Відійшли у вічність

2017-й рік

 

ЮРІЙ ДОМОТЕНКО

публіцист, краєзнавець

 


 

Пам’ять

ОХОРОНЕЦЬ ТРИПІЛЬСЬКОГО КРАЮ

 

Виповнилося 40 днів відтоді, як на 82-му році життя перестало битися серце полум'яного патріота України і рідного Трипільського краю, видатного краєзнавця і публіциста, члена Національної спілки письменників України та члена її Київської обласної організації Юрія Домотенка. 

Народився Юрій Корнійович 15 липня 1935 р. в селі Довгенькому Тальнівського району Черкаської області. Студіював філологію в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, звідки з 4-го курсу був відрахований «за нерозуміння курсу партії в національному питанні».

Згодом вчителював, працював у Обухівській районній газеті, очолював літературну студію ім. А. Малишка. З 1994 р.  – директор Обухівського районного краєзнавчого музею, 

Нелегку й відповідальну роботу на посту директора кращого на Київщині краєзнавчого музею Юрій Домотенко поєднував з активною літературною працею. Він автор більш ніж двох десятків публіцистичних і краєзнавчих книг, серед яких найвагоміші: «Преславне містечко Трипілля на Київщині» (1998), «Отут я походив...» (дослідження життя і творчості Андрія Малишка, 2002), «Син Дівич-гори» (дослідження життя і творчості Григорія Косинки, 2004), «Город-порт» (історія древнього Витачева, 2006), історії району  «Земля Обухівщини» у 3-х томах (2007), публіцистичних нарисів «Все знайоме до болю» у 2-х томах (2012, 2014) та ін.. 

Його по-науковому обґрунтовані і по-письменницьки яскраві твори відзначені літературними  преміями ім. Григорія Косинки та «Трижерелля», перемогою у Міжнародному рейтингу «Золота Фортуна». 2015 року член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України Юрій Домотенко був прийнятий у члени НСПУ і зайняв гідне місце серед провідних публіцистів нашої Спілки.

Науково-дослідницька, музейна і літературна творчість славного сина Обухівщини відзначена почесними званнями «Заслужений працівник культури України» та «Почесний громадянин Обухівського району Київської області», він нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України та вищою відзнакою Українського фонду культури, яку в урочистій обстановці уже тяжко хворому письменнику вручили 25 лютого цього року. 

Про шану й повагу до цього подвижника і охоронця славної історії Трипільського краю свідчить і лист, який дослівно публікую нижче.

 

«Президенту України Петру ПОРОШЕНКУ

Висловлюємо свою підтримку щодо відзнаки директора Обухівського краєзнавчого музею, журналіста-краєзнавця, заслуженого працівника культури України Домотенка Юрія Корнійовича державною нагородою – орденом Ярослава Мудрого.

Юрій Корнійович протягом усього свого свідомого життя невтомно працював на українську справу: вчителем української мови і літератури, журналістом, директором краєзнавчого музею. Крім своєї фахової всебічної і глибокої обізнаності, Юрій Корнійович освоїв кілька художніх жанрів і ремесел, які застосував у музейній справі. Зокрема, на його знамениті діорами, які не мають аналогів, приїздять подивитися люди з усіх куточків України. Не менш талановито він створює копії відомих художніх полотен. Усе це, а також наполегливість і працелюбність допомогли вивести Обухівський краєзнавчий музей на одне з чільних місць на Київщині.

Окрема іпостась Юрія Корнійовича – краєзнавство. З його ініціативи та безпосередньої участі в Обухівському районі написано і видано десятки краєзнавчих видань. Практично кожне місто і село Обухівського району мають одне або й кілька краєзнавчих видань, створених місцевими журналістами, письменниками, педагогами під керівництвом Юрія Корнійовича.

Він також не був осторонь усіх демократичних процесів, які відбувалися на Обухівщині. Завжди і в усьому займав позицію патріота, українського інтелігента, державника.

Незважаючи на шанований вік, Юрій Корнійович продовжує плідно працювати. У нього – масштабні плани по завершенню формування музейної експозиції, створенню нових друкованих видань. 

З огляду на тільки основні види діяльності Домотенка Юрія Корнійовича ми цілком впевнені, що він заслуговує на високу державну нагороду –  орден Ярослава Мудрого.

Іван Драч, Герой України, народний депутат України І і II скликань;  Микола Жулинський,  директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, народний депутат України II і ІV скликань;  Павло Мовчан, народний депутат України І-ІV і VI скликань, заслужений діяч мистецтв України; Юрій Мушкетик, Герой України; Олег Чорногуз, заслужений діяч мистецтв України.»

Цей лист був приєднаний до нагородних документів, які подано мною як керівником Київського обласного творчого об’єднання «Культура» і обласної письменницької організації, членом яких був Юрій Корнійович, до відповідних інстанцій, але заслуженої нагороди наш старший товариш і вірний побратим уже не одержить. Як і не завершить багатьох задуманих справ.

Завершувати їх нам на знак світлої і доброї пам’яті про людину, яка словом і ділом звеличувала наш рідний край, підносила на вищі щаблі нашу національну пам’ять і свідомість, була свічечкою-оберегом над колискою індоєвропейської цивілізації – Трипільською землею.  Хай же буде вона Юрію Корнійовичу теплою і м’якою вічною материнською колискою...

 

Анатолій Гай, 

голова Правління Київського обласного творчого об’єднання «Культура»

 і Київської обласної організації НСПУ, військовий журналіст 

на палаючому сході України

Авдіївка, діюча армія

 

 

 

2013 - й  рік

 

МАРИНА БРАЦИЛО

поетеса

 

 

Брацило Марина Анатоліївна. Народилася 2 грудня 1976 р. в Запоріжжі. Закінчила філологічний факультет Запорізького державного університету та аспірантуру в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ. Працюю редактором. 

Лауреат Обласної премії для обдарованої молоді (1993, 1994), дипломант Міжнародного конкурсу молодих літераторів „Гранослов” (1994, 1995), нагороджена заохочувальною відзнакою літературного конкурсу видавництва „Смолоскип” (1997), лауреат V Всеукраїнського фестивалю „ЛІР” (1997).

Член НСПУ з 1997 р. Автор поетичних збірок „Хортицькі дзвони” (1995), „Благовіст” (1996), „Мелодія вічних прощань” (1997), „Сонцетяжіння” (2001), „Чотири пори любові” (2006) та численних публікацій у періодиці.  

Автор та виконавець власних пісень. Переможець низки міжвузівських фестивалів, обласних відбіркових турів фестивалю „Червона Рута” (1995, 1997), лауреат фестивалю „Зорепад” (1994), дипломант міжнародного фестивалю „Доля” (1994), призер фестивалю авторської пісні та акустичної музики „Срібна підкова” (1995). 

Учасник численних літературно-мистецьких акцій. Організатор літературних вечорів у видавництві „Смолоскип” (2005-2007). З 2005 р - член журі Всеукраїнського фестивалю живої поезії „Молоде вино”.

 Адреса сайту Марини Брацило: www.bratsylo.com.ua 

Слово прощання

 

ПОЕТИ ПОМИРАЮТЬ У ЛЕТІ

 

Скільки триває політ між восьмим поверхом і мокрою від літнього дощу землею: коротку мить чи вічність?  Вчені можуть встановити це абсолютно точно за допомогою хитромудрих приладів. Наша колега поетеса Марина Брацило відміряла цю відстань своїм молодим життям, ще раз підтвердивши гірку істину, що надто часто поети помирають у леті…

 Народилася Марина Анатоліївна 2 грудня 1976 року в Запоріжжі. Ще у шкільні роки почала писати вірші та музику, чудово грала на гітарі і виконувала власні пісні. Під час навчання на філологічному факультеті Запорізького державного університету брала участь у всеукраїнських та міжнародних пісенних і поетичних конкурсах та фестивалях, у 1993 і 1994 роках ставала  лауреаткою  обласної премії для обдарованої молоді, у 1994 і 1995 роках  – дипломантом Міжнародного конкурсу молодих літераторів „Гранослов”. Як  виконавець власних пісень, ставала переможницею  багатьох міжвузівських фестивалів, лауреатом фестивалю „Зорепад” (1994) та в тому ж році –  дипломантом міжнародного фестивалю „Доля”. З-під її пера виходять поетичні збірки „Хортицькі дзвони” (1995) та „Благовіст” (1996). 

Після закінчення філфаку уже відома поетеса і бард була зарахована в  аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ, успішно поєднуючи навчання, наукову роботу і творчість. Двічі – у 1995 та 1997 роках Марина здобувала перше місце на  обласних відбіркових турах фестивалю „Червона Рута”, у  1995 стала призером  фестивалю авторської пісні та акустичної музики „Срібна підкова”.

Зоряним для Марини став 1997 рік. Вона видала третю поетичну збірку „Мелодія вічних прощань”, відзначену заохочувальною премією літературного конкурсу видавництва „Смолоскип”. Здобуває звання  лауреата V Всеукраїнського фестивалю „ЛІР”. Марину Анатоліївну приймають до Національної спілки письменників України.

Працюючи редактором, молода поетеса вимогливо трудиться і над власним художнім словом.  Нові книги виходять не часто, але і  „Сонцетяжіння” (2001), і „Чотири пори любові” (2006), і  поетичні добірки у періодиці стають помітними літературними явищами.  

Свої організаторські здібності учасниця  численних літературно-мистецьких акцій сповна проявила при підготовці літературних вечорів у видавництві „Смолоскип” (2005-2007). З 2005 року її обрано членом журі Всеукраїнського фестивалю живої поезії „Молоде вино”.

Прагнучи до максимального використання усіх своїх сил і можливостей, разом з чоловіком Марина переїжджає ближче до столиці і поселяється  у Борисполі. Тоді ж переходить із Запорізької обласної письменницької організації до Київської обласної. Зовсім небагато часу  працювали ми поруч, але молода жінка швидко адаптувалась у нашій письменницькій родині. Брала участь у літературно-мистецьких заходах, чесну і принципову позицію зайняла під час незаконної спроби керівництва НСПУ  ліквідувати Київську обласну письменницьку організацію.

Страшним ударом стала несподівана смерть чоловіка, щирого патріота і відомого діяча у сфері українського шоу-бізнесу. Марина мужньо перенесла цей випробування  і поступово почала повертатись до творчості, до спілкування з колегами. Переїхала до Києва, аби працювати за своєю основною спеціальністю редактора.

Востаннє вона була з нами на цьогорічному поетичному святі „З обійнятих тобою днів” на Білоцерківщині біля першого і поки що єдиного в Україні пам’ятника Миколі Вінграновському. Брала участь у зборах обласної письменницької організації, де обговорювались  програма відзначення на Київщині 200-річчя з дня народження Кобзаря, заходи майбутніх осінніх „Веселок над Київщиною”, вносились зміни  і доповнення у Положення Київської обласної організації НСПУ,  рекомендувались у Спілку нові талановиті літератори.

І раптом – страшний своїм трагізмом телефонний дзвінок Григорія Лютого: „Трагічно загинула Маринка Брацило…”. Офіційна версія слідства – нещасний випадок. Що відбулося насправді, ми навряд уже чи дізнаємось. 

Поховали нашу колегу в її рідному місті Запоріжжі, виконуючи волю її матусі Людмили Федорівни, яка, не дочекавшись внуків,  втратила і єдину доньку.

Залишились по Марині Анатоліївні її поетичні збірки, записи її пісень у власному виконанні та наша світла пам’ять про цю чудову людину, яка згасла, мов падаюча зоря… 

 

Анатолій Гай,  

голова Київської обласної організації НСПУ

 

 

 

2010 - й рік

 

ВАЛЕРІЙ БАРАН

поет, гуморист, сатирик

 

 

Валерій Григорович Баран народився 1 липня 1954 року в с. Самійлівка Козелецького району Чернігівської області. Закінчив Прилуцьке педагогічне училище імені І.Я.Франка та факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Вчителював, служив у армії, брав участь у ліквідації наслідків землетрусу в Дагестані.

Після Чорнобильської трагедії був направлений, як член Спілки журналістів СРСР, у новоутворений Згурівський район Київської області, куди були переселені тисячі людей із зони радіаційного забруднення. Працював у засобах масової інформації, дитячій музичній школі, керівником літературної студії "Дзвінкі джерела" будинку дитячої та юнацької творчості.

Член Національної Спілки письменників України з 25.05.2006 р. Квиток № 02487. Автор книжок поезій, гумору і сатири, віршів для дітей, пісенних текстів: книги поезій „Рецево” (у співавторстві), „Русявий травень”, „Здрастуй, рідна земле”, збірки гумору і сатири „Веселі теревені”, „Горілчаний солітер”, „Сталася халепа”, „Що залишиться по мені?”, книжок для дошкільнят „Я умію вишивати” та „Не буває крил у черепах”. 

Лауреат літературної премії імені Миколи Маркевича, поетичних конкурсів „Сучасник” та „Естафета”, дипломант Всеукраїнського конкурсу „Байка-2001”.

Твори друкувалися в альманаху „Вітрила”, журналах „Київ”, „Вітчизна”, „Дніпро”, „Ранок”, „Перець”, „Рідна школа”, „Барвінок”, „Малятко”, на шпальтах газет „ЛітературнаУкраїна”, „Нація і Держава”, „Сільські вісті”, „Голос України”, „Освіта”, „Українська газета”, „Сільський час”, „Патріот України”, „Веселі вісті”, „Зірка”, „Київська правда”, інших періодичних видань, лунали в передачах „Від суботи – до суботи” та „Сміхограй” Національного радіо України та на радіо „Свобода”.

Покінчив з собою 31.12.2010 р.

 

 

Пам’яті товариша

                                                ОБІРВАНИЙ РЯДОК

 

Останній день щедрого на гіркі розчарування і болючі втрати 2010 року ще раз обдав болем: передчасно пішов із життя член НСПУ та її Київської обласної письменницької організації Валерій Григорович Баран.

Народився майбутній письменник 1 липня 1954 року в с. Самійлівка Козелецького району Чернігівської області. Закінчивши Прилуцьке педагогічне училище імені        І.Я. Франка, деякий час працював учителем молодших класів. Але прагнення творити словом привело на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Саме під час навчання в університеті познайомила нас із Валерієм моя майбутня дружина як з  одним із найздібніших своїх однокурсників. І справді, його вірші та гуморески помітно виділялися з-поміж творів інших учасників тодішньої літературної студії факультету журналістики, якою керував професор О.К. Бабишкін. 

Перевівшись за сімейними обставинами на заочне відділення, Валерій Баран знову вчителював, служив у армії, брав участь у ліквідації наслідків землетрусу в Дагестані. Після Чорнобильської трагедії був направлений у новостворений Згурівський район Київської області, куди переселилися тисячі людей із зони радіаційного забруднення. Працював у засобах масової інформації, в дитячій музичній школі, керівником літературної студії  „Дзвінкі джерела” Будинку дитячої та юнацької творчості.  А у вільний час писав вірші для дорослих і дітей, гуморески, публіцистичні твори, які виходили в періодиці та окремими книгами: поезії „Рецево” (у співавторстві), „Русявий травень”, „Здрастуй, рідна земле”, гумору і сатири „Веселі теревені”, „Горілчаний солітер”, „Сталася халепа”, поезії і публіцистики  „Що залишиться по мені?”,  для дошкільнят „Я умію вишивати” та „Не буває крил у черепах”.

У травні 2006 року В.Г. Баран прийнятий у члени  Національної Спілки письменників України. Кращий його набуток відзначений літературною премією імені Миколи Маркевича, званнями лауреата поетичних конкурсів „Сучасник” та „Естафета”, дипломанта Всеукраїнського конкурсу „Байка-2001”. Твори друкувалися в антологіях поетів Київщини „…Ота стежина в нашім краю”, літераторів Київщини до 75-річчя Голодомору 1932-1933 років „Сльоза пекучої пам’яті”, письменників Київщини до 65-річчя Перемоги над гітлерівською Німеччино „З глибини всенародного подвигу”, на сторінках альманаху „Вітрила”, журналів „Київ”, „Вітчизна”, „Дніпро”, „Ранок”, "Перець", "Рідна школа", "Барвінок", "Малятко", на шпальтах газет "Літературна „Україна”, „Нація і Держава”, „Сільські  вісті”, „Голос України”, „Українська  газета”, „Сільський час”, „Патріот України”, „Веселі вісті”, „Зірка”, „Київська правда”, лунали в передачах „Від суботи – до суботи” та „Сміхограй” Національного радіо України та на радіо „ Свобода”.

Високу оцінку творам Валерія Барана в різний час дали відомі письменники Гриць Гайовий, Володимир Пугач, Дмитро Шупта, Борис Чіп.

Останні роки дедалі більше давалася взнаки тяжка недуга, але  Валерій Григорович постійно цікавився громадсько-політичним життям Київщини й України, працював над новими рукописами. Кілька місяців тому надіслав на рецензію в обласне книжкове видавництво „Буква” рукописи  кількох  нових та допрацьованих різножанрових  збірок: дитячої  „Влаштували бал коні”, збірки гумору „Як  ми стали терористами”,  книги, присвяченої  пам’яті  рано  згаслої дружини „Надія”,  та кількох публіцистичних статей: „Геноцид у нашім краю. Згурівщина: Голодомор, політичні репресії „, „Гей, автори, озовіться!..”, „Доля родини Сухенків „ та інших.  

А скільки ще лишилося незакінчених творів, фрагментів, чернеток із зафіксованими миттєвостями складного, багатого на пам’ятні події та зоряні злети, але й на гіркі розчарування і непоправні втрати життя неординарної людини-митця! Деякі рядки немов обірвані на півслові…

Хай буде нашому рано згаслому колезі земля пухом, а все краще з написаного і зробленого ним житиме у його творах і в пам’яті  друзів, учнів та читачів.

 

                                                                                         Анатолій Гай, 

                                                             голова Ради Київської обласної організації НСПУ

 

 

 

ВІКТОР ЛУПЕЙКО

 

  

Віктор Юхимович Лупейко народився 7 лютого 1929 року в селі  Рубцева Краснолиманського району в селянській сім’ї. 

В період 1941-1944 років разом з батьками перебував у евакуації (Ставропольський край та Азербайджан), де працював на різних роботах. За це трьохріччя праці одержав статус учасника Великої Вітчизняної війни.

Служив у армії, в 1958 році закінчив історико-філологічний факультет Станіславського педагогічного інституту (нині Прикарпатський університет ім. В.Стефаника). Учителював у смт Ланчин (колишня Станіславська область поблизу Коломиї), а також в с. Селище Кельменецького району Чернівецької області (вчитель рідної мови і літератури, директор восьмирічки). У цьому ж районі Буковини працював газетярем (райгазета „Рідне слово”).

У 1964 році разом із сім’єю переїхав на Київщину в Бородянський район. Працював учителем рідної мови і літератури в Тетерівській середній школі. За великий педагогічний талант, новаторський підхід до навчання дітей удостоєний звання „Заслужений вчитель України”.

У Івано-Франківському обласному видавництві вийшла друком невеличка книжечка поезій „Людина до сонця іде”, де було вміщено кілька віршів педагога. 1986 р. у видавництві „Радянський письменник” побачила світ книжка віршів „Ніжний кремінь” (колективна збірка), яка вміщувала до 60 віршів В.Лупейка, що можна рахувати як окрему збірку. Згодом  виходять друком збірка віршів „Осягнення сущого” (1992), книжка поезій та новел „Сиве кування зозулі” (1996),  історико-публіцистичних нарисів „Кайдашизм, або Доки ж будемо самоїдами?” (1998), „У світі українських інтелектуалів” (2004) та „Світочі і лжепророки” (2004). Саме за ці глибокі художньо-публіцистичні дослідження далекої і близької історії України, діяльності її світочів і лжепророків Віктор Юхимович Лупейко удостоєний Київської обласної літературної премії ім. Григорія Косинки за 2004 рік. 

У 2007 році Віктор Лупейко видав книжку художньої прози „На крутих роздоріжжях” /Київ/. Ця праця письменника теж була відзначена престижною літературною премією Національної спілки письменників України „Благовіст” /2008/.

У лютому 2009 року виходить друком нова політологічна книжка письменника „Витязі української духовності” /Київ, видавництво ім. Олени Теліги/. Ця праця теж рекомендована Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для викладачів та студентів вищих навчальних закладів, вчителів, воїнів Українського війська та читачів інших категорій. Згадані книжки рекомендовані Міністерством освіти і науки України як навчальні посібники для викладачів та студентів історичних спеціальностей.                                                 Член Національної спілки письменників України з 21.03.1996 року.  

Проживав: Київська область, Бородянський район, смт Тетерів, вул. Жовтнева, 178/2, т. 8-04477-33340. Помер 29.10. 2010 р.

 

 

Пам’яті товариша

 

СИН ДІНЦЯ І ТЕТЕРЕВА

 

 

Я б не зумів покинути Вітчизну

У ніч глуху, розчахнуту огнем,

Чи в теплу рань, осанно благовісну,

У зливі сонця з лагідним дощем –

Я б не зумів залишити Вітчизну.

Вона – моя. Мов сила у крилі,

Мов батьківські в натужних венах руки,

Немов роса в рожевому гіллі

І молота розпаленого звуки...

Я – син її. Мов зерно у ріллі.

 

Ці рядки належать Віктору Лупейку, чиє велике, чутливе  і до людських радостей, і до людського болю серце народжувало такі зворушливі поезії. 

Син донецьких степів над Дінцем, де народився 7 лютого 1929 року, підлітком звідав евакуацію і важку працю поліського Тетерева на Київщині, куди переїхав з родиною після служби у війську, навчання на історико-філологічному факультеті Станіславського педагогічного інституту й шести років учителювання у прикарпатських та буковинських сільських школах, Віктор Юхимович нерозривно поєднував у собі  ці такі різні регіони нашої України. Це була його мати-Україна, його Вітчизна, якій він сповна віддав свій великий педагогічний і літературний хист. Чверть віку викладав рідну мову й літературу в Тетерівській середній школі Бородянського району. Про високий професійний рівень педагога В.Ю. Лупейка, новаторський підхід до навчання дітей свідчить присвоєне йому почесне звання „Заслужений вчитель України”.

А кожну вільну хвилину, яких у сільського вчителя випадало негусто, віддавав літературній творчості. Першою ластівкою стала колективна поетична збірка  „Людина до сонця іде” з кількома віршами педагога, що піввіку тому вийшла у Івано-Франківському обласному видавництві. 1986 року „Радянський письменник” випустив колективну поетичну збірку „Ніжний кремінь”, яка вміщувала уже 60 віршів В. Лупейка. Згодом  виходять друком збірка віршів „Осягнення сущого” (1992) та книжка поезій і новел „Сиве кування зозулі” (1996). Цього ж року  цілком зрілого майстра худож-нього слова  було прийнято до  Національної спілки письменників України. 

Пам’ятною віхою у творчості Віктора Юхимовича став вихід історико-публіцистичних нарисів „Кайдашизм, або Доки ж будемо самоїдами?” (1998). За ними побачили світ глибокі художньо-публіцистичні дослідження далекої і близької історії України, діяльності її світочів і лжепророків „У світі українських інтелектуалів” та „Світочі і лжепророки” (2004), „Витязі української духовності” (2009).  За ці  книги Віктор Юхимович був  удостоєний Київської обласної літературної премії імені Григорія Косинки. Згадані видання рекомендовані Міністерством освіти і науки України як навчальні посібники для викладачів та студентів історичних спеціальностей.                                                                    

У 2007 році Віктор Юхимович видав книжку художньої прози „На крутих роздоріжжях”. Ця праця письменника була відзначена престижною літературною премією Національної спілки письменників України „Благовіст”.

Віктор Лупейко став одним з ініціаторів створення Київської обласної організації НСПУ, двічі обирався членом  її Ради та тричі – членом комісії з присудження обласної літературної премії імені Григорія Косинки. Він був частим гостем у школах Бородянщини, виступав перед богунцями і воїнами військових гарнізонів Київщини. Навіть у свій останній день, 30 листопада, мав зустрічатися з майбутніми педагогами – студентами Національного педагогічного університету імені Миколи  Драгома-нова… 

Творчі здобутки і громадська робота письменника відзначені високою державною нагородою незалежної України – медаллю „За працю і звитягу”. Але найбільша відзнака нашого старшого колеги і товариша, який пішов за життєвий пруг, – любов і шана тисяч його учнів і читачів. Вони залишаються у нашій Вітчизні, а значить, назавжди залишиться у ній і їхній Вчитель, „мов зерно у ріллі”, проростаючи нев’янучими паростками Любові й Добра. 

 

Анатолій  Гай, 
член Президії Національної спілки письменників України,
голова Київської обласної письменницької організації                  

 

 

2009 - й рік

 

МИКОЛА ГЕРАСИМЕНКО

прозаїк , гуморист

 

 

Микола Купріянович Герасименко народився  10  березня 1931 року  в селі Неграші  Києво-Святошинського району  Київської області. 

Після  закінчення 10 класів навчався в  Київському  суднобудівельному технікумі, закінчив Чечено-Інгушський педінститут зі спеціальності викладач російської мови та літератури.

26 років прослужив у Збройних Силах. Нагороджений 13-ма медалями колишнього СРСР.

Після звільнення в запас – на творчій роботі.

Прозаїк-гуморист, публіцист. Друкуватися почав з  1962 року.  Автор  книг  гумору:   „Лагідний Яків” (1985), „Хоробрий  Степанко” (1986) , „Приснись мені, моя рибонько” (1992) , „Шкідливі вареники” (2000); „Навіщо лисиці хвіст” (2003), „Пригоди Сергійка Вітряка”, (2005), „Дорогу жінкам!” (2006), „Політ на черешні” (2008), книг казок:   „Лисяча порада” (1999), „Новина” (1999), „Хитра Миша” (2002), „Красуня Мавпа” (2002), „Подорож в країну Шоколадію” (2006), „Закохався Їжак в Черепаху” (2006)   та п’ятнадцяти  колективних книг.

Твори Миколи  Герасименка друкувалися не  тільки українською, а й російською, білоруською, чуваською мовами. 

Член Національної спілки письменників України з 9.12.97, квит. №  1718.

Проживав: 08150, Київська область, Києво-Святошинський р-н, м. Боярка, вул. Дежнєва, 5, кв. 47.

Помер 11.12.2009 р.

 

ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО

 

Народився  10  березня 1931 року  в селі Неграші  Києво-Святошинського району  Київської області. 

З глибоким сумом зустріли письменники столичної Київської області звістку з про те, що на 79-му році обірвалась життєва і творча дорога нашого колеги Миколи Купріяновича  Герасименка.

Звідавши в ранньому дитинстві у  голодоморному селі Неграші під Бояркою на Київщині смак лободи і левурди, а в підліткові роки – гітлерівську окупацію, працюючи в повоєнному колгоспі за копійчані трудодні, пройшовши через голодні й холодні студентські гуртожитки та 26-річне нівелювання під „єдінообразного” homo sovietikys в Радянській Армії, він зберіг і рідну мову, і любов до рідної землі, і справжній, а не показний патріотизм.  Як зізнався на творчому вечорі з нагоди свого 70-річчя від дня народження, щоб не ридати над сумними реаліями життя, сміявся. Перші його прозові гуморески та оповідання були надруковані в 1962 році, але перша книга гумору побачила світ лише в перебудовчому 1985 році: гумор і сатира в радянській літературі були дуже підконтрольні й дозовані.

Зі здобуттям Україною незалежності Микола Герасименко багато й плідно працював. Гумористичні книги для дітей та дорослих „Приснись мені, моя рибонько”, „Шкідливі вареники”, „Навіщо лисиці хвіст”,  „Пригоди Сергійка Вітряка”, „Дорогу жінкам!”, „Політ на черешні”, „Лисяча порада”, „Новина”, „Хитра Миша”, „Красуня Мавпа”, „Подорож в країну Шоколадію”, „Закохався Їжак в Черепаху” та багато інших стали надбанням широкого кола читачів, вагомим внеском автора в гумористичну скарбничку сучасної української прози.

Микола Купріянович охоче йшов до свого читача. Його творчі вечори, презентації книг, виступи на різних громадських заходах в Києві, в столичній області та в інших регіонах України  засвічували на людських обличчях усмішки, зігрівали душу надією: якщо сміємось – переживемо і здолаємо всі труднощі!

Саме це й залишив нам, як свій заповіт, воїн у житті і у творчості письменник-гуморист Микола Герасименко. Хай пухом буде йому рідна земля в рідному селі поруч з батьківськими могилами!

 

Анатолій Гай,  
голова Київської обласної організації НСПУ

 

 

 

Микола Кравчук

 

 

Микола Іванович Кравчук народився  13 серпня  /за документами, а насправді – 21 вересня/ 1929 року в селі Ситківцях (нинішнє село Голодьки) Тетіївського району на Київщині. 

В 1937 році сім’я переїхала до м.Тетієва, де батько (до революції він закінчив двокласне училище) працював бухгалтером райфінвідділу. В цьому ж році М.І. Кравчук пішов до школи й до війни 1941-45 рр. закінчив 4 класи. Продовжив перерване німецько-фашистською окупацією навчання в 1944 році. 

Закінчивши в 1950 році Тетіївську середню школу, якийсь час навчався в Московському військовому училищі, а по тому, як був відрахований з нього за станом здоров’я, працював секретарем середньої школи в Тетієві.

В 1952 році закінчив спецкурс Львівського культосвітнього технікуму і вступив на педагогічний факультет Київського педагогічного інституту, після закінчення якого (з відзнакою) в 1956 році був направлений на вчительську роботу в Тетіївський район. Працював директором восьмирічної школи в селі П’ятигорах (1956-60 рр.) заступником директора середніх шкіл в П’ятигорах, Коржівці, Тетієві (1960-69 рр.), вчителем української мови й літератури Тетіївської середньої школи (1969-80 рр.). Останні роки –  на творчій роботі.

Автор збірок новел: „Криниця під вікном” (1969), „Гіркий цвіт Полину” (1972), „На нове літо” (1977), „Незаймана вода” (1982), „Прожити в любові” (1986), „На порозі дива” (2004).  Видавництва „Дніпро” (1982 і 1989) та „Советский писатель” (1978 і 1991) видали книги вибраних новел Миколи Кравчука. Окремі твори перекладені на болгарську, угорську, сербо-лужицьку, чеську, словацьку та польську мови.

У 1983 році за книжку вибраних новел „Криниця під вікном” удостоєний премії імені Юрія Яновського, а в 2001 році за цикл новел „На порозі дива” – Київської обласної літературної премії імені Григорія Косинки.

Проживав: 09800, Київська область, м. Тетіїв, вул. Леніна, 33-В, кв. 7.

Член Національної спілки письменників України з 1970 року.

Покінчив з собою 20 травня 2009 р.

 

 

2007-й рік.

 

Василь Шаров

поет, драматург

 

 

Василь Дмитрович Шаров народився 8 жовтня 1955 р. в сім’ї юриста та письменниці в м.Біла Церква Київської області.

По закінченні школи працював на заводі „Ферокерам” слюсарем-ремонтником, обпалювальником, формувальником різних розрядів.

1974-1979 рр. Навчався в Київському державному університеті ім.Т.Г. Шевченка на ф-ті журналістики.

Працював кореспондентом газети „Комсомольское знамя”, ж-л „Перець” пізніше в Республіканському комітеті по Туризму. На відмінно закінчив інститут підвищення кваліфікації „Пропаганда и реклама” в м.Східня Московської обл. співробітнічав, як редактор з видавництвом “Молодь”.

Пише російською мовою.

Друкується в періодиці України, Росії, Аргентини газетах „Літературна Україна”, „Молодь України”, „Ранок”, „Молодая Гвардия”, „Рідний край”, „Вісті Украйни” (Аргентина), „Україна” (Канада).

Автор багатьох літературознавчих та поетичних публікацій.

У 1982 р. відзначений дипломом журналіста „Чуття єдиної” за чисельні публікації.

У цьому ж році нагороджений медаллю „В пам’ять 1500-летия Киева”.

Для набуття життєвого досвіду працював робітником, бригадиром в Якутії та Бурятії. Після повернення редагує книги поезій у видавництвах „Сяйво” та „Мустанг”, працює кореспондентом в Київській газеті „Громадський захисник”.

У 1988 р. працює в жанрі поезії та драматургії. В цьому ж році виходить перша збірка „Граматика судьбы” (вид. „Молодь”), в 2000 р. – „Желание откликнуться” (вид. „Буква”), в 2005р. – „Время исповеди” (вид. „Буква”), в 2005р. – п’єса „Поезд в прошлое” (драма) під назвою „Ворон”, поставлена на сцені Київського обласного музично-драматичного театру ім.П.К. Саксаганського.

У 2007 р. виходить книга „Венок сонетов” — „В начале было Слово” (м.Біла Церква видавець О.В.Пшонківський), яка відзначена міською літературною премією ім. Нечуя-Левицького. УТРК „Культура” зняла в 2008 році телеверсію за цим твором „В начале было Слово” у виконанні Заслуженого актора україни Анатолія Борисенка.

Помер 18 червня 2007 р.

 

Після смерті в 2009р. видана поетична збірка „На гребне бытия” м.Біла Церква видавець О.В.Пшонківський).

 

 

ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО НАД МОГИЛОЮ ПОЕТА

(світлій пам’яті члена Національної спілки письменників України 

Василя ШАРОВА)

 

…У своєму короткому – трохи за піввіку житті ти не шукав легких шляхів, тому важко жив і важко творив. Але в цих  випробуваннях, як метал у вогні, гартувались твої воля і Слово. Те поетичне слово, яке дала у спадок мати, відома поетеса Тетяна Шарова. Те Слово, яке плекав у собі, здобуваючи перший робітничий гарт слюсарем-ремонтником на білоцерківському заводі „Ферокерам”, навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, працюючи кореспондентом  газети „Комсомольское знамя” та журналу „Перець”,  у відділі пропаганди Української Республіканської Ради з туризму.

Здавалося б, що ще потрібно? Престижна робота, добрі платня і гонорари, перспектива квартири у столиці, де стільки можливостей для реалізації творчих здібностей. Але прагнення до нелукавого слова, до права чесно сказати про все, що відбувається поруч, загострене почуття відповідальності митця змусили одного дня покинути все і поїхати на край світу –  в Якутію. Там, у строкатому середовищі  втікачів від переслідувань КДБ за політичні переконання і від органів правопорядку за скоєний злочин, серед шукачів романтики і „довгого карбованця”, серед колишніх і майбутніх зеків, працюючи у будівельній бригаді, ти із самісіньких низин вивчав  життя представників усіх республік тодішнього СРСР. Вірніше, не вивчав, а жив з ними одним життям, аби здобути право згодом написати:

 

Я уверен: на круги своя

Всё вернётся

На уровень жизни.

Я – свидетель тому

                             и  –  судья.

Но когда искупленье наступит

На раскрестьях бездарных дорог,

Я скажу: я там был,

                             я – преступник.

Ничего изменить я не смог.

Дозволь не погодитися з останнім рядком, Василю. Твоє слово несло правду, а значить, мало свою позитивну рушійну силу. Твої публікації в газетах і журналах, в літературних альманахах „Вітрила” та „Истоки” викликали живий інтерес, а перша поетична збірка „Грамматика судьбы”, яка вийшла друком у видавництві „Молодь” у 1988 році, здобула високу оцінку як молодих поетів і критиків, так і визнаних майстрів.

Так ти жив і творив, взявши за девіз свої ж власні слова:

                                  Спешить, скользя, 

                        в дела, в заботы

С надеждой, что не упаду,

Что, может,

                       поддержу кого-то.

У 2000 році в нашому міському книжковому видавництві „Буква” мені довелось редагувати і випускати твою другу збірку – „Желанье окликнуться”, а два роки тому –  третю з промовистою назвою „Время исповеди”. Пригадую дні й вечори  спільної праці над рукописами, коли говорили не лише про вірші. Знаю, як непросто було тобі, російськомовному поету,  після розпаду Радянського Союзу робити вибір між Україною і Росією, де залишались численна рідня, друзі, незакінчені будови в Якутії і Бурятії, – чималий шмат твого життя. Але ти обрав Україну, ще раз підтвердивши свій вибір у першому, заголовному вірші „Ах, Украина, память сохрани…” третьої поетичної збірки:

Так сохрани в нас, Украина, боль

Своих обид и слёз своих минувших,

Чтоб наши дети, после обернувшись, 

Увидели, что их отцы –

                                            с  ТОБОЙ.

В останні роки життя безжальна доля знов і знову перевіряла тебе на міцність передчасною смертю брата-близнюка Володі, який також був талановитим поетом і перспективним ученим, тяжкою хворобою, кількома операціями. Але всупереч цим випробуванням ти брав активну участь в роботі Білоцерківської міської та Київської обласної письменницьких організацій,  редагував літературну сторінку в „Замковій горі”, часто друкувався в газетах і журналах, в деяких зарубіжних виданнях. Разом з режисерами і акторами Білоцерківського музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського підготував виставу за своєю п’єсою „Потяг у минуле”, яка кілька років ішла на сцені. Написав вінок сонетів на духовну тематику, яку, на жаль, уже не побачиш…

…Над твоєю могилою колеги і друзі читали твої і свої, твоїй пам’яті присвячені, вірші. Завжди запальний, цього разу ти слухав з легкою задумливою усмішкою, зі Світу Горішнього оцінюючи чуте уже не за нашими земними оцінками. Ти знаєш, що ми не лукавили, стверджуючи, що все краще з написаного тобою назавжди залишиться з нами, як і світла пам’ять про тебе. А значить, і сам ти будеш поруч. За рік до смерті ти засвідчив це такими рядками:

И живёт на земле

                           поминальная наша слеза, 

Продолжается жизнь –

                           как стремленье

                                     к  стремительной Лете.

…И когда я на миг

                           закрываю тревожно глаза –

Не зовите меня.

                          Я ушёл –

                                      меня временно

                                                                нету.

 

Анатолій Гай,
член Президії Національної спілки письменників України, 
голова Київської обласної та Білоцерківської міської письменницьких організацій

 

 

 

 

 

2004 - й рік

 

Михайло Пилатюк

поет

 

 

 

Пилатюк Михайло Васильович народився 2 лютого 1939 р. в с. Трач Косівського р-ну на Івано-Франківщині. Закінчив ф-т романо-германської філології Чернівецького держуніверситету. 

Книги поезій „Гуцулові птиці”, „Жайвороночку мій” та ін.

Проживав у с. Садове  Баришівського р-ну вул.  Комсомольська, 22/1. 

Помер 6 листопада 2004 р. 

Дочка Пилатюк Мирослава Михайлівна.

 

 

 

Анатолій Кислицин

поет, прозаїк

 

 

 Анатолій Полікарпович Кисліцин (30.01.1936 – 21.01.2001) народився  30 січня 1936 року в м. Прокоп’євську Кемеровської області в робітничій сім’ї. Першого вірша склав у одинадцать років. Друкуватись почав з 18-ти в газеті „Шахтёрская правда”. З 1958  р. –  учень культурно-освітнього училища, а з 1960 – студент Ленінградського інституту культури. Після закінчення – режисер і актор Свердловського театру музкомедії. З 1964 по 1979 рр. працює в Сибіру  режисером театральных колективів і агітбригад. Періодично друкується в газетах Ленінграда, Всеволожська, Луги, а також у сибірських виданнях – „Огни Кузбасса”, альманаху „Антология кузбасской поэзии”.

Лауреат премій „Молодость Кузбасса”, обласного конкурсу „Молоді голоси”.

В 1979 р. переїжджає на Україну. Керує агітбригадою при ПК „Шинник” в/о „Білоцерківшина”, а з 1984р. –  в Білоцерківському сільськогосподарському інституті (нині Національний аграрний  університет) створює Народний Студентський  Театр  Естрадних мініатюр /CTЕM/.

А.П. Кисліцин  писав  російською мовою. Автор поетичних збірок „Третий свет” і „Пути-перепутья”, повісті „Шаги или исповедь заблудшего”, книги віршів для дітей „Вот и я!”. 

Був членом Національної спілки письменників України з 1998 року та її Білоцерківської  організації.

21 січня 2001 року в розквіті творчих сил А.П. Кисліцин  помер від  серцевого нападу. Після смерті письменника залишились неопублікованими два його романи, чимало оповідань і віршів.

У 2002 р. місцеве видавництво „Буква” випустило посмертну збірку вибраної поезії та прози Анатолія Кисліцина „Причастность”, альманах „Біла Церква” – збірку віршів „Глаза земли”. 

 

 

 

 

 

Additional information