Сотворення героя

Михайло Карасьов

(Замітки до роману Л. Кононовича «Тема для медитації»).

 

Роман Леоніда Кононовича «Тема для медитації» став «Книжкою року» ще у 2005 році. Однак його перевидання в 2013-му слід визнати доречним. Справа в акцентах. Коли б головним у романі були ідеї, то вони за десять років утратили б актуальність (хоча б у методах їх подачі автором). Твір же Кононовича значний своєю художньою вартістю, а це поняття, як відомо, позачасове.

Не вдаючись до деталей сюжету, все ж варто сказати, про що книга. Автор пише про те, як смертельно хворий Юр вертається у своє село, щоб «віддати борги» односельцям, котрі нищили сусідів у лихоліття колективізації і голодомору. Власне, «роздача боргів» звелася до того, що Юр просто глянув ув очі тим людям ‒ мститися там уже не було кому. На тлі цього простенького дійства Кононович творить життя Юра та його роду. Несхитний, навіть запеклий націоналізм і ненависть до комуністів є стержнем його життя. Цьому абсолютно віриш з двох причин. По-перше, Л. Кононович чітко вказує на витоки такого світогляду героя: бабуся-чаклунка, коло якої ріс Юр, вся була проникнута предковічним українством і на дух не сприймала комуністичної влади; а дід його був одним з тих, хто  в роки розкуркулення загинув у боротьбі з комуністами зі зброєю в руках. По-друге, в щирості автора переконує кілька рядків з його власної біографії: Кононович двічі був відрахований з вищих навчальних закладів за свої погляди (один раз із промовистим формулюванням «за небажання вивчати історію КПРС»), переслідувався КДБ за розповсюдження правозахисної літератури. 

Однак, визначальним у створенні образу героя залишається письменницька майстерність автора. Обминемо його здобутки в перекладах, детективному жанрі, творах для дітей, зосередившись на манері письма у «Темі для медитації». 

Леонід Кононович зробив роман мозаїчним, склавши докупи різні за стилем, змістом і часом шматки тексту, тим самим відтворивши в уяві читача одну з основних рис реальності ‒ її об’ємність. Цьому ж сприяє ще одна особливість: час тече не в дійсності ( в дійсності весь роман уміщається в кілька днів життя Юра), а в минулому, в спогадах. Певно, ці прийоми ‒ не відкриття Кононовича, але  вони виявилися напрочуд органічними для духовного світу героя. Заклинання і камлання, котрі переривають хід розповіді, створюють ауру містики і язичництва, чогось древнього, незрозумілого і справжнього. Спогади від першої особи перемежовуються із відстороненою розповіддю автора, далі натрапляємо на іронічно-простакуваті згадки дитинства; а ще абзаци майже біблійного тексту; бабині листи до онука теж написані у своєрідному стилі; пряма мова, за якою пізнаєш персонажів, додає їм характерної правдивості. Кононович володіє всіма техніками красного письменства і в «Темі для медитації» використовує своє вміння надпотужно. 

Письменник не загострює уваги читача на мові. Себто, не експериментує над словом. Але водночас текст зовсім позбавлений літературних штампів: «Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим скляним звуком. Світ змінився: усе зайве пощезло, простір був ясний та холодний, і в ньому було видно на багацько гін удалеч».  

Тепер про головне у будь-якому творі: про нефальшивого героя, якого вдалося створити авторові. Тим більше, що близький читачеві герой – явище рідкісне в нашій «заандруховиченій» літературі. Щоб побачити сам процес сотворення, доведеться зупинитися ще на кількох розлогих цитатах, але це цікаво.

«… ніч, яка росла у проваллі, мов темна вода. Над чорними грудкуватими полями іще горів краєчок неба, кидаючи вишнево-червоні відблиски на спід плаского хмар’я, що від того видавалося розпеченим, як сталь; однак у здоровому висохлому ручиську вже повзли сутінки, й коли Юр, гупаючи своїми тяжкими черевиками по вичовганій кам’яній соші, нарешті спустився в долину, то навкруги стояла холодна осіння темрява». Так починає розповідь Леонід Кононович. По-гамсунськи твердо окреслює він характер і зовнішність свого небагатослівного героя Юра, і вже цей перший образок прихиляє читача до себе.

Далі, крізь ніби навмисне не припасовані один до одного шматки тексту, проступають риси цільного, неподатливого, трагічного характеру. Увага до деталей змушує сприймати героя тут і зараз: Кононович пише про те, як Юр заварює чай чи йде до криниці по воду; без пафосу описує спогад про бій, в якому миротворець Юр був поранений і т. д.; деталі змушують читача відчувати себе тим Юром. Врешті, автор зумів показати силу духу свого персонажу. Вона проявляється на контрасті між буденними днями, які проживає герой, і боротьбою з хворобою; проявляється в розмовах Юра з КГБістами. Герой проникає в підсвідомість і стає для тебе якоюсь мірою, орієнтиром і точкою опори.

Так само неспішно вимальовується духовний світ Юра. Він близький читачеві своїми пошуками відповіді на вічні питання, пошуками розуміння філософії існування світу: «Чому ж, опинившись на грані життя і смерти, ми почуваємо наближення чогось великого й світлого, мов сонце? І врешті-решт, чому навіть найзапекліші матеріалісти на схилі віку починають сумніватися в істинності своїх поглядів, а то й навертаються до релігії? На ці запитання годі знайти відповідь, чи, радше, відповідей може бути кілька, і всі вони варті одна одної». 

В романі, як уже було сказано, неабияку роль відіграє містика. При цьому, слугує вона не сама собі, а підспудно визначеній цілі. Вірніше, цілей дві. Перша: створення правдивого образу, адже людська свідомість, насправді, складається як з реального, так і з містичного. Друга ціль: роман несподівано закінчується оптимістично, на позитиві. Здавалось би, що в такому фіналі повинен вчуватися фальш: смертельно хворий чоловік раптом, через потусторонні сили, отримав шанс жити далі і, більше того, шанс з’єднати свою поламану долю із колишньою любов’ю, і народити дітей, які понесуть пам’ять роду далі. Хоча закінчити роман смертю героя ‒ теж погрішити проти істини: ніхто не знає, чи смерть є насправді кінцем існування. Цю проблему автор розв’язав блискуче. З роману ми знаємо, що за націоналістичну діяльність Юр в свій час потрапив до божевільні, звідки  вийшов таким, що «слина йому капала з рота». Згодом розум його окріп, але в останні дні, рятуючись від болю, Юр вживає наркотик. Таким чином Кононович створив своєму героєві темну підсвідомість, схильну до видінь і галюцинацій. І тепер фінал з надією, яку Юру дають потойбічні сили, стає правдивим: він може виглядати і як реальність, і як містичне видіння хворого розуму.

Як було сказано вище, в характері Юра яскраво виражена ідеологічна складова. Любов до отчої землі кардинально вплинула на його долю. Але ідеологія не затуляє собою художності. Автор, насамперед, створює образ персонажа, наділяючи його в тому числі переконаннями. В результаті герой стає правдивим, а ідеологічні посилання більш переконливими. Себто, не випинаючи ідею, письменник не тільки не применшує її, але ще й посилює. Цього парадоксу в літературі, на жаль, не можуть втямити деякі популярні нині письменники. 

У 2000 році в статті «Медитації та асоціації», де йшлося про українських літераторів на зламі століть, мені довелося написати таку фразу: «Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!». Здається мені, що Леонід Кононович зі своїм романом «Тема для медитації» рухається саме в цьому напрямку. 

 

Additional information