і традиціоналіст, і письменник необарокового спрямування, і модерніст, і постмодерніст, і символіст, і примітивіст, і герметист, і авангардист, і екзистенціаліст, і сюрреаліст, і абсурдист, і майстер чи дослідник химерних гумористичних і т.д. текстів…» 

За довге творче життя з-під пера майстра вийшли збірки повістей і оповідань «Перо жар-птиці» (1960), «Блакитна мрія» (1963), «Людське ім'я» (1964), «Дзеркальний короп»" (1968), «Молоді літа Олександра Сокола» (1961, 1984), «Дивовижні пригоди Баби Яги, Івасика Телесика та фотографа Диньки» (1989, 2004); романів «Посланець до живих» (1966, 1973, російською мовою 1970, 1975), «Кров мого сина» (1969, 1976, 1986, російською мовою 1974, 1975), «Зорі й оселедці» (1972, 1979, російською мовою 1978), «На ясні зорі» (1975, 1979, російською мовою 1978), «Останній рубіж» («По цей бік правди») (1983, 1985, російською мовою 1987), Вибрані твори в 2-х томах (1989), роман «Вічний Іван» (2001, 2003, 2004), книга притч «Шпаргалки Езопа» (2004),  «Вічний Iван. Шпаргалка Езопа» (вибрані твори, 2011), сотні публіцистичних виступів у пресі, які стверджували високі гуманістичні ідеали, відстоювали й  утверджували нашу українську мову й культуру, пробуджували в українцях почуття національної гідності,  прагнення звільнитися з-під імперського московського ярма. Його твори видавались у десятках країн Європи, Азії та Америки. Загальний тираж тридцяти видань Міняйлівських книг становить понад мільйон примірників.

П’ять десятиліть щирої дружби поєднували двох видатних письменників – лауреатів Шевченківської премії Віктора Міняйла і Анатолія Дімарова. Київські гості неодноразово бували у Білій Церкві на презентаціях нових книг В. Міняйла. Під час одного з таких приїздів зафіксовано Віктора Олександровича і Явдокію Дімарову, авторку книг спогадів «Дівчата без наречених» та «Моя неспокійна доля»

Тисячі й тисячі українських патріотів виховувалися на чесних, принципових, талановитих книгах Віктора Міняйла протягом більш як піввікової новітньої історії України з її страхітливими потрясіннями, зміною суспільно-політичних формацій, становленням і крахом суспільних стереотипів. Але які б злами не стрясали нашу згорьовану землю, Віктор Олександрович як письменник і як громадянин, справжній патріот, був на вістрі часу. Своїм пристрасним художнім і публіцистичним словом він кликав земляків до боротьби за волю, за людську гідність, за нашу потоптану українську мову і сповнену героїчного трагізму історію.

Віктор Міняйло дав путівку в літературу десяткам нинішніх членів Національної спілки письменників України. Він  по-батьківськи уважно читав рукописи майбутніх творів,  делікатно, але переконливо вказував на огріхи, радів нашим вдалим творчим знахідкам. Деякі книги благословляв своїми передмовами, а коли ми набували письменницького професіоналізму, давав рекомендації до Спілки письменників України.

Один з тих, кому Віктор Міняйло дав путівку в літературу — прозаїк, голова Кіровоградської обласної організації НСПУ  Василь Бондар.

Багато колишніх учнів Віктора Міняйла стали відомими письменниками, за творчі здобутки і громадську діяльність  відзначені літературними преміями, орденами й почесними званнями незалежної держави України. Тож їхні здобутки і відзнаки – то здобутки й відзнаки і їхнього Вчителя. З вдячністю згадують у ці поминальні дні свого наставника відомий літературознавець і поет, професор Національного університету ім. Т. Шевченка Юрій Ковалів, нині сущі члени Білоцерківської міської письменницької організації поет, прозаїк, літературний критик і публіцист, багатолітній головний редактор «Літературної України»  Віктор Грабовський, поетеса Тетяна Шарова, поет, прозаїк і драматург Андрій Гудима, поет і публіцист Володимир Іванців, прозаїк Галина Невінчана, поетеса і прозаїк Тетяна Братченко, поети Петро Розвозчик і Кость Мордатенко, гумористи Володимир Дідківський і Віктор Євтушенко, поетеса і прозаїк Галина Гай, новеліст Юрій Гай.

Вдячні учні Майстра слова підготували до його ювілею науково-практичну конференцію «Віктор Міняйло: вершинна українська проза 2-ї половини ХХ – початку ХХІ століть», яка пройшла за сприяння Київської  обласної  та  Білоцерківської міської  організацій Національної   спілки  письменників  України, Kиївського  обласного творчого  об’єднання  «Культура», Київської  обласної  торгово-промислової палати, відділу  культури  і туризму, управління освіти і науки Білоцерківської  міської  ради, Білоцерківського міжрайонного об’єднання  ВУТ «Просвіта», Білоцерківської міської  організації Українського Фонду культури в  актовому залі Київської обласної торгово-промислової палати за участю бібліотечних працівників, педагогів-словесників, краєзнавців та численних  шанувальників мудрого й талановитого Слова прозаїка світового рівня Віктора Міняйла. Учасники і гості конференції змогли зустрітися з ювіляром, почути доповіді про його багатогранну творчість і придбати його книги з автографом. В роботі конференції взяли участь і виступили Анатолій Дімаров,  Михайло Слабошпицький, Ігор Кравченко,  Олександр Божко та інші відомі письменники.

Один з останніх прижиттєвих знімків Віктора Міняйла, на якому в гостях у письменника (зліва направо) Білоцерківський міський голова Василь Савчук, Анатолій Гай, начальник відділу культури Білоцерківської міської ради Петро Красножон та Олексій Божко

Україна гідно вшанувала свого талановитого сина. Він був відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка, літературною премією імені Андрія Головка, орденами Ярослава Мудрого IV і V ступенів, удостоєний звання почесного члена «Просвіти» імені Тараса Шевченка та нагороджений її медаллю «Будівничий України».

Земляки-білоцерківці присвоїли Віктору Міняйлу звання почесного жителя Білої Церкви, відзначили міською  літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького і занесли до «Золотого фонду» міста, а члени Білоцерківської міської організації Національної спілки письменників України обрали своїм почесним головою.

99 років і 21 день жив і творив на цій грішній і святій землі Віктор Олександрович Міняйло. Завершити це поминальне слово в день сороковин відходу його у Вічність хочу, як і почав, словами видатного літературознавця, поета, прозаїка, кінодраматурга, лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка Григорія Штоня, адресованими ще живому Віктору Міняйлу: «Колись давно-давно Ви, Вікторе Олександровичу, на сторінках (чомусь, здається, це був рукопис) бозна якої моєї повістини на місці кожного „пішли“ не втомились проставити надделікатне „ходімо“. Я цей гречний щиголь прийняв і зараз кажу: „Ходімо, дорогий старійшино, далі! Скільки стачить сил і Духу. А не стачить, подякуймо світові за те, що вічний бодай він. Як і сльози зворушення, що ось взяли й викотилися ніби нізвідки. А насправді – з Небес, що прагнуть простору в кожному…“.

Поділяю цю гірку й світлу печаль Григорія Максимовича і також роню свою сльозу вдячної пам’яті...

Анатолій Гай,

голова Білоцерківської міської та Київської обласної  організацій 

Національної спілки письменників України

 

 

 

Фотомиттєвості із життя обласної КООНСПУ

На передз’їздівських зборах Київської обласної організації Національної Спілки письменників України обирали делегатів на письменницький з’їзд,

слухали виступи претендентів на крісло очільника НСПУ  Володимира Даниленка та Миколу Славинського, вітали ювілярів 2018 року 

Павла Малеєва із 75 - річчям,


 

Миколу Дубовича із 70 – річчям,

 

Леоніда Кононовича із 60 – річчям,

  

Оксану Герман із 50 - річчям,

 

Андрія Кириченка із 40 – річчям,

висловлювали подяку учасникам конкурсу на здобуття обласної літературної премії імені Григорія Косинки,

вітали її лауреата Сергія Саєнка,

 


обговорювали проблеми обласної письмнницької організації, всієї НСПУ, спілкувалися в дружній атмосфері.

Рушник, вишиваний словом

Вже восьмий рік поспіль митці з інвалідністю з усіх куточків України продовжують вишивати “Поетичний рушник”. Вишивають вони його, як видно із самої назви, не чим іншим, як поетичним словом. І простеляється його полотно степами, лугами, горами, річками, всотуючи в себе всю неповторну красу нашої землі, всю строкатість почуттів та емоцій нашого народу.

То що ж воно таке “Поетичний рушник”? – може запитати читач, котрий уперше наштовхнувся на цю назву, читаючи нашу статтю. 

Так називається започаткований ще у 2011-му році фестиваль-конкурс, участь в якому можуть брати виключно поети з обмеженими фізичними можливостями. Присвячений він пам’яті всесвітньо відомого українського поета-пісняра Андрія Малишка. Його засновниками виступили Обухівська міська рада та обухівський письменник, журналіст і громадський діяч Геннадій Горовий. Із розумінням важливості цієї справи згодом до них долучилася ВГО “Народна академія творчості інвалідів”. Від початку фестиваль замислювавсь як Київський обласний, але за якихось три роки він почав стрімко виходити за рамки однієї області. З кожним наступним сезоном збільшувалася кількість учасників з поза меж Київщини, подавалися все більш потужні твори; “Поетичний рушник” ставав усе яскравіший, цікавіший, непередбачуваніший.  Варто також зазначити, що організатори фестивалю не обмежувалися самим цим заходом. Учасники “Рушника” мали змогу отримувати від членів журі поради редакторського плану, брати участь у літературних майстер-класах, концертних програмах, друкуватися в колективних збірниках, виступати на радіо тощо. І це безумовно давало свої солодкі плоди. Учасники здружувалися, допомагали одне одному в творчості та в життєвих проблемах. Створювалися творчі тандеми, писалися статті, у яких рушниковці висвітлювали одне одного. Безумовно, все це тішило організаторів заходу, вони бачили, що їхня праця взаправду не марна і це додавало їм моральних сил на подальшу роботу.

                            Учасники восьмого  фестивалю- конкурсу "Поетичний рушник" 

Але повернемося до самого фестивалю-конкурсу “Поетичний рушник”. Оскільки в ньому присутня мотивуюча конкурсна складова, то є і призерські місця. Кожного року учасникам пропонуються кілька номінацій. Подані твори розглядає компетентне журі. Цьогоріч твори оцінювали: незмінний голова журі член НСПУ та НСЖУ – Геннадій Горовий, член НСПУ, голова літературної студії “Перехрестя” при НСПУ – Вікторія Осташ, президент ВГО “Народна академія творчості інвалідів” Олена Александрова, поет-бард – Валентина Захабура, голова КМГО “Союз організацій інвалідів України” – Євгеній Черняєв.

                                            Тетяна Підгурська та Вікторія Осташ

Кожна номінація передбачала три призових місця, а також була наявна спеціальна відзнака “Симпатія журі” та гран-прі. Фінал заходу традиційно відбувається восени в місті Обухові у рамках Малишкових свят. Переможці мали нагоду ще раз продемонструвати свій поетичний хист, познайомитися із творчими набутками колег по перу, отримати заслужені винагороди… Між іншим, на фіналі із року в рік також присутній і мер Обухова Олександр Миколайович Левченко. Він для учасників завжди знаходить тепле слово і декого з них навіть нагороджує власноруч. Подібне ставлення посадовців до людей з інвалідністю, на жаль, далеко не норма і своїм прикладом небайдужості Олександр Миколайович ще вище підіймає цей захід в очах рушниковців, а заразом і додає йому більшої статусності.

Цього року фінал відбувався 28 листопада і проходив у обухівському кафе “Біля ставу”. Одні учасники читали свої вірші, інші до поезій додавали ще й пісні. Володарка гран-прі Валентина Люліч (м. Рівне) виконала прекрасну пісню на слова Сергія Пантюка “Говерла”, а номінована спеціальною відзнакою від літстудії “Перехрестя” Тетяна Підгурська (м. Бориспіль) потішила всіх піснею на власні слова про святого Миколая. 

                                                           Валентина Люліч

Ми запитали у голови журі Геннадія Горового, чи було цьогоріч щось таке, що б виокремило восьмий фестиваль поміж усіх інших? І от що він відповів:

– Так, безумовно. Кожен сезон привносить у “Поетичний рушник” свою родзинку, роблячи його із року в рік неповторним та особливим. Якщо казати про нинішній, восьмий фестиваль… До нас надійшли конкурсні пакети з Одещини. Це визначально в тому сенсі, що Одеська область залишалася єдиною, неохопленою нашим “рушничком”. А значить, захід тепер справді всеукраїнський. І ще один цікавий момент: такої кількості поетів без інвалідності, які цьогоріч намагалися подати свої твори на фестиваль, не було за всі попередні сім років його існування. Я так думаю, що це стало результатом нашої успішної роботи з популяризації заходу. 

                                                          Юрій Бабенко

– Хто з поміж конкурсантів особисто вам запам’ятався найбільше?

– Кожен учасник цікавий по-своєму. Володарка гран-прі Валентина Люліч з міста Рівне продемонструвала хист до гри словами. Володар спецвідзнаки “Симпатія журі” Михайло Милий з міста Костянтинівка Донецької області зізнався, що саме під впливом “Поетичного рушника” почав писати вірші українською. До цього він був виключно російськомовним поетом. Юрій Бабенко з Селища Борова, що на Київщині, цікавий своєю наполегливою роботою над мовою, невтомною працею над розширенням власного словникового запасу. Він, між іншим, посів перше місце у новоствореній номінації “Рондель”, котра була створена в якості своєрідного експерименту. До цього номінації пропонувалися конкурсантам тільки за жанрами і ніколи за поетичною формою. Вийшло, треба сказати, цікаво. А ще були непідкупна щирість Тетяни Підгурської з міста Бориспіль, оголеність душі Алли Ковалішиної з Кіровоградщини, проста і водночас глибинна філософія Ольги Соколовської із села Шарки Київської області, своєрідний погляд на творчість Наталки Котович з міста Любомль Волинської області, вишукана ностальгія за дитинством та рідним краєм Людмили Шостацької з Хмельниччини, відчутний поетичний зріст киянина Євгена Познанського… Одним словом, всіх не перелічити. Кожен з учасників відкриває нам через творчість свій внутрішній світ. І знаєте, цей світ прекрасний. Іноді сумний, сповнений болю, але – прекрасний. 

– Геннадію, дев’ятий фестиваль буде?

– Бог дасть – буде. Тільки хочеться, аби хтось бодай трохи зняв фінансове навантаження з плеч обухівського бюджету. Бо місто тягне, звісно, але ж це не просто. І взагалі, умене є мрія, аби “Поетичний рушник” перетворився на такий собі майданчик добра, де б заможні люди та організації відповідного напряму діяльності реалізовували без ознак самопіару свої найкращі наміри. Тоді ми могли б надавати учасникам серйозніші призи. Або хоча б мали можливість компенсувати їм дорожні витрати. Дехто до нас не приїхав з міркувань, що купівля дорожніх квитків, ускладнить у подальшому купівлю необхідних ліків. Воно ж усе не дешеве – і квитки, і ліки. А була б фінансова спроможність, наші переможці неодмінно приїхали б. Будь-яка людина тягнеться до собі подібних по духу. Це достеменно. Людям з інвалідністю частенько цього бракує.

Що ж, ми долучаємося до побажань Геннадія Горового і віримо у світле майбутнє “Поетичного рушника”. Захід, який зарекомендував себе часом і відданими людьми, не може згаснути. То ж до зустрічі наступного року. На вже Дев’ятому фестивалі-конкурсі. 

Ну а поки що, пропонуємо вам новинарний ролик від обухівського телеканалу “Студія бард”, який завжди висвітлює фінал “Поетичного рушника” та кілька віршів із доробків нинішніх лауреатів. 

 “Студія бард”. Про Восьмий фестиваль-конкурс “Поетичний рушник”:

https://www.youtube.com/watch?v=7ljPZcUldKA

 

 

Валентина Люліч – гран-прі (м. Рівне)

 

СОНях

 Бої за Донецький аеропорт  почалися 

26 травня 2014 р.

 

Ледь піднявши спросоння розпатлану голову, сонях

Задививсь на байдуже бездомне утомлене місто,

У якого крім цегли і диму, ще попіл на скронях,

Того самого міста, якому  немає і триста…

У відлуннях гарматного вереску плаче країна,

Роздирають на шмаття її по живому залізом.

На землі, в небесах, у душі, поміж диму – руїна

Розтинає життя аж до смерті болючим надрізом.

І стоїть край судьби, наче воїн, без зброї, без часу,

У тумані димів проживає останнє майбутнє,

Проводжає розбиту, квітками постелену, трасу

У безмовне, бездимне, бездумне чуже незабутнє.

Зачепився рудою кудлатістю в сонячні крила,

Простягає долоні, впираючись в стелю небесну.

Тільки ніч у молитві його  чорне  око закрила,

У бажанні та вірі із правом у правді воскреснуть. 

Наче сон. і спросоння весною прорізався сонях…

 

 

 

Юрій Бабенко – I місце в номінації “Рондель” 

(сел. Борова Київської обл).

 

Спека

 

Регоче сонце. Сардонічна спека.

Напівпритомне марення імли.

Якби ж ці трави й чагарі могли

Не йти в жаску вогнепоклонну Мекку. 

Стомився день. Коли ж, нарешті,  смеркне?

Спинився час. Хоч ремствуй, хоч моли. 

Регоче сонце. Сардонічна спека.

Напівпритомне марення імли. 

Десь там, за горизонтами, далеко

Глибокі грози вкрадливо гули.

У хаосі молитви і хули

Гаряча тиша лиш зітхає злегка.

Регоче сонце. Сардонічна спека.

 

 

 

 

Людмила Шостацька – I місце в номінації 

“Мій рідний край” (м. Хмельницький)

 

Люблю

 

Приїхала признатися в любові

Моєму Миколаєву* ще раз.

Іду – сама з собою в тихій змові,

Застрягли десь у горлі скалки фраз.

Дорогою нікого не зустріла,

Хатина сиротиною стоїть.

І пам’ять вже від болю посивіла,

Лиш руки простягнула вишні віть.

Тут хвіртка з зойком скрипнула і – в сльози.

Захрипла від мовчання і журби.

Ну, що я їй скажу, які прогнози?

Я лише на побачення сюди…

З дитинством на побачення спішила.

Та де там? Щось надумала таке…

В любові не призналась – голосила:

“Чому життя коротке і важке?”

Назад везу “люблю” у своїм серці.

Ніхто не стрівся, нікому віддати.

Старий автобус скаче по шосейці,

Я сум везу… І нічого додати.

 

 

Ольга Соколовська – I місце в номінації 

“Присвяти” (селище Ракитне Київської області)

 

Вогонь і Мати

Своїй мамі Соколовській Валентині Іванівні, на жаль, нині покійній, присвячую. Рано пішла від нас у засвіти матуся, лишивши по собі назавжди біль і тугу у наших серцях… 

 

Ще на світанок ледь благословилось,

Ще хата спить, поринувши в пітьму,

А мати біля печі прихилилась,

Немов молилась жовтому вогню.

 

Він з рук її так звично народився,

Живої хати найдревніший Бог,

Червоними кучериками звився,

Лизнув черінь гарячим язиком.

 

І покотився хвилями жаркими,

Не опікав, мов лащився до рук,

Які його сьогодні сотворили, 

Приручений і життєдайний дух.

 

Загув джмелем, загуркотів у комин,

Затанцювали жовті пелюстки.

Вогонь і жінка… перший людства спомин,

Те, що незмінне йде через віки.

 

Два обереги теплої оселі – 

Вогонь і мати. Мати і вогонь.

Вогонь, що тихо шепотів до неї,

Що їсти вмів лиш із її долонь…

 

 

Тетяна Підгурська – спецвідзнака 

від літстудії “Перехрестя” (м. Бориспіль)

 

НЕ СТРАШНО

 

А страшно бути не таким як всі:

Мов кістку кинуть докори під ноги,

На фінішах знеціняться дороги.

І що тих обертів, тих...на́вколо осі?

 

Зачинять брами аби бу́ло менше слів

і гордо битимуть себе у груди,

А я молитву покладу собі на губи,

як хтось колись мене навчив.

 

Світанки зникнуть, подіум смеркань...

Сміливо йтиму в зону ночі.

А сумнів вчора – то пророче,

Що визріє на дні розчарувань.

 

Ні, не страшно бути не таким як всі:

У кожного своє – і доля й шлях широкий!

Аби лишень не бути одиноким...

 

 

Наталка Котович – I місце у номінації 

“Поетична хвиля” (м. Любомль Волинської обл.)

 

*    *    *

 

На битий шлях виходити опівночі 

Думками, що далеко розбрелись,

Ще мріяти, ще мріяти, ще вміючи,

Ще мріяти барвисто, як колись.

 

І – вірити, ще вірити – не здатися,

Що є на світі, є таки дива,

Озватися, до Всесвіту озватися,

Нічого не вдягаючи в слова.

 

Питатися, питати – не боятися,

Як жити, наковтавшись полину...

І буде ніч велично озиватися

Дорогою, що в’ється вдалину.

 

 

Додаткова інформація